«Будапештський меморандум має для України прямий наслідок: ми віддали третій за величиною у світі ядерний потенціал»

На початок зими припадає одна з важливих дат, тісно пов’язаних з безпекою світу і новітньої України. Точніше, з наміром забезпечити цю безпеку нашій країні. 5 грудня 1994 року на зустрічі у столиці Угорщини тодішній президент США Білл Клінтон, прем’єр Великої Британії Джон Мейджор, очільник Росії Борис Єльцин разом із президентом України Леонідом Кучмою поставили підписи під меморандумом про гарантії безпеки Україні - у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Згодом до підписантів приєдналися керівники Китаю і Франції. У політичний словник ця подія увійшла як Будапештський меморандум. Світові аналітики називають його найвідомішим документом-фікцією, використовують як ілюстрацію на підтвердження пророчої фрази “залізного канцлера” Німеччини Отто фон Бісмарка про те, що угоди з Росією не варті паперу, на якому написані…

Меморандум був вигідний усім сторонам. Україна, яка спиналася на ноги після проголошення Незалежності, здавалося, назавжди знімала проблему непорушності своїх кордонів. Вашингтон, Лондон, Москва, Берлін, Париж, Пекін дали слово, що ніхто з них ніколи не зазіхне на її територію. Більше того, у разі, якби якийсь агресор посмів порушити наш суверенітет, ці держави мали негайно допомогти Україні. У Меморандумі було передбачено ще один безпековий бонус: країни-підписанти мали утримуватися від економічного тиску на Київ.

У виграші була й решта країн-підписантів. Стурбовані неконтрольованою гонкою ядерних озброєнь, вони тепер мали упевненість, що з берегів Дніпра ні у чий бік не полетять ракети з атомними боєголовками, які дісталися Україні від СРСР. Україна зобов’язувалася (і виконала свою обіцянку) позбутися власного ядерного арсеналу, що був тоді більшим від китайського і британського разом узятих. А це - 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 130 рідкопаливних ракет СС-19, кожна з яких несла по 6 ядерних боєголовок, 46 твердопаливних ракет СС-24 (кожна мала по 10 боєголовок). На момент підписання Меморандуму Україна володіла понад двома тисячами ядерних боєзарядів стратегічної зброї, понад чотирма тисячами тактичних ядерних боєзарядів, чотирма десятками стратегічних бомбардувальників з крилатими ракетами, здатними доправити смертоносний вантаж у будь-яку точку світу. Усього цього до 2006 року Україна позбулася. Шахти для пуску ракет було підірвано, самі ракети ліквідовано, частину літаків порізали на металобрухт, а частиною їх розрахувалися з Росією за газові борги. Також в обмін за знищення ядерної зброї Росія певний час постачала Україні паливо для вітчизняних АЕС. А ще (увага!) більше півтисячі крилатих ракет, що базувалися в Україні, було передано збройним силам північного сусіда.

Своєю чергою, США в обмін на наше ядерне роззброєння виділили Україні 350 млн. доларів на будівництво житла для ракетників, на вирішення інших їхніх соціальних проблем. Частина коштів пішла на підтримку українських вчених, які займалися ядерною наукою у мирних цілях.

Чи не було добровільне зречення ядерної зброї помилкою?.. Москва грубо порушила взяті на себе зобов’язання - гарантувати суверенітет України. Крім економічного шантажу, вдалася до прямої військової агресії, окупації української території...

Про вкрай дорогу для України ціну Будапештського меморандуму, можливу мінімізацію його наслідків кореспондент «Високого Замку» розмовляв з правником, експертом-міжнародником Геннадієм Друзенком (на фото).

- Побутує думка, що Будапештський меморандум — лише декларація, політичний, а не юридичний документ. Відтак невиконання його положень не передбачає жодних наслідків. Чи так це?

- Не можу погодитися з цим твердженням. Теорія права, зокрема міжнародного, каже: якщо уповноважені сторони, в даному випадку — лідери держав — досягають якихось угод, які з’являються навіть у формі декларацій, це має правовий сенс або правові наслідки. Можна сперечатися про механізми забезпечення домовленостей. Наприклад, угода у рамках НАТО передбачає, що в разі нападу на одну країну, члена цього альянсу, решта мають стати на допомогу. В Раді Європи за виконанням рішень Європейського суду з прав людини наглядає Комітет Міністрів. Десь покладаються на добру волю сторін. Говорити, що Будапештський меморандум — суто політичний інструмент — неправильно. Це був документ, який мав для України прямий наслідок: ми віддали третій за величиною у світі ядерний потенціал. Рішення було політичним, але наслідок був юридичним і фактичним. Тому всі маніпуляції на цю тему - від лукавого...

