Видання «Вечірня казка»

vk1
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60078

Добрий Домовичок, що живе на сторінках «Вечірньої казки», запрошує маленького читача у таємничий світ чудес, щоб розказати українську казку — народну, сучасну авторську, казки народів світу. Також, гортаючи сторінки «Вечірньої казки», малеча зможе розмалювати ілюстрацію, розв'язати кросворд, посміятися з коміксу, розгадати загадку, натрапити на забави та інші речі, які дуже подобаються дітям.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Різдво у Львові

Святкова казочка

Максимко дуже любив приїжджати на зимові канікули до бабусі. І якщо усі його друзі зазвичай проводили свята у невеличких селах, то хлопчик — у місті, бо його бабця Софія жила в серці старого Львова.

— Ви не знаєте, де серце Львова? Звісно — це площа Ринок, де старі кам’яниці сторіччями стоять поруч одна одної, леви оберігають спокій та сон містян, а сурмачі щогодини з’являються у віконницях Ратуші і сурмлять, повідомляючи про настання нової години.

Бабуся Софія мешкала на четвертому поверсі. Тож крізь її вікна всю площу було видно неначе на долоні.

За тиждень до початку Новорічно-Різдвяних свят вулиця оживала.

Звідусіль лунали дзвінкі голоси, а пахощі різдвяних пампухів хапали за носи і безпомилково заводили до пекарні дядька Степана усіх, хто бодай на мить визирав із домівки. Ніхто не знав, чим він займався від Різдва до Різдва. Згадували про нього в день напередодні свята. Бо саме тоді, зраненька, біля його дверей розтягувалася черга охочих придбати десяток-другий смачних пампушків до святкового столу.

Пекар усе пакував й пакував солодощі. 10 — із варенням ружі, 25 — із маком, 37 — із абрикосовим повидлом, 42 — із яблучним варенням… і переліку тих різноманітних начинок не було кінця-краю.

Того вечора Максимко ліг спати як зазвичай. Проте ніяк не міг заснути. То подушка «кусалася», то ковдра заплутувалася, але нарешті його зморив сон. Та не встиг він міцно заснути, як відчув, що хтось торсає його за плечі. Хлопчик розплющив очі. Він мало не скрикнув він переляку. Біля його ліжка сидів лев. Справжній. Великий, з пухнастою гривою та ліхтарем у лапах.

— Не лякайся. Мені потрібна твоя допомога, — цілком по-дружньому промовив звір.

— Хто ти такий і як мене знайшов?

— Я Лев Левкович! Ти мав би мене впізнати! Я пильную площу Ринок і сиджу на чатах біля Ратуші весь рік.

— То ти кам’яний лев, якого я гладив біля входу?

— Ну… Як бачиш, зараз я справжнісінький… Але в нас немає часу на пусті балачки. Із Ратуші викрали ключі й на міському годиннику зупинили час, аби не прийшло Різдво.

— А хіба таке можливо? — здивувався хлопчик.

— Звісно, можливо. А ти як гадав? Є на світі злі духи, чарівники, які тільки й мріють, аби світле свято не настало. Я нині трохи притомився, заплющив очі, аж тут раз — ключів уже й немає.

— А чим же я зможу допомогти?

— Ти зможеш! Злодії сховалися у підземеллі. А дорогу львівськими підземними лабіринтами зможе знайти лише дитина зі світлим розумом та доброю душею.

— Невже я такий? — зачудовано запитав Максим.

— Аякже! Я давно за тобою спостерігаю. Стареньким допомагаєш, сиротам одяг та іграшки віддаєш, у школі — кращий учень. Таких як ти ще пошукати треба!

— Ну добре, — засоромився хлопчина. — Що я маю робити?

— Сідай мені на спину та тримай ліхтар. Наші пошуки розпочинаються негайно.

Максимко заліз на лева. Однією рукою він тримав ліхтаря, а іншою звіра за гриву. Незчувся, як опинився в темному та вологому підземеллі Ратуші. Було чутно, як з кам’яної стелі скапує вода. М’які лапи лева ступали безшумно. Невдовзі прохід розділився на три вузькі лабіринти.

— Ну, і куди нам тепер? — зупинився звір на роздоріжжі.

— Праворуч — суцільне павутиння, тож там ніхто не проходив, — роздумував вголос хлопчина. — Ліворуч стіною скапує вода, тож якби хтось ішов тією стежкою — залишив би мокрі сліди. А прямо… щойно вилетів кажан, мабуть його хтось потривожив — нам сюди.

— Добре мислиш, хлопче, — радо промовив Лев.

За якийсь час із тунелю почалася печера. Десь у її глибині відлунювали ледь чутні голоси. Хлопчина подав рукою знак рушати далі, і Лев пішов. Він скрадався нечутно, неначе готувався до нападу.

За кілька хвилин обидва побачили вогнище, біля якого сиділо дві постаті в темних плащах із каптурами на голові.

Лев було вишкірив зуби і вже хотів загарчати, але Максимко смикнув його за шерсть й наказав поводитися тихо. Коли друзі підійшли ближче — змогли дослухатися до розмови.

— Не думав, що тобі це вдасться, — промовила одна тінь.

— Ха-ха, треба було не роздумувати, а діяти! Гадаєш, усе було по-чесному? Як би не так! Та я розпорошив довкола того Лева порошинки зміїної отрути, от він і заснув на кілька хвилин. Мені тільки того й треба було. — З тими словами кістлява рука вийняла з кишені плаща в’язку ключів. — Ось воно — їхнє Різдво. Воно тепер у мене! Не буде їм свята! Не буде веселощів! Ніхто не дістанеться до Ратуші й міського годинника і північ не настане! — з тими словами злий дух повісив в’язанку ключів на кілок у стіні.

