Головне у Закарпатті — не з’їжджати з головної дороги...

Туристичні фірми активно «штовхають» поїздки у Закарпаття. На Закарпатті і гори, і озера, і «термали», і вино рікою. А ще в чанах купають... Важко було не спокуситися. Мій травневий закарпатський маршрут проліг до Берегового, в якому, казали бувалі мандрівники, відразу два термальні басейни. Плюс поруч — термальний комплекс «Косино», а ще найбільше на Закарпатті озеро Дідове (Дійда).

Озеро у травні ще холодне. Але вирішили на цю «найбільшу водойму Закарпаття» подивитися. Дорогу до села Дідового, що поруч із Береговим, знайшли легко. Але до берега не дісталися! Усі під’їзди до води з боку села перегороджено — приватна власність. Як потім розповіли місцеві, на озеро треба було заїжджати з іншого боку. Але на другу спробу не наважилися: якщо інша дорога така сама, як у Дідовому, то в машини точно колеса повідлітають…

Дороги у Закарпатті — не менша проблема, ніж на Львівщині. Варто лише тикнутися трохи вбік від основних трас (типу Львів-Мукачеве чи Мукачеве-Берегове), і починається танкодром! Дивлюся на мапу — від Берегового до Хуста, поруч із яким Долина нарцисів, дві дороги. Начебто рівнозначні. Поїду, думаю, тією, що через Виноградів. Дорога йде поруч із прикордонним пунктом «Вилок», міркую, тож має бути непогана... Як же я помилявся! Дорога з Берегового на Виноградів у такому стані, ніби тут АТО. Щойно бомбили! Яма на ямі... З Хуста поверталися дорогою на Іршаву-Мукачеве. До повороту на Берегове їхати ще можна було, хоч нешвидко, а повернули — знову напрямок, а не дорога. Повзеш максимум 20 км на годину... Говорити за такого стану доріг про якийсь розвиток туризму — наївні фантазії.

А прикро, бо в тому ж Дідовому і без озера є на що подивитися. Хоча б на деревця, рясно прикрашені різнокольоровими стрічками й кульками. Стоять де-не-де біля хат, прив’язані до воріт чи парканів — краса неземна! Відразу пригадали радянський кінофільм «Відпустка за власний рахунок». Там головний герой-угорець поставив таке дерево під вікном своєї коханої дівчини... «Таке дерево угорці називають «серенада», — пояснила господиня, в якої ми поселилися в Береговому. — Якщо хлопець хоче показати дів­чині, що вона йому подобається, ставить біля її хати «серенаду». Чим вищу, тим більше її кохає, тим серйозніші має наміри». Судячи з кількості «серенад», весіль у Дідовому зіграють багато.

Особисто мені жодні термальні басейни моря не замінять, я людина «морська». Звісно, тим, кому ці «термали» прописані лікарем, можуть і кілька тижнів у них хлюпатися, для решти двох-трьох днів вистачить із головою... Басейн, який у Береговому називають старим, на початку травня не працював. «Приїжджав телевізійний «Ревізор», і старий басейн закрили, бо там дуже брудно, — розповіла господиня. — А в новий їх не пустили»... У новому басейні, який називається «Жайворонок», чистенько, «євроремонт», оптимальне співвідношення ціна/якість — 120 грн. за годину. Набридло мокнути в маленьких гарячих басейнах, можна поплавати у великому прохолодному, з кремнієвою водою. Поруч шезлонги й великі парасольки від сонця. Єдиний недолік — на травневі свята в «Жайворонку» була сила-силенна туристів. Тож на закарпатські «термали» краще їхати у будні.

У розташованому в дубовому гаю комплексі «Косино» все крутіше — але й дорожче. Найдешевший дорослий квиток коштує 300 грн. Це за три години, 30 хвилин із яких можна провести в саунах. Їх там вісім, але, на мою думку, варті уваги лише три — угорська (схожа на фінську), римська і турецька. Усі решта — «понти»... Басейнів у «Косино» більше (є з такою ж коричневою, «залізною» водою, як у Береговому, є з прозорою). У деяких басейнах фонтани, під струменями яких так класно масажувати замучену сидінням перед комп’ютером спину... Раніше, кажуть, якщо брав щось у їдальні «Чарда», то півгодини там в оплачені три години не входили. Зараз цієї «шари» вже немає. Попри високі ціни, людей у «Косині» було багацько. За європейськими мірками 300 грн., тобто 10 євро, — недорого. В аквакомплексі у словацькому Попраді ціна за три години була кілька років тому 17 євро, і це без саун.

