Видання «Неймовірні історії життя»

nig-8-1
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 86248

Журнал «Неймовірні історії життя» — повноколірне глянцеве видання. У журналі — правдиві життєві історії про кохання, вірність і зраду. Саме життя підкидає нам іноді виграш у лотерею, а іноді — фатальний програш. Про білі і чорні смуги на життєвому шляху, а також круті віражі долі — у журналі «Неймовірні історії життя».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Біла ведмедиця

Тані снився дивний сон. Велика біла ведмедиця йшла центром міста.

Перехожі з переляку розбіглися хто куди. Ведмедиця на нікого не звертала уваги і впевнено наближалася до Тані. Ось вона підійшла впритул і почала боком притискати свою жертву до стіни. Робила вона це не агресивно, а якось спокійно, по-домашньому. Перелякана Таня на-магалася руками відсунути від себе морду хижачки, але раптом побачила, що очі у ведмедиці усміхаються, і зрозуміла: нічого поганого ця хижачка їй не зробить…

Несподівано запах кави увірвався у кімнату і перервав сон. Таня зрозуміла, що Ілля вже про-кинувся і готує сніданок. Значить, вже 7-ма година і час прокидатися.

Раптом — дзвінок у двері. Дзвонили вимогливо і навіть настирливо. Хто це може бути так ра-но? Через кілька секунд Таня почула здивований бас Іллі: «Мамо?! Ти?!».

Таня не на жарт розгубилася. З Іллею вони були знайомі півроку. У них серйозні стосунки, але коханий чоловік так і не наважився познайомити її з мамою. Вона тільки знала, що Вале-рія Едуардівна — людина, м’яко кажучи, непроста. Нещодавно їй виповнилося 70 років, і ко-жен день її розписаний по хвилинах. Хоч Валерія Едуардівна і вийшла на пенсію, до неї досі звертаються по консультацію студенти і аспіранти інституту, де вона викладала. Два рази на тиждень вона ходить на фітнес, два рази — у басейн. Нерідко вибирається з подружками в теа-три, на концерти і виставки або просто влаштовує дівич-вечори з чаюванням і тортиком. Живе мама окремо від сина разом з двома котами і одним хвилястим папугою. А ще Таню вразив факт, що три місяці тому Валерія Едуардівна здала на права і зараз по місту їздить ав-томобілем, який залишився після смерті чоловіка. Шліфувала майстерність водія бабуся вра-нці. О шостій ранку сідала за кермо і намотувала кілометри напівпорожніми вулицями. Най-частіше її маршрут пролягав до будинку сина. Вона навідувалася до Іллі, щоб переконатися, що у її хлопчика все гаразд, а потім відпроваджувала його на роботу.

Ось і сьогодні приїхала. Увійшовши, Валерія Едуардівна відразу відчула, що у помешканні є хтось чужий. Точніше, чужа.

«У тебе хтось є?» Не слухаючи відповіді сина, вона у куртці і чоботях стрімко пройшла у спальню і анітрохи не здивувалася, побачивши в ліжку заспану розпатлану молоду жінку, яка з переляку натягнула ковдру по самі очі.

— Доброго ранку, дитинко!

— Доброго, — зніяковіло прошепотіла Таня, але тут же взяла себе в руки і світським тоном ви-мовила: «Давно хотіла з вами познайомитися. Я швидко приведу себе у порядок і вийду до столу…».

Мама пирснула сміхом, але в очах її блиснули пустотливі бісики. Таня прошмигнула у ванну. А коли вмита і зачесана прийшла на кухню, Валерія Едуардівна демонстративно не звертала на неї жодної уваги. Вона розмовляла тільки зі сином:

— Ти пам’ятаєш, сину, була у тебе Світланка — хороша дівчина, але дурнувата. Ірина, навпаки, була дуже розумна і хитра, відверто хотіла прибрати тебе до рук. Галя — ось та була і красива, і освічена, але стерво рідкісне. Доїла тебе, а ти вже зі шкіри ліз, аби догодити усім її примхам… А ця дитина звідки? — Вона кинула швидкий погляд на гостю. — Та й не дитинка, до речі, це зовсім. Вам, голубонько, вже років 35?

— 34, — спокійно виправила Таня.

— Ну ось, бачиш, 34! — вимовила це так, як ніби дожити до 34 років — це найстрашніший зло-чин, який тільки може зробити людина.

Таня усміхнулася. А Ілля почав закипати праведним гнівом:

— Мамо, ти забула, що і мені далеко не 20. Мені вже 45!

— А… Будь ласка, сину, не нагадуй мені про свій вік! Коли я згадую, що моєму єдиному си-нові скоро стукне п’ятдесятка, почуваюся старезною бабою! — Це прозвучало так жартівливо і лукаво, що Таня мимоволі усміхнулася і вперше подумала, що Валерія Едуардівна — жінка, загалом, нормальна.

Мовчки допивши каву, Таня подивилася на годинник, чмокнула Іллю, спокійно встала з-за столу:

— Пробачте, мені треба поспішати. Із задоволенням поговорила б з вами ще, але сьогодні на роботу запізнюватися ніяк не можна.

У передпокої Таня накинула куртку, схопила свою сумку і вискочила з квартири. Обличчя її палало, серце збивалося зі звичного ритму, коліна тремтіли. Вона перехвилювалася не на жарт…

***

— Так, мама у мене не подарунок. Вона будь-яку дівчину, яка з’являється поруч зі мною в раді-усі п’яти метрів, сприймає як особистого ворога. І їй марно пояснювати, що я вже великий хлопчик, — бідкався Ілля, коли ввечері вони вечеряли на кухні. — Знаєш, як ми сварилися з нею з цього приводу. А потім я рукою на це махнув — все одно її не виправиш… Навіть коли став жити окремо, привести в будинок жінку все-таки боюся — мама ж її живцем з’їсть… З мештами. І не вдавиться…

— Але тільки не мене! — погладила його по руці Таня.

***

Минуло ще кілька днів. Ілля заїжджав до мами. Їхав з побоюванням — думав, що вона знову буде його повчати, читати нотації з приводу того, що з жінками треба бути насторожі… Бо всі вони такі-пересякі… Але Валерія Едуардівна ні словом не обмовилася про Таню. І він заспо-коївся.

У п’ятницю ввечері Ілля поспішав додому. Йому подобалося, коли, під’їжджаючи до будинку, бачив у вікнах своєї квартири світло. Знав, що на нього чекає кохана жінка. Світло горіло. Він вибіг на п’ятий поверх на одному диханні. З квартири доносився аромат його улюблено-го капустяного пирога. Ілля в нетерпінні натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила… Валерія Едуардівна.

— Мама? Ти що тут робиш о такій порі? А де Таня? — його голос зрадливо затремтів. — Мамо, ти і її вигнала?! Як ти могла!

Боже мій, він — дорослий, здоровий чоловік — готовий був розплакатися, але наступної миті за маминою спиною з’явилася усміхнена Таня. Ілля полегшено зітхнув.

— Бачу-бачу, як ти зрадів, коли рідну мамочку побачив… — жартівливо пробурчала Валерія Еду-ардівна. — Тетянко, якби ти бачила, який переляк був на його обличчі…

Ілля обійняв і розцілував маму.

— Ну, гаразд. Я поїду додому. Серіал через півгодини починається, думаю, ще встигну.

— Ти що, дивишся серіали? Оце так новина!

— А що? Уяви собі, дивлюся! Бувайте! Тепер чекаю вас до себе в гості!

— Ми обов’язково прийдемо! — прокричала з кімнати Таня.

— Що тут у вас сталося? Повірити не можу! Фантастика! — здивовано запитав Ілля, зачиняючи за мамою двері.

— Нічого особливого, просто ми разом із Валерією Едуардівною спекли пиріг за її фірмовим рецептом. Знаєш, я твоїй мамі подякувала за те, що вона виростила такого чудового сина. І що тільки вона може зробити так, щоб він не був самотній. А ще я розповіла їй свій сон про білу ведмедицю…

Ілля хотів запитати: який сон, яка біла ведмедиця? Але тут у двері подзвонили. На порозі стояла Валерія Едуардівна.

— Я от подумала: та дідько з ним, з тим серіалом! Я вирішила повечеряти з вами. Сподіваюся, заперечувати ніхто не буде. До речі, дозвольте прозоро натякнути вам, ні, навіть буду вимага-ти: мені вже час бавити онуків!

Таня з Іллею переглянулися. Такого вони не сподівалися.

Коли за Валерією Едуардівною пізно ввечері зачинилися двері, Таня подумала: так ось яка вона, та біла ведмедиця. Тепер зрозуміло, чому, на перший погляд, така грізна і страшна ви-явилася доброю і лагідною…

Галина ЯРЕМА.