Видання «Неймовірні історії життя»

nig-10-1
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 86248

Журнал «Неймовірні історії життя» — повноколірне глянцеве видання. У журналі — правдиві життєві історії про кохання, вірність і зраду. Саме життя підкидає нам іноді виграш у лотерею, а іноді — фатальний програш. Про білі і чорні смуги на життєвому шляху, а також круті віражі долі — у журналі «Неймовірні історії життя».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Як Петрович подругу шукав

Петрович, як його називали знайомі, став вдівцем ще перед пенсією. Він страшенно тужив за Антоніною.

Та воно й не дивно: люди прожили разом майже сорок років. Різне траплялося за ці роки, але в основному жили мирно, у злагоді. Антоніна була чудовою господинею: привчила дружина його до ситних обідів, поданих вчасно, до апетитних тістечок і гостреньких закруток. Майже два роки самотнього життя видалися Петровичу справжніми тортурами, і він вирішив знайти собі нову супутницю. Однак відставний військовий і не підозрював, яка це непроста справа.

ак сталося, що двоє синів Миколи Петровича пішли його стопами — стали військовими і служили далеко від рідного дому. Онуки воліли проводити літо в теплих краях, ігноруючи дідуся. Єдиною розвагою військового пенсіонера стала дача. Коли сезон закінчувався, ставало зовсім сумно на душі. Колишні товариші по службі рідко ділили з ним зимові вечори.

Іноді заходив на пиво старий приятель Володя, теж колишній військовий. Йому, на відміну від Петровича, пощастило більше. Дружина його, хоч і бурчить, але була жива-здорова, діти жили поруч, а онуки були у такому віці, коли ще бабуся з дідусем були їм необхідні. Володя і порадив Петровичу підшукати якусь жінку, щоб було з ким доживати віку. Навіть дав пораду, як краще це зробити.

 — Напиши оголошення в газету, і питання буде вирішено. Від претенденток відбою не матимеш.

З усією прямотою і чесністю колишнього військового Петрович дав оголошення у газету: «Шукаю здорову жінку без шкідливих звичок, чудову господиню для спільного проживання і роботи на дачній ділянці. Вік від 50 до 60 років». І почав чекати дзвінка. На жаль, обіцяні Володею претендентки не поспішали відгукуватися на його пропозицію. А через тиждень зателефонувала якась жінка і зі злістю сказала: «Ти б, старий козел, так і написав, що тобі потрібна хатня робітниця і тягучий кінь в одній особі…» — і кинула слухавку.

Петрович дуже запереживав після такого дзвінка. Хоч і соромно йому було перед Володею, але він усе-таки поділився своїми тривогами з другом.

— Ну, ти даєш, Петрович! Хіба можна так оголошення писати. Жінки люблять красиві слова, а ти всю правду виклав.

Разом вони склали новий текст оголошення: «Самотній чоловік, військовий пенсіонер, шукає щиросердечну жінку для серйозних стосунків, щоб не була старшою 50 років».

Цього разу спрацювало. Тижнів зо два майже щодня телефонували різні жінки і призначали побачення. Старший чоловік навіть розгубився спочатку, а потім склав графік зустрічей. На жаль, жодна жінка йому не підійшла. Одне добре, нудьгувати він тоді не мав часу: деякі жінки його відверто повеселили.

Одна повненька пані, вік якої Петрович ніяк не міг визначити, одягнена досить яскраво, сказала, що вона дуже щиросердечна жінка, особливо коли прийме «скляночку винця на свої пишні груди».

Інших цікавила житлова площа Петровича і розмір пенсії. Лише одну з усієї когорти «наречених» — зовні приємну жінку на ім’я Надія — він ризикнув запросити в гості до себе додому. Але, знову ж, крім її імені, Петровичу у ній більше нічого не подобалося.

Одне слово, епопея знайомства за оголошенням закінчилася нічим. Петрович вирішив відмовитися від безрезультатних і втомлюючих пошуків. На допомогу знову прийшов вірний друг Володя. У його дружини знайшлася вільна приятелька Тетяна, що теж залишилася сама після смерті чоловіка.

