Передплатити Підтримати

Видання «Життя і жінка»

gg-11-01
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 89889

Журнал-порадник «Життя і жінка» — повноколірне глянцеве видання.

Хто вона, жінка з обкладинки? Це може бути відома артистка або звичайна жінка — берегиня домашнього вогнища. Як стати успішною, про жінок — майстринь своєї справи, а також поради зі салону краси та останні новинки модних тенденцій косметики і одягу у кожному новому журналі «Життя і жінка».

Оформити передплату можна у будь-якому птовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Наталія Кудряшова:«У 14 років вже мала перший запис у трудовій книжці»

З відомою співачкою і актрисою Наталією Кудряшовою я познайомилася кілька років тому на Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат» у Трускавці.

Наталя, як запрошений гість, співала на відкритті і закритті фестивалю. Лише потім я довідалася, що ця мила дівчина ще є «грозою» усіх магазинів: на одному з українських телеканалів Кудряшова веде програму «Ревізор. Магазини». Окрім того, Наталя — співорганізатор конкурсу «Пам'яті Мусліма Магомаєва», який цьогоріч уже втретє відбудеться у курортному Трускавці, постійним медіа-партнером якого є газета «Високий Замок». А у час карантину Наталя не сиділа і не чекала манни небесної, а взялася шити захисні маски. Недавно Кудряшова була запрошеною зірковою гостею у болгарське місто Кітен, де у молодіжному таборі не лише була членом журі фестивалю, а й проводила майстер-класи з дітьми, які мріють стати журналістами і телеведучими.

— Наталю, ви актриса і співачка. Зіграли у понад десяти фільмах, однак все більше віддаєте перевагу вокалу. Чому?

— Бо я з дитинства співаю. Співала раніше, ніж говорила. Пам’ятаю цікаві історії з мого дитинства. Завжди захоплювалася Аллою Пугачовою, можливо, я не до кінця розуміла, який у неї голос і про що вона співає, але ті візуальні ефекти, копиця рудого волосся і туман на сцені, коли вона співала про айсберг, що такий холодний, мене просто зачаровували. Я виходила у дворі на сходи, на голові мала руду «мочалку», а діти сипали борошном, щоб створювати ефект туману. І я співала: «А ты такой холодный, как айсберг в океане…». Це були концерти для всіх дворів! Це був кінець 80-х, діти тоді не сиділи вдома перед моніторами комп’ютерів і телевізорів, а гуляли на вулиці. Ми як вранці виходили на подвір’я, то ввечері нас годі було докликатися додому. Я виховувалася, як кажуть, в одностатевій сім’ї — бабуся, мама і я.

— Талант вокальний успадкували від мами чи бабусі?

— Гарно співає мама, але не професійно. Її чомусь бабуся не віддавала вчитися у музичну школу. Те саме могло бути і зі мною. Але тут втрутилися сусіди, яким доводилося щодня слухати «дворові» концерти. Вони просили, щоб мене мама вже хоч кудись відвела, щоб я навчалася співу. Так я потрапила у музичну школу міста Хмельницького. Мені купили піаніно. На заняття їздила сама, хоча мала лише шість років. У нас там була така чудова атмосфера — домашня, сімейна. Мої ровесники у неділю дивилися діснеївські мультики по телевізору, а я їхала на додаткові заняття хору і співала по 4−5 годин. Ми потім усі «пакетом» вступили у музичне училище, яке дало Україні солістів оперних театрів.

— Мама вас підтримувала у цьому чи мріяла для доньки про іншу професію — щоб вміла шити-в'язати, або бути вчителем?

— А я і шила, і в’язала, і паралельно працювала вчителем. А працювала я взагалі з дев’яти років, бо була з бідної родини. Навіть яйце для нас іноді було делікатесом. Були тяжкі 90-ті. Ми харчувалися переважно картоплею, яку садили на маленькому городі. Мама — інженер, батька нема. Мама по пів року не отримувала зарплату. Я у свої дев’ять років перед школою йшла на вокзал і збирала порожні пляшки, щоб мати хоч якусь живу копійку. Мама не могла на це спокійно дивитися — звільнилася з заводу і пішла працювати у котельню. Через рік ми пережили страшне горе: цеглина пошкодила мамі хребет, і мама стала прикутою до ліжка. А потім у неї стався інсульт. Здавалося, що світ перестав існувати, але ми з цього вийшли. Навіть не вийшли, а видряпалися. Мама така молодчина, працювала над собою. І зараз навіть ходить на танці, хоча це їй дається дуже важко.