Наведу класичний приклад з Гаазьким трибуналом. Нещодавно суд ООН постановив у проміжному рішенні, що російська влада має відновити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу. Росія у відповідь скручує велику дулю. Право не працює! Бо право, на відміну від військової сили, може працювати тільки тоді, коли сторони мають намір виконувати домовленості. У даному випадку бачимо, що одна сторона, Росія, грубо порушує домовленості, зафіксовані у Будапештському меморандумі, а інші сторони, відверто кажучи, здрейфували, вмили руки. Це викликало у світі величезний резонанс, стало прецедентом. Тепер, якщо якійсь країні запропонують віддавати зброю взамін за обіцяну безпеку, ця країна навряд чи погодиться. Зрив Будапештського меморандуму вже має негативні наслідки. Такі країни, як Північна Корея, Іран, роблять висновки про те, що жоден папір, жодна угода про гарантування безпеки в обмін на відмову від ядерної програми не мають сили. Що для забезпечення суверенітету потрібно мати зброю, а не міжнародні гарантії. Північна Корея не роззброїться, а тільки нарощуватиме свою ядерну могутність. А Іран, підозрюю, всіма правдами-неправдами підманюватиме Захід, з яким досягнуто угоди про припинення програми з розробки ядерної зброї. Бо й Іран переконався, що міжнародні угоди нічого не варті...

Бачимо неготовність гарантів нашої безпеки діяти жорстко щодо Росії. Ми мали б говорити з ними не просто про економічні санкції, до яких Росія адаптувалася, а про радикальні кроки. Бо коли не працює право, залишається тільки сила зброї. “Будапештська” історія всім країнам посилає месидж: озброюйтесь, бо захистити себе можете лише ви самі! Це суперечить системі міжнародної безпеки, яку було вибудовано після Другої світової війни.

- Перший після Будапешта тривожний дзвіночок Україна отримала у 2003 році, коли виник територіальний конфлікт з Росією на острові Тузла. Чому тоді Україна не апелювала до інших гарантів своєї безпеки? Не робила цього і пізніше, коли Москва оголошувала нам газові, молочні, м’ясні, цукеркові війни, чинила інший економічний тиск, який суперечить Меморандуму 1994 року? Можливо, якби союзники тоді дали Москві по руках, не було б наступних подій у Криму, на Донбасі?

- Якщо говорити про події на Тузлі, то знаю, що президент Леонід Кучма віддав тоді нашим прикордонникам та армії наказ “До зброї!”. Росії було дано сигнал, що ми готові воювати за нашу територію. Хоча, справді, вже тоді не завадило би послати нашим партнерам і гарантам сигнал щонайменше про початок консультацій про те, що робити у такій ситуації. І спробувати розвинути Будапештський меморандум, виписати конкретні контрзаходи у разі нового його порушення.

А далі у нас сталося те, що називаємо “комплексом перед Заходом”. Державне керівництво України весь час бігало до нього за кредитами, іншими подачками. Цей комплекс меншовартості не дав можливості, коли з вини Росії виникала енергетична та інші кризи, поставити питання національної безпеки руба. Все це призвело до того, що у 2014 році стався акт збройної агресії проти України. Погоджуюся з вами: на сполох треба було бити від самого початку. Щоб перевірити, як діє Будапештський меморандум, наскільки готові гаранти нашої незалежності, США та Велика Британія, Китай та Франція, робити конкретні кроки із захисту Украї­ни, а не “висловлювати глибоку занепокоєність”. Зволікання було стратегічною помилкою.

- Оскільки в лютому 2014-го Росія грубо порушила Будапештський меморандум, вторгшись на нашу територію, чи може Україна заявити, що відкликає свій підпис під цим документом?

- Потрібно було б не відкликати підпис, а задекларувати: якщо нам не гарантують незалежність, вважаємо себе вільними від зобов’язань у питанні ядерної зброї. І в багатьох інших безпекових питаннях. Скажімо, щодо виробництва балістичних ракет середньої і великої дальності, основу яких виготовляє наш “Південмаш”. Не тільки задекларувати, а й почати працювати у цьому напрямі. На жаль, лякливість нинішнього проводу України, його ставка на зовнішні, а не внутрішні чинники, призвела до того, що ми досі сподіваємося на американські “джавеліни” - замість того, щоб озброїти власну армію вітчизняними “стугнами”. Ми досі не почали виробляти ракети, які можуть сягнути Москви (навіть без ядерного компоненту). Не зібрали своїх науковців, які проаналізували б наші можливості щодо відновлення ядерного потенціалу. Це прикро. Досвід показує, що Україну не можуть захистити ні Вашингтон, ні Брюссель, ні Берлін, ні Париж. Зробити це можуть лише Збройні сили України.

- Чи здатна Україна власними силами відновити свій військовий ядерний арсенал? Забезпечити себе бодай мінімумом атомної зброї, який лякав би наших ворогів?

- Я не є фахівцем-атомником. Але коли розмовляв з компетентними особами, зокрема з тими, хто забезпечує роботу наших атомних електростанцій, вони казали: від ухвалення політичного рішення, виділення відповідних ресурсів, першу ядерну бомбу чи боєголовку у нас могли би зробити протягом кількох років. Ми є великими гравцями у сфері мирної ядерної енергетики, має­мо запас відповідних фахівців. Повністю “не вивітрилася” ще стара школа, яка забезпечувала нам ядерний безпековий потенціал. Інша справа — Україні треба мати дуже сильну суб’єктну позицію і не боятися тиску, зокрема наших західних партнерів.

- Недавно один із військових експертів говорив про те, що чиновникам за океаном дуже не сподобалося, що ми виробляємо ракети все більшої дальності дії...

- І я чув про це... Україна з її можливостями має шанс повернутися до клубу великих військових країн. Є потенціал духу і технологій. Але для цього потрібна ще й політична воля.

Фото зі сайту ukrmilitary.com