Закарпатські радіостанції активно транслюють оголошення про набір на роботу. Я так розумію, компанії зі сусідніх країн розміщають на Закарпатті виробництва, сподіваючись на дешевшу робочу силу. Але, схоже, марно... «Пів-Берегового працює у Чехії, — розповіла про пріоритети місцевих господиня. — Мій чоловік теж там. Заробляє на місяць 15 тисяч гривень, відкладає близько десяти тисяч. А я в Береговому в магазині маю на місяць 1600 гривень». Чому берегівські угорці їдуть до Чехії, а не до Угорщини? «Туди теж, але менше, бо чехи більше платять».

Як розповіли місцеві, усі закарпатські угорці, які хотіли одержати угорські паспорти, це вже зробили. «Угорщина сказала, що нічого нового нам не дає, просто повертає те, що в нас колись відібрали»... Думаю, більшість етнічних угорців Закарпаття одержали паспорти Угорщини насамперед із економічних міркувань. Бо в тій же Чехії працюють з угорськими паспортами не як нелегали, а як повноправні громадяни ЄС. Плюс можуть вибирати, яку пенсію одержувати, українську чи угорську... Галичан часто лякають угорським сепаратизмом, який буцімто процвітає на Закарпатті... Угорських прапорів у Берегсасі (угорська назва міста) не бракує. Але порівняння Закарпаття з Донбасом — некоректне. Угорський червоно-біло-зелений триколор висить на Берегівській міськраді поруч із прапорами України і Євросоюзу. Ті ж самі три великі стяги (європейський — посередині, найбільший) і на центральній пішохідній вулиці. На будинку, біля якого жителі Берегового вшанували пам’ять героїв, що віддали життя за Україну, — Небесної сотні і містян, загиблих у зоні АТО.

Зовсім інакше, ніж у Донецьку чи Луганську, у Береговому ставляться і до української мови. Пригадую, за радянських часів закарпатські угорці часто не розуміли української (чи вдавали, що не розуміють?). «Сырников нет, одни блинчики», — так на початку 80-х років відповів офіціант ужгородського ресторану порядній львівській пані, яка попросила в нього... сірники. Зараз такого немає. Принаймні у Береговому всі місцеві угорці, з якими ми заговорювали українською, нею ж і відповідали.

Витягнути Закарпаття з економічної прірви може, як на мене, тільки розвиток туристичної галузі. На жаль, багатющий потенціал краю використовується відсотків на п’ять-десять. У тому ж Береговому, крім «термалів», піти нікуди. Питання «що сьогодні робимо?» стало вже на другий день. Бо в перший ми і басейн відвідали, і вина в підвальчику навпроти продегустували, і страви угорської кухні в єдиній, здається, пристойній кнайпі скуштували (бограч і рибна зупа «халаслє» — рекомендую!). Можна ще просто прогулятися містечком і зайти на базар за паприкою. Ось і все... Може, десь неподалік щось цікаве відбувалося, — але ж туди ще треба доїхати... Як не крути, а починати «оживляти» Закарпаття треба з доріг.

До речі, про вино. Попри міф про те, що Закарпаття є ледь не винною меккою України, в останні кілька десятиліть конкурентного закарпатського вина не було. Якісні вина радянських часів (сухі «Середнянське» і «Берегівське», десертна «Троянда Закарпаття») зникли в невідомому напрямку... І ось нарешті на винному «фронті» Закарпаття намітилися зміни на краще. На схилах довкола Берегового тішать око молоді промислові виноградники. А у фірмових крамницях кількох місцевих виробників (ці магазинчики майже в кожному населеному пункті) можна купити добре вино. Єдине, треба брати не ті пляшки, що продаються в супермаркетах, а інші, яких у «ширвжитку» ще немає. Ці вина дорожчі, але вони того варті. Скуштуйте, скажімо, білий сухий « Трамінер» (із винограду «Трамінер рожевий»). А якщо любите щось трохи міцніше, то справжню, з фантастичним ароматом ружі «Троянду Закарпаття», якщо постараєтеся, також знайдете...