Видання «Неймовірні історії життя»

nig-4-1
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 86248

Журнал «Неймовірні історії життя» — повноколірне глянцеве видання. У журналі — правдиві життєві історії про кохання, вірність і зраду. Саме життя підкидає нам іноді виграш у лотерею, а іноді — фатальний програш. Про білі і чорні смуги на життєвому шляху, а також круті віражі долі — у журналі «Неймовірні історії життя».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Хто стукає, тому відчиняють

Оленка страшенно чекала на тата і не розуміла, чому він так довго не приїжджає.

Дівчинка заздрила подружкам у дитячому саду, коли забирати їх приходили татусі. Дівча-та часто розповідали, які у них чудові тати, як люблять їх і які подарунки дарують. Оленка теж хотіла, щоб тато забирав її з дитячого садочка і діти заздрили вже їй, який у неї високий, стрункий і красивий татко.

Вона ніколи не бачила його, але вірила, що він є і скоро приїде. Так казала їй мама. А мама, як відомо, обманювати не буде. Її тато працює дуже далеко, можливо, там, де полярна ніч і живуть білі ведмеді. Білих ведмедів вона бачила в зоопарку, а де та Північ, яку бачила по телевізору, не знала. Коли розпитувала про це маму, вона чомусь ставала сумною. Напевно, вона теж сумувала за татом, але де точно знаходиться ця Північ і як туди дістатися, мабуть, також не знала… «Ну і що, що далеко, — думала Оленка, — бабуся наша також живе далеко — у селі, але ж ми до неї їздимо! Цікаво, Північ — це далі, ніж село, чи ні?».

Оленці минув п’ятий рік, і дівчинкою вона була дуже самостійною. У той злопам’ятний вихідний мамі знову зателефонували з лікарні і попросили терміново при¬їхати. Вислухавши в черговий раз інструкції, як чемно треба поводитися, Оленка залишилася сама. Вона знову почала думати про батька: «Мама вічно зайнята, і у неї немає часу поїхати до тата. Він, напевно, теж багато працює і не може вирватися до нас. Тоді я поїду до нього, тільки б дізнатися, як доїхати до тої Півночі».

Надворі стояв жовтень. Дівчинка витягнула з шухляди шапочку, зняла з вішака пальто, одяг-нулася так, як одягала її мама, коли відводила у дитячий садок. Де лежать ключі від квартири, вона знала. Зачинила двері і вийшла на вулицю. Вирішила йти на автобусну зупинку і там запитати, де Північ. На зупинці люди завжди знають, як і куди проїхати. Вона вже досить далеко відійшла від дому, коли почула за спиною голос:

— Куди ти йдеш, дівчинко?

Оленка обернулася і побачила чоловіка в куртці.

— Я називаюся Оленка, — відповіла вона, — і я шукаю свого тата.

— Я знаю, що ти Оленка, і знаю твого тата. Хочеш, відведу тебе до нього? — запитав незнайо-мець, простягаючи дитині руку.

…Сергію в неділю не сиділося вдома — він не терпів самоти. Знову вирішив поїхати у той район, де живе його Катя. Майже шість років минуло, а він ніяк не може її забути. Дурна сварка розірвала стосунки з коханою. Катя так і не зателефонувала йому жодного разу, а його скривджена гордість не дозволяла першому йти на примирення. Сергій йшов знайомими вулицями, згадував, як вони колись гуляли тут з Катею. Його увагу привернула маленька дівчинка, що йшла попереду. «І хто ж таких маленьких дітей самих на вулицю випускає?!» — подумав він. Тут Сергій побачив чоловіка, який підійшов до дівчинки, взяв її за руку і повів її в сусідній під’їзд. Серце Сергія стиснулося у передчутті біди. Він прискорив крок. Зайшов у під’їзд і побачив, як чоловік у закутку під сходами розстібає на дівчинці пальтечко. Відразу все зрозумів, блискавичним ударом відкинув чоловіка до стіни, той кинувся на нього, зав’язалася бійка. Сходами спускалися двоє молодих хлопців, втрьох вони скрутили педофіла і відвели у поліцію. І тільки там Сергій згадав про дівчинку: куди ж вона поділася?

Сергій і його помічники коротко доповіли черговому капітану суть події.

— Ви, хлопці, напевно, вчора перебрали, — впирався педофіл, — самі троє напали на мене з ме-тою пограбування…

— …І для цього вони тебе й привели в поліцію? Щоб розповісти, що хотіли тебе пограбувати?! — капітан аж пінився зі злості. — Ти, собако, минулого разу вийшов сухим з води. А цього я тебе вже посаджу! Чого дівчинку у під’їзд затягнув?! Кажи негайно, бо зараз тебе пристрелю, як собаку!

— Яка дівчинка, де дівчинка? — не вгамовувався педофіл. — Покажіть мені її!

«А й справді, де дівчинка?» — подумав черговий. Заяв про зникнення дітей в останні дні не надходило. А ввечері у відділення прибігла схвильована мама Оленки.

— Бачили вашу дівчинку, — заспокоїв її капітан, — обов’язково знайдемо.

Про те, що трапилося з Оленкою, капітан вирішив наразі мамі не говорити.

… Оленка не зрозуміла, для чого той дядько завів її в під’їзд і що хотів робити, адже він обіцяв відвести її до тата. А коли дорослі дядьки почали битися, злякалася і втекла. Пробігши трохи по вулиці, вона повернула у скверик, підійшла до старенької бабусі, що сиділа на лавці. «Яка миленька дівчинка, — вигукнула та. — Що трапилося з тобою, дитино?».

Старенька взяла Оленку за ручку і повела до свого дому. Це був дивовижний будинок — весь у квітах, якихось великих рослинах. А по кімнаті ходили коти. «У мене ніколи не було маленької дівчинки, — заголосила старенька. — Тепер ти будеш жити у мене! Подивися, як тут гар-но. Ти голодна, дитино? Зараз я зварю тобі кашку». Олена хотіла погладити кішку, але та на-їжачилася і боляче дряпнула її. «Я хочу до тата й мами», — голосно заплакала Оленка. Але бабуся, що вже давно з’їхала з глузду, здавалося, не чула її. Мугикаючи щось собі під ніс, старенька чаклувала на кухні біля плити. Нагодувала дитину і поклала її спати.

Оленка прокинулася дуже рано — старенька ще спала. