Видання «Неймовірні історії життя»

nig-10-01-1
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 86248

Журнал «Неймовірні історії життя» — повноколірне глянцеве видання. У журналі — правдиві життєві історії про кохання, вірність і зраду. Саме життя підкидає нам іноді виграш у лотерею, а іноді — фатальний програш. Про білі і чорні смуги на життєвому шляху, а також круті віражі долі — у журналі «Неймовірні історії життя».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Народження нової сім’ї

Андрій вийшов з магазину і відразу звернув увагу на хлопчика, якому на вигляд було не більше дев’яти років. Дитина уважно стежила за якимось чоловіком.

Телефонний дзвінок відволік Андрієву увагу. Коли ж він закінчив розмову, не було вже ані чоловіка, ані хлопчика. Андрій складав пакети з продуктами у багажник автівки, як раптом з-за рогу вибіг той самий хлопчина, якого збив з ніг чоловік, що біг за ним. Хлопчик намагався вирватися з міцних рук чоловіка. Андрій швидко підійшов до них і поцікавився, у чому річ.

Ось, дивіться, злодюгу піймав, — чоловік аж сяяв від щастя. Я його зараз здам поліції, нехай розбираються. Та скільки можна вже?! А ви будете свідком.

— Свідком чого? — не розумів Андрій. — Свідком того, що п’яний чоловік напав на мого сина з кулаками? Це вас треба у поліцію відвести!

Чолов’яга остовпів.

— Та він у мене гаманець вкрав!

Андрій підійшов ближче і буквально вирвав хлопчика з рук дорослого пана.

 — Де гаманець? — суворо запитав у хлопчика.

— Та не брав я ніякого гаманця! Сам, мабуть, десь загубив, — кліпав очиськами хлопчик.

***

Тим часом почав збиратися народ. Андрій вже зрозумів, що у хлопчика зараз нічого немає. І ще раз звернувся до чоловіка:

 — Я зараз справді викличу поліцію. Бо, окрім наклепів, ви ще будете відповідати і за напад на дитину.

Тримаючи малого однією рукою, Андрій вивернув кишені малого. Там, звісно, вже нічого й не було. Він різко розвернувся до чоловіка:

 — То що, йдемо у поліцію?

Чоловік зробив кілька кроків назад, а потім розвернувся і як дременув, що було сили. Андрій повів хлопчика до машини. Малий вже не тікав.

 — Як тебе звати, козаче?

 — Іваном, — зло кинув хлопчик. — Так мене мама кликала.

 — Чому кликала? А де вона зараз? Мабуть, тебе вже шукають? Давай я тебе додому відвезу.

 — Додому я не повернуся! — рішуче заявив Іван. — А мама моя… Мабуть, десь під парканом валяється, або у підвалі «квасить». Її позбавили материнських прав.

 — Боже! А де ж ти живеш?

У відповідь Іван мовчав.

Коли під’їхали до будинку, де жив Андрій, Іван злякано запитав:

 — Ти куди мене привіз, дядьку?

 — Не бійся. До мене додому. Допоможи пакети донести.

Андрій вже не тримав хлопчика. Знав, що той від нього тікати не буде. У незнайоме помешкання Іван заходив так обережно, ніби не по паркету йшов, а по мінному полю.

 — Не бійся. Заходь. Тут ніхто тебе не образить, — усміхнувся Андрій.

Андрій змусив Івана прийняти душ. А коли хлопчик вийшов, запросив його поїсти. Вмовляти дитину не треба було. Іван мало не втратив свідомості від розмаїття наїдків на столі. І за секунду вже сидів за столом і накладав собі у тарілку якомога більше усіх цих смаколиків.

— Може, хочеш у мене залишитися? — запитав Андрій. І сам собі здивувався, як міг це сказати. Для чого йому чужа дитина? А Іван, не відриваючись від їжі, лише щасливо усміхався і кивав на знак згоди головою.

За два тижні, що минули від того дня, хлопчик помітно змінився. Його вже не треба було заганяти у ванну митися, він це робив щоранку і щовечора із задоволенням. Іван з радістю допомагав Андрієві готувати їжу і прибирати помешкання. Іван був щасливий і з нетерпінням щовечора чекав на повернення свого рятівника. Та одного разу Андрій повернувся додому не сам. Разом з ним у квартиру увійшла жінка. Вона, як господиня, пройшла відразу у кімнату, і, простягнувши Іванові руку, радісно сказала:

— Ну, що, давай знайомитися? Я — Іра.