Знайомство з новою кандидаткою припало на весняне жіноче свято. Гості зібралися в квартирі Володі і його дружини. Запрошена Тетяна з першого погляду сподобалася Петровичу. Зовні виглядала апетитно, чистенька, акуратненька, відразу почала підкладати йому салатиків, підливала горілочки… І, як з’ясувалося пізніше, ще й виявилася його землячкою. Святкове застілля минуло весело. Давно Петровичу не було так добре, і він вирішив продовжити знайомство. Як упадати за жінками, він давно забув, та й у юності не дуже вмів це робити, а тому відразу став перевіряти нову подругу в справі. Вона не заперечувала. Сама частенько запрошувала то на обід, то на вечерю, щоразу дивувала Петровича всілякими смаколиками. А ще називала його сонечком.

«Сонечко» спочатку мало не муркав від такої уваги, але минув місяць, потім ще один, і його почало нудити від солодкавих звертань цієї жінки.

У старшого чоловіка склалося враження, що Тетяна не вміла говорити простих слів — всі у неї були зайчиками, сонечками, горобчиками, кицьками… Якась вона фальшива виглядала. Одне слово, розстався він з нею, а заразом нажив ворога в особі Єлизавети — Володіної дружини.

Таким чином Петрович позбувся не тільки подруги, а й практично єдиного друга. Володя, звичайно, іноді забігав до нього тишком-нишком від дружини, але, як правило, ненадовго. Задушевних розмов уже не виходило.

Правду кажуть: не знаєш, де знайдеш, де втратиш. Коли розтанули кучугури снігу і трохи потепліло, переселився Петрович на дачу, добре, що будиночок встиг збудувати міцний і теплий. Та й дача недалеко від міста, а тому влітку багато хто залишається ночувати на вихідні, а дехто живе там постійно, навіть взимку. Отож є з ким поговорити. Місцевий абориген Андрій частенько заходив до Петровича на чай. Хоч він і набагато молодший, але любив поговорити зі старшим чоловіком. Знову ж, сусіди — молода родина, Олег і Марічка з двома дітьми — люди цілком порядні і приємні, теж любили погомоніти з колишнім військовим, діти їхні часто забігали до Петровича. А ще з одним сусідом-пенсіонером ходили порибалити на озеро, що неподалік.

Літній період життя Петровича цілком влаштовував, він потроху змирився з думкою, що не судилося йому знайти собі подругу. Хоча той же Андрій підбивав його: «Ти ж офіцер, а офіцери так просто не здаються, шукай…». На що вдівець тільки відмахувався.

Так би й доживав віку, якби не одна подія.

Наприкінці літа Петрович побачив на спільній території симпатичну бабусю, котра виявилася Маріїною мамою.

Олег «евакуював» тещу зі сходу України, оскільки залишилася вона там сама, і жити на скромну пенсію їй було важко. Близьких родичів поруч не виявилося, чоловік її давно помер, а син, рідний брат Марії, з сім’єю назавжди перебрався у Канаду. От і наважилася Віра Павлівна переїхати до дочки з зятем, ближче до онуків. А тут і улюблена справа для неї знайшлася: любила вона землю, і земля любила її. Ділянка сусідів «розквітала» на очах: таких огірочків навколо не було ні в кого, а від квітів аж рябіло в очах.

Петрович першим заговорив з новою сусідкою. Слово за слово, і вони не зауважили, як почали розповідати одне одному про своє життя-буття. Так і здружилися. Віра Павлівна радила сусідові, як, де і що краще садити, а він час від часу допомагав їй то вагу піднести, то парник поправити, а вечорами чаювали разом.

А одного разу на дачі відзначали день народження одного з онуків Віри Павлівни. З’ясувалося, що вона ще й співає, як артистка. Перед таким талантом Петрович встояти не зміг. Тепер він ще уважніше почав ставитися до добродушної жіночки, а вже коли скуштував її вареників, відразу ж запросив на концерт. Віра Павлівна причепурилася, хоча і була майже одноліткою Петровича, виглядала набагато молодшою за нього і зовсім не була схожа на ту бабусю, яку він колись побачив на сусідній ділянці.

Відтоді вони майже два роки підтримують добрі дружні стосунки. Влітку практично живуть однією родиною. Через відсутність поруч власних онуків Петрович із задоволенням виконує роль дідуся для сусідських, працює на двох дачах разом з Вірою, як він тепер її просто називає, а взимку, коли вони переїжджають у місто, ходять одне до одного в гості.

Галина ЯРЕМА.