— Нелегке завдання, — прошепотів Максимко на вухо Левові. — Але вже мусимо щось придумати, бо як же світ без Різдва?! Тут, певно, також знадобиться добре чаклунство! Раз ці лиходії скористалися зміїною отрутою, то й нам не завадить.

— А в мене з собою хіба жменька чарівної пудри. Ото й усе. — Лев відкрив мішечок, що висів у нього на шиї. Звідти з’явилося чарівливе мерехтіння, неначе справді хтось туди всипав пудри з блищиками.

— А чим та пудра чарівна?

— Вона робить серце добрим рівно на годину! Але ж це лише година. Що ми встигнемо за годину?

— У годині 60 хвилин, а диво іноді можна сотворити й за мить, — твердо відповів хлопчина. — То що мені робити?

— Нечутно підійди і здмухни пудру над їхніми каптурами. Зачекай хвилю, а далі вже вигадуй що-небудь, аби лишень вони відійшли від свого багаття. Головне — не бійся, вони одразу ж стануть добрими. А я скористаюся цим часом, аби схопити ключі й відімкнути Ратушу.

Хлопчина висипав пудру на долоню. Сотні манюсіньких блищиків замерехтіли перед його очима. Він навшпиньки підкрався до темних постатей та здмухнув пудру, що було сили. Хмаринка чарівного пороху вмить розсипалася на темні каптури. Ледь помітна біло-блакитна блискавка промайнула зверху донизу плащами злих чарівників…

Максимко виступив з темряви і заголосив жалісливим голосом:

— Допоможіть, будь ласка, я хочу додому, до мами… Я заблукав у цій темній печері й не можу знайти дороги додому.

Обидва чародії озирнулися.

— Це хто тут рюмсає? Дитя якесь? Звідки ж йому тут узятися?

— Як ти сюди потрапив, малий? — несподівано добрим голосом озвався перший.

— Тут бездомне кошеня бігало. Я пішов за ним. Отак і заблукав. Котик десь зник, а я хочу додому, до мами, до тата.

— Ну ж бо! Ти ж хлопчина, — заговорив другий, — перестань плакати. Зараз ми виведемо тебе з печери. Тут зовсім поряд є вихід із підземелля. Не годиться хлопцям плакати, неначе якимось там дівчиськам.

Максимко боязко простягнув руки. Лиходії взяли його долоні й неспішно повели за собою.

Лев Левкович тільки й чекав цієї миті. Він швидко вхопив в’язку ключів і шмигнув іншим лабіринтом. Вибравшись з підземелля, він вже чекав хлопця біля Ратуші.

— Ну як? Минулося? — запитав Лев Максима, що з’явився за хвилину.

— Ох і страху я наївся!.. Коли вони махали мені на прощання, в якусь мить один неначе прокинувся. Певно, чарівна пудра перестала діяти. «А що ми тут робимо?» — запитав він у другого. «Хто цей малий?» — здивувався перший. — «Ключі! Ми ж залишили в печері ключі без нагляду!» — і чкурнули обидва назад до підземелля.

Максимко аж засміявся. Він зрадів, що вдалося вчинити добру справу та так дотепно провести злих чарівників. Лев схвально погладив хлопця лапою по голові:

— Головне, що ми встигли. До опівночі залишилося якихось кілька хвилин. Мерщій! Сідай на спину! Треба завершити справу!

Хлопчина заліз й прихилився до теплої шерсті. Лев Левкович забіг до Ратуші й швидкими стрибками подолав сходові марші, аж поки друзі не опинилися перед замкненими дверима.

— Швиденько відчиняй їх, — промовив захеканий звір.

Максимко встромив ключа в замкову щілину й зробив два оберти. Завіси заскрипіли, і важкі дубові двері прочинилися. Обидва зайшли до кімнати, яка виходила годинником на самісінькій верхівці Ратуші.

— Тепер ще треба накрутити механізм годинника, і скоро настане Різдво!

Хлопчина взявся заводити механізм. Вмить час рушив далі. Почулося чарівне «цок-цок-цок-цок»! Обидва ще не встигли віддихатися, як годинник на Ратуші почав відбивати чарівні 12 ударів.

— Ура!!! Різдво! На землю прийшло Різдво! — застрибали друзі й почали веселитися.

— Ми встигли, щоб радість на землі знову множилася, а добро додавалося, щоб у душах людських було лише тепло і світло, а серце повнилося любов’ю та добрими справами!

— Тільки тс-с-с-с… Нікому — ані слова… — І Лев Левкович таємничо приклав велику лапу до рота й підморгнув.

Він ще щось говорив, але його голос ставав тихішим, якимось нерозбірливим. Звір почав віддалятися, розчинятися в повітрі. Якусь мить зображення Лева ще було поруч із хлопчиком, а потім враз зникло, немов ранкове марево…

Хлопчик відчув, як хтось знову легенько торсає його за плече. Він розплющив очі.

—  Прокидайся, сонько! — матуся сиділа на краєчку ліжка й усміхалася. — Різдво настало! Час вставати, розглядати різдвяні подарунки й збиратися на святкову службу до церкви.

— Різдво?! Воно таки настало, мамо! — вихопилося в хлопчика.

— Звісно, настало, сину! А як же існувати світові без Різдва?! Це найсвітліше свято у році!

— Так це ж!.. — Раптом Максимко згадав останні слова Лева, загадково всміхнувся та продовжив: — Син Божий народився, і радість настала для всього світу!..

Леся Кічура

Ілюстрації Міші Зацеркляного