— Знаю, що ваш трудовий стаж розпочався з 14 років…

— Так, у Хмельницькому започаткували міське підприємство «Хмельницький муніципальний камерний хор». Був огляд співаків з усієї області, на якому вибрали 20 дівчат. Серед них була і я. Це була офіційна робота, і мій перший запис у трудовій книжці про те, що я — солістка хору. Паралельно я займалася репетиторством: «підтягувала» англійську з дітьми і математику. Ще співала у ресторанах, бо це теж давало немалий прибуток. Тому роботи я не боюся з дитинства — головне правильно розпланувати час і усе встигнути.

— Але потім ви стали актрисою?

— Мені акторство завжди було близьким. У школі займалася у театральному гуртку. До нас приїхала вчителька, яка організувала такий гурток у школі. Замість того, щоб битися, хлопці з дівчатами із задоволенням відвідували його. Коли ми ставили виставу «Попелюшка», всі дівчата мріяли зіграти роль Попелюшки. А я сказала, що хочу бути «злою мачухою». Конкуренток у мене не було, тож я успішно пройшла кастинг (сміється. -

Г. Я.). Однак коли настав час вступу у вищий навчальний заклад, не було можливості потрапити на бюджет у театральний. Та й для вступу я повинна була мати солідне підґрунтя. На жаль, у Хмельницькому не дуже розвинутий театр. Лише у 18 років, коли перебралася до Києва, змогла ходити у театри, насолоджуватися грою акторів, читала відгуки критиків, спілкувалася з акторами… А потім і сама вступила вже у дорослому віці в Інститут кіно та телебачення у Києві. Театральна освіта мені допомагає в усьому — коли я співаю, чи коли граю у кіно, навіть тоді, коли йду з ревізією у магазин. Без театру я вже не можу, бо у театрі актор може утримувати свій внутрішній багаж. Кіно трохи розхолоджує. Якщо постійно працювати у кіно, а не грати у театрі, всередині щось втрачається. Театр — це живе спілкування, коли ти даєш і той підзаряд тобі повертається назад.

— Ще донедавна під питанням стояло проведення ІІІ Міжнародного конкурсу «Пам'яті Мусліма Магомаєва», який ви організували разом з народним артистом України, азербайджанцем Гурбаном Аббасовим.

— Так, ми страшенно хвилювалися, адже конкурс — єдиний в Україні, на який учасники приїжджають без вступного внеску. Тож фінансове питання — питання номер один у проведенні. І аж підстрибувала від радості, коли мер Трускавця Андрій Кульчинський повідомив, що міська рада курортного міста «знайшла» кошти для фінансування цього важливого заходу. З Гурбаном Аббасовим ми знайомі дуже давно, коли він працював сольно і запрошував мене у свої проєкти. Після сотні концертів, гастролей ми зрозуміли, що маємо спільну мету. Знаєте, багато артистів працюють заради грошей. Це — продавці від шоу-бізнесу. Я ж побачила у Гурбана Аббасова глибокий внутрішній світ і глибоку мету. Гурбан давно мріяв про такий конкурс, бо Магомаєв — його кумир. У 2013 році мав відбутися грандіозний концерт пам’яті Магомаєва, але через сумні події в Україні його довелося відмінити. Тепер ми з Гурбаном повернулися до цієї теми. Цим конкурсом, я переконана, ми зможемо багато дати державі, Україну треба рекламувати у світі. Я знаю, як це зробити, про це також знає Гурбан. Цим конкурсом ми зробили і будемо далі робити гарну промоцію нашій країні. А взагалі я би хотіла бути президентом України (сміється. — Г. Я.). Кажуть, жінка врятує Україну. Можливо, тією жінкою буду я. Україною має керувати гарний менеджер, якому не буде цікаво набивати власні кишені, а цікаво буде залишати гарний і цікавий слід в історії після себе. Щоб це була людина, яка зможе робити проєкт на результат. Саме такою я і є. Мені цікаво спостерігати, як було на початку, а як стало потім. І працювати на результат.

— А чому обрали для конкурсу Трускавець?

— Сюди з’їжджаються майже усі національності. Це ж Європа! Ви ж бачили, скільки різних облич сиділо на фестивальних концертах у залі. Хочеться перетворити Трускавець не лише на найкращий курортний центр, а й культурний.

— Найбільшої популярності і впізнаваності вам приніс проєкт «Ревізор» на одному з телеканалів. Не всім, звісно, це подобається. Глядачам — так, власникам магазинів і ресторанів — ні. Чи не погрожували вам? І чи не пробували з вами наперед домовитися, щоб ви «не бачили» усіх недоліків?

— Ні, мені не погрожували, що поламають руки-ноги. Українці — люди справи. Вони відразу бралися ламати. Були випадки, коли мене зачиняли у морозильній камері під час ревізії. Коли мені у моєму рідному Хмельницькому затиснули руку так, що я думала, що мені її відірвуть залізними дверима. Трапляються випадки, що і телефонують, погрожують, але я не беру цього до уваги. А підкупити мене неможливо. Тому що ніхто не знає, у який саме магазин ми сьогодні їдемо. З великою мірою відповідальності кажу: усе те, що показують зі мною у кадрі, усі програми, де я є, усі чесні. Там нема підстави, брехні і постановки.

— А коли монтується матеріал, хіба з вами не можуть «домовитися», щоб деякі моменти вирізати?

—  Я би ніколи не погодилася продати своє чесне ім’я за якихось три копійки. За всі проєкти вболіваю серцем.

— Як виживали у тяжкий карантинний час?

— Ми з народним артистом України Гурбаном Аббасовим після концерту у Трускавці встигли, як кажуть, застрибнути в останній вагон. Це було 12 березня. Наступного дня повернулися додому, і я навіть трохи злякалася, бо розуміла, що попереду — безнадія. Решта концертів довелося скасувати. Розуміла, що двома тижнями не обійдемося. Вийшла в один із супермаркетів за продуктами, а там видають чек з передбаченнями. У моєму чеку було написано: «Ви у собі відкриєте щось таке, про що давно забули, і це вам принесе дохід». Поки йшла додому, прокручувала у голові, що ж такого я у собі знову відкрию. Ще зайшла в аптеку, бо не мала маски, але тільки прочитала вивіску, що масок — нема. І мене осінило: та ж маски треба шити! Вдома знайшла залишки тканин, купила кілька метрів гумки і взялася шукати в Інтернеті викройки. Але то все було таке кострубате, тому викройку зробила сама. Першу маску, звісно, пошила собі і надіслала подружкам фото. Їм сподобалося, і попросили зробити їм такі ж. А потім виклала у соц­мережі фото з текстом, мовляв, приймаю замовлення. Звісно, була проблема з тканиною, тому замовила в Інтернеті. Нечесні люди надіслали замість якісного товару марлю. Довелося повертати… Мої маски без стразів, але зі спеціального медичного матеріалу, практичні. Розумію, що людям зараз важко, тому я беру гроші лише за тканину і гумку.

— Скільки масок за час карантину ви пошили?

— За півтора місяця я працювала над масками без жодного вихідного. Спала по 4−5 годин. Чому? Мені морально було дуже важко. Все те, що ми розвивали багато років, у що вкладали душу і кошти, усе луснуло, як мильна бульбашка. І щоб не з’їхати з глузду, я розуміла, що мені треба щось робити. З дня на день бути чимось зайнятою. Багато зірок пишуть, що у них все класно, живуть без проблем. Не вірю! Зараз важко усім. Свій моральний стан треба переключати на фізичну роботу. Творчі люди — дуже емоційні. Окрім того, що я шила, ми з Гурбаном багато працювали над концертом, який в онлайн-режимі відбувсяся 17 травня і який транслювали на всіх платформах і на Україну, і на Азербайджан.

— Ви багато працюєте. Знову відновилися репетиції і навіть концерти. Коли повертаєтеся додому, хто на вас чекає?

— Мама, киця і мої кохані люди.

— А коханий?

— Коханий є. Бо ж як можна жити без кохання. Але ще не час представити його широкій публіці.

Розмовляла Галина ЯРЕМА

Фото з особистого альбому Наталії Кудряшової