Видання «Неймовірні історії життя»

nig-61
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 86248

Журнал «Неймовірні історії життя» — повноколірне глянцеве видання. У журналі — правдиві життєві історії про кохання, вірність і зраду. Саме життя підкидає нам іноді виграш у лотерею, а іноді — фатальний програш. Про білі і чорні смуги на життєвому шляху, а також круті віражі долі — у журналі «Неймовірні історії життя».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Право на щастя

Коли Вікторія сказала батькам про свій від’їзд, мама тихо опустилася на диван і заплакала, а батько, важко зітхнувши, сказав: «Їдь. Хтозна, може, тобі й справді усміхнеться доля… Тут ти ніколи не оговтаєшся від минулого…».

Вікторія минулого не соромиться — воно вогнем пече її душу. Згадує, яким чудовим і безтурботним колись було життя і як пізніше східна казка перетворилася у жахливу реальність. Вікторія навчалася у педучилищі — з дитинства мріяла бути вчителькою початкових класів. Її завжди тягнуло до дітей, вона любила їх повчати і суворим тоном казати, що так робити не можна. А коли виходила в подвір’я багатоповерхівки, малеча з усіх під’їздів бігла їй назустріч. А ввечері дітвора обступала Вікторію, і вона розповідала їм казки.

Дівчина так захопилася «виховним процесом», що часу на «дівоцькі» розваги у неї не залишалося. І лише коли закінчила училище і відзначила своє двадцятиріччя, подруги затягнули її на якусь вечірку, де вона й познайомилася з чорнявим молодиком, котрий з першого погляду полонив її серце.

Коли оголосили «білий танець», до Вікторії підійшов високий незнайомець. У напівтемряві вона заледве розгледіла його риси обличчя і ще тоді подумала, чи змогла б його впізнати посеред білого дня… Але вже через годину зрозуміла, що помилилася.

Іван запропонував дівчині відпровадити її додому. «А чому тебе назвали Іваном? — поцікавилася вона у нового знайомого. — Ти все ж таки з Кавказу, то чому тебе не назвали вашим іменем?». Іван відповів, що бабуся Нана, вірменка, так його назвала на честь якогось російського спортсмена, за котрого страшенно вболівала.

Іван був старшим від Вікторії на шість років, торгував на базарі фруктами. А в колі своїх земляків залишався останнім холостяком. Так він тоді про себе розповідав Вікторії.

З того січневого вечора вони почали зустрічатися щодня. А напередодні свята 8 Березня привіз її у центр і показав квартиру, котру винайняв кілька днів тому. «Я хочу, щоб ми тут жили разом», — сказав він.

Вікторія з Іваном прожили у цій квартирі три місяці. За цей час він кілька разів їздив на свою батьківщину. А коли повертався, любив, як і місцева дітвора, слухати, як цікаво розповідає різні історії Вікторія.

В один з його від’їздів дівчині стало погано. У жіночій консультації, куди її скерувала на обстеження дільничний терапевт, повідомили радісну новину — Вікторія вагітна. Як тільки повернувся Іван, вона відразу ж поділилася радісною новиною. І він начебто зрадів. Але про те, що дитина має народитися у законному шлюбі, не обмовився й словом. А через кілька днів взагалі пропав. Дівчина не знала, що й думати: телефонувала у лікарні і навіть морги — коханого ніде не було. Пізніше пішла на базар, де торгували земляки її нареченого. Ніхто не хотів з нею серйозно говорити — чоловіки жартували. А їй було не до жартів. Ввечері вона зателефонувала найкращому другові Івана — Арсену. «Ти справді не знаєш, де мій Іван?» — «Твій Іван? — перепитав Арсен. — А ти впевнена, що він тільки твій? Він має офіційну дружину і дві доньки — вдома. А тут у нього ще є кілька таких, як ти. Але ти не переживай: Іван — порядний. Він допоможе тобі грошима».

Через тиждень Іван прийшов у їхню квартиру. Він нічого не приховував, запропонував Вікторії тихо-мирно розійтися, обіцяючи при цьому матеріальну підтримку до того часу, поки вона сама не відмовиться або поки не вийде заміж.

Коли Вікторія народила доньку Валерію, Іван записав її на своє прізвище. З того часу він навідувався у цю маленьку свою (ще одну!) сім’ю тричі на рік: з подарунками на дні народження Вікторії і доньки і на 8 Березня. Обіцяні гроші надходили на ощадну книжку завжди в один і той самий день. А за квартиру, у якій жили Вікторія з Валерією, Іван платив сам, без нагадувань.

Через півроку після народження Валерії молода мама вийшла на роботу — батьки допомагали у вихованні онуки. Після уроків молода вчителька бігла додому, вночі готувалася до наступного навчального дня, прала пелюшки, повзунки і розпашонки… Так тривало 5 років.

Одного разу до неї прийшла у гості однокласниця. Випивши кави, погомонівши про те про се, подруга запропонувала Вікторії роботу у фірмі свого чоловіка. Мовляв, йому зараз потрібна секретарка — скромна, грамотна, порядна… Зарплата набагато вища, ніж у вчительки початкових класів. Та й готуватися до уроків не треба. Вікторія вирішила спробувати.

Комунікабельна і ввічлива молода жіночка швидко увійшла у робочий ритм фірми, сподобалася колективу і клієнтам. Кілька разів, набираючи необхідні документи на комп’ютері, зайшла в Інтернет. Наштовхнулася на службу знайомств. Подала заради цікавості і свою анкету. Охочих познайомитися з молодою мамою знайшлося чимало. У перший день вона отримала понад 10 листів, проте жоден з кандидатів не сподобався Вікторії. Невелика записка, написана ламаною російською мовою італійцем Маріо, вирізнялася з-поміж інших тим, що він більше цікавився донькою Вікторії, аніж самою нею. І це не видавалося підозрілим, бо, як він написав, завжди мріяв про доньку, але здоров’я не дозволяло йому мати дітей.

Вікторія і Маріо зустрілися у Польщі після піврічного листування. Щоб поїхати на побачення з новим італійським другом, Вікторії довелося влізти у борги. Але за час електронного листування вона так прикипіла душею до цього чоловіка, що навіть боялася подумати про припинення їхнього «роману».

Жінка даремно переживала, що не сподобається Маріо. Він закохався у неї ще тоді, коли вона надіслала йому першу фотографію. А зустріч додала жару до почуттів. Прощаючись на вокзалі у Варшаві, вони дали слово одне одному знову зустрітися, щоб одружитися.

Весілля з фатою і білосніжною сукнею не було. Зате відгуляли дві вечірки: одну у серпні 1998 року у Львові, іншу — за двадцять кілометрів від Мілана, де Маріо має свій власний будинок.

Вікторія живе у Мілані майже 20 років. За цей час вона чудово вивчила італійську, закінчила коледж і вже давно допомагає чоловікові у ресторанному бізнесі. Її донька Валерія не забула рідної мови, але розмовляє з відчутним акцентом.

Під час свого останнього приїзду, а це було у червні цього року, Вікторія випадково зустрілася на ринку з Іваном. Він онімів від несподіванки, хоча знав, що Вікторія вийшла заміж і виїхала з України. Іван не міг відвести погляду від сяючих щасливих очей жінки, котра багато років тому кохала його без пам’яті…

Галина ЯРЕМА.