Передплатити Підтримати

Папа обрав його собі за диякона, а Цісар, послухавши, збудував Львівську семінарію

Про сироту, що зумів перемінити історію Галицької Церкви


о. Ісидор. Фото з відкритих джерел

Забутий Ватиканом

Кажуть: на схилі літ у Митрополита Шептицького з’явилась мрія, котрій так і не судилось збутись. Далекоглядний архиєрей, що стратегічно інвестував особисті ресурси в галицькі банки чи займався соціальним підприємництвом, вже не прагнув спокою для себе чи свободи власної церкви, бо тверезо усвідомлював усю небезпеку майбутніх антиклерикальних часів. Згідно зі свідченням чернця з Крехівської обителі, в одній особистій розмові він зізнався: понад усе прагне розпочати канонізаційний процес одного львівського священника, котрий, на думку владики, прожив святе життя і безсумнівно заслуговував стати моральним прикладом для поколінь наступних. Ім’я того праведника: Ісидор з роду Дольницьких. Митрополит Андрей настільки поважав того священника, що, не зважаючи на постійну зайнятість, регулярно навідувався до нього на духовні розмови, а після відходу старця Ісидора до Небесного Царства, Шептицький особисто очолив чин його священичого похорону (згодом навіть звертався до Римської курії щодо належної прослави о. Ісидора).

І. Дольницького можна без перебільшення вважати людиною-епохою. Саме він став каталізатором духовного відродження довоєнної Галицької церкви. Тож не дивно, що стратегічну мрію Митрополита Андрея перейняв і Йосип Сліпий. У листі до Папи Івана ХХІІІ, що був написаний моментально після повернення з довготривалого сибірського заслання, Патріарх Йосип настирливо просив Римського Понтифіка якнайшвидше зрушити процес зарахування до лику блаженних українського богослова, що за життя був почесним гостем у стінах Ватикану. Утім не судилося… Політичні перипетії ХХ століття стали на заваді беатифікаційній місії прослави о. Дольницького. Річ у тім, що акт довгоочікуваного примирення Апостольської столиці з Православними церквами збігся у часі із спробою здійснити зарахування визначного священника-уніата до лику блаженних. Для Московської Православної Церкви (котра на той час однозначно відстоювала позицію комуністичної партії) беатифікаційний процес о. Ісидора видавався невигідним, бо, як мінімум, притягував би зайву увагу світової спільноти до переслідуваної в Радянському Союзі УГКЦ. Тож Ватикан вирішив не ризикувати: початок беатифікації отця Дольницького перенесли на більш слушні часи — у гіпотетичне майбутнє.

Будучи особистістю європейського та всецерковного масштабу, він хотів бути малим, непомітним і скромним

У Римі о. Дольницького з повагою називали: «Don Isidoro». Будучи напівсиротою, священник самотужки добився неабиякого кар’єрного росту: здобув статус духівника престижних закладів релігійної освіти, став видатним науковцем та знаним у католицькій Європі фахівцем з церковного співу. Ба більше, священник з України зробив фактично неможливе: у молодості о. Ісидору вдалось побути особистим дияконом Папи Пія IX, попри скептичне ставлення італійців до східної (нелатинської) манери співу. Не зважаючи на почесний — і, на перший погляд, недосяжний для звичайного священника — титул «прелата» (представника вищого духовенства), який священнослужитель отримав з рук Папи Лева ХІІІ, о. Ісидор завжди залишався людиною скромною. При першій же потребі «дон Ісидор» повернувся на Галичину: рік спостерігав за моральним упадком місцевого духовенства, а потім присвятив ціле життя для гідного виховання молодих українських священників в семінарії. Саме з його ініціативи цісар Франц Йосиф виділив кошти на зведення нового корпусу Львівської семінарії. Отець був активним учасником церковних соборів та «душею» літургійних реформ. Однак студентів завжди просив кликати себе просто: «Дзядзьо».

«Протягом усього свого життя отець Ісидор відмовлявся від високих чинів та посад. Будучи особистістю європейського та всецерковного масштабу, він хотів бути малим, непомітним і скромним слугою Христа. Вважав себе потрібним там, де дозрівають провідники людських душ, що мають привести Божий люд до святості. Отець віддав Богові та Його Церкві усього себе. Будучи одним із найученіших мужів свого часу, він вибрав радше ту мудрість, якої не можна почерпнути з книг: мудрість Божу», — Блаженніший Святослав Шевчук.