Іван стояв, як вкопаний. Потім зірвався з місця і побіг у ванну. Зачинив двері. Андрій стукав, просив відчинити. Хотів поговорити з малим і все йому пояснити. Просила відчинити й Іра, але дитина вперто мовчала.

Зрозумівши, що Іван не поступиться, Андрій з Іриною пішли до кімнати. Трохи посиділи, помовчали, а потім Іра встала і пішла до дверей.

 — Мабуть, я піду, — сказала вона. — Я ж тобі казала, що він мене не прийме. Він ревнує і боїться, що ти не будеш йому приділяти уваги. А він потребує тепла і ласки. А ще — любові, якої він ніколи не знав.

— То що тепер робити? — голос Андрія свідчив про його безсилля. — Я так прив’язався до нього. Та й що з ним буде, як він піде від мене? Не можу від нього відвернутися.

 — А не треба відвертатися, — Іра не дала йому договорити.

 — А як тоді ми з тобою?

 — Не знаю, — Іра мало не плакала. Їй було шкода і себе, і Андрія, і цього маленького самотнього хлопчика.

 — Давай я тебе відпроваджу, — Андрій вийшов з квартири вслід за Іриною.

А коли за годину повернувся, Івана у квартирі він не знайшов. Усі речі, які за ці два тижні він купив хлопчикові, залишилися у шафі. Нічого не розуміючи, Андрій безсило сів на диван. Не знав, що має робити у ту хвилину. Де шукати Івана? Зателефонував Ірині, але вона не відповідала. Написав смс-повідомлення: «Іван пішов».

Андрій міряв кроками квартиру, на знаючи, що далі робити. Іра пішла, Іван пішов. Хлопчик був йому чужим. Ба, більше. Андрія могли притягнути до відповідальності за викрадення чи насильне утримання дитини. Тому й звертатися у поліцію не було сенсу. Не встиг він прийняти якесь рішення, як у двері хтось подзвонив. Сподівався, що це Іван, але на порозі стояла Ірина.

— Збирайся! Будемо шукати! — рішуче заявила вона.

 — Де?

 — Не знаю. Але шукати треба. Ніч заходить. На вулиці холодно.

***

На четвертий день пошуків Івана знайшли у дитячому будинку. Поїхали туди. Хлопчик сидів перед ними, опустивши голову. На запитання Андрія не відповідав. На допомогу прийшла Іра. Вона присіла навпроти дитини.

 — Івасику, ми хочемо, щоб ти жив з нами. Ти не проти?

 — Це як?

 — Як-як?! — перепитала вона і подивилася на Андрія. — Ти будеш нашим сином.

Іван перевів погляд на Андрія. Той ствердно похитав головою. Від щастя Іван обняв Ірину і заплакав.

За кілька хвилин Іра з Андрієм вже дізнавалися у директорки дитячого будинку процедуру усиновлення. Записали, які документи необхідно зібрати, щоб Івана звідси забрати. На вулиці Ірина різко зупинилася:

— Андрію, а ти думаєш зі мною одружуватися?

 — Ну, так, — Андрій відповів так, ніби все давно всі вирішили.

 — Тоді проси моєї руки.

 — Але я хотів це зробити урочисто, та й персня при собі не маю.

 — Нема зараз часу на ось ці всі витребеньки. Ти ж чув: усиновити дитину може тільки повноцінна родина. Зрозумів? Це коли є чоловік і жінка.

За тиждень Андрієві та Ірині пощастило зареєструвати шлюб. Ще за місяць оформити всі документи з усиновлення. І одного сонячного дня щаслива трійця вийшла з дитячого будинку. Це були Андрій, Ірина та Іван. Хлопчик раптом зупинився і запитав:

 — А як я тепер маю вас називати?

Новоспечені батьки переглянулися.

 — Це тобі вирішувати. Звісно, ми би хотіли стати тобі справжніми батьками. Але якщо тобі буде важко нас назвати мамою і татом, можеш звертатися до нас по імені.

Іван усміхнувся і аж світився щастям. Вислизнув з маминої руки і побіг до машини.

 — Які твої враження? — запитала у чоловіка Ірина.

 — Здається, що мені від щастя зносить дах, — сміявся Андрій. — За короткий час у мене з’явилися дружина і син. Таке враження, що усе відбувається не зі мною, а я дивлюся кадри щасливого фільму з «хепі-ендом».

 — Я такої ж думки, — сказала молода дружина і поцілувала коханого. — Їдемо додому. Будемо святкувати народження нової сім’ї.

Галина ЯРЕМА.