Кричали, що на мене й петлі шкода, кулі шкода… живцем такого треба різати

На початку Першої світової війни мадярські війська помилково сприйняли наукові доробки 85-річного старця за шпигунські рукописи, коли той покидав монастирські стіни. Під час арешту священника жорстоко били і принижували солдати, а згодом без суду й слідства етапували до найдревнішого у світі табору смерті «Талергоф». Сам же о. Ісидор у своїх споминах про перебування у полоні неподалік Львова згадує: «Капрал прилюдно сказав, що ми — російські шпигуни, ударив мене якимсь канчуком по плечах. Потім запровадив під стіни військової лічниці. Кинувши на землю кілька стебел соломи, казав нам на ній сидіти і чекати команди… До лічниці якраз звозили тіла покалічених вояк (неподалік в горах тривала битви з росіянами). Лиш люди занесуть із воза одного раненого, то капрал відразу кричить, що я — шпіон. Через таку провокацію присутні оберталися зі словами: „То наші діти терплять через нього“. Перехожі швидко громадилися: докоряли, кляли, жбурляли камінням або ж підбігали з бажанням ударити… Кричали, що на мене й петлі шкода, кулі шкода… живцем такого треба різати… Ганьбив мене і майор, і військовий лікар, а я… я лиш просив одного чоловіка з натовпу чимскоріше сповістити про мій полон Його Екселенції (митрополиту), але, на жаль, той, до котрого звернувся, тут же мене виганьбив… На кінець, лежачи вимученим на землі, набрався трохи сили й піднісшись промовив до людей: може я своєю поведінкою вас образив, то простіть мені, а як ви мене образили, то нехай вам Господь Бог простить… вони ж бо не знали, що роблять».

За іронією прелат Дольницький став одним із перших в’язнів лютого австрійського «Талергофу». Папського диякона, як належить, помістили в барак для інтелігенції, де він спав на купі протухлої соломи, витирав обличчя клаптем чужої ганчірки. Харчувався ж 85-літній старець «липким хлібом» (сумішшю з гірких каштанів, тертої соломи і борошна) та ячмінною кавою без молока. Очевидно, що будні таборян минали у тяжкій фізичній праці під загрозою розстрілу. Та найбільшої прикрості о. Ісидору завдавали моральні переслідування за віру. Зазвичай греко-католицьких та православних священників видавали за шпигунів, тому заангажовані наглядачі нарікали священників «зрадливими псами» та змушували їх до виконання найбруднішої роботи, як чищення вбиралень чи прилюдного прання спідньої білизни охоронців. Їм також забороняли молитись і використовувати у побуті релігійні предмети, щоб не давати можливості для пропаганди. Попри обставини прелат Ісидор не зламався. Сотні фізично міцних молодиків вмирали від епідемії тифу, знущань чи фізичної праці, але о. Дольницький знав, що житиме, бо щодня віддавав своє життя під цілковиту опіку Богородиці. На диво, умови перебування в’язнів з часом дещо покращились: у бараках з’явилися хоч якісь місця для сну, змінилась їжа, а репресії українського духовенства стихнули. До того ж у неволі о. Ісидора неабияк підтримувати брати-Шептицькі та Український комітет з Відня. Тож до старця почало навідуватись австрійське графство (не зважаючи на сувору заборону табірного керівництва), і вже за рік прелата Дольницького випустили на свободу.

Про нього у старшому віці говорили як про Христа ради юродивого — це високий щабель святості

Після виходу з концтабору Бог подарував о. Ісидору ще 10 років життя. За той час священник, який вільно володів 14 мовами, зуміє написати тексти богослужінь, здобути в народі славу провидця і навіть передбачити власну смерть. Про терпіння у місцях позбавлення волі він до відходу згадуватиме з посмішкою, свідчачи, що на те була Божа воля, а люди справді сприйматимуть І. Дольницького як великого святця (попри те, що сам він постійно називав себе грішником, котрому просто поталанило не загубитись у житті завдяки ласкавій опіці Божої Матері). На схилі літ «Дзядзьо» стикнеться з великими фінансовими проблемами і бідністю та не перестане утримувати студентів з бідних сімей. Його здоров’я з кожним днем погіршуватиметься, і на прохання лікарів священник навіть почне снідати (майже до смерті о. Ісидор відмовлявся від сніданку, бо Святе Причастя вважав поживою для душі і тіла), утім не припинить щомісяця роздавати власні пенсійні кошти двадцятьом львівським біднякам, даруючи їм по одній австрійській короні на лікарняні витрати. Подаровані Богом літа прелат доживатиме скромно у товаристві монахів. У годину смерті старенький священник біля образу Богородиці простягне руку на прощання усім присутнім в його келії, і тихо засне під час молитви на 94 віці життя. «Про нього у старшому віці говорили як про Христа ради юродивого — це високий щабель святості. Мусимо дослідити такі твердження, але все ж таки вони лише поглиблюють нашу пошану до цього виняткового мужа нашої Церкви», — кардинал Любомир Гузар.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Життя
  • Папа обрав його собі за диякона, а Цісар, послухавши, збудував Львівську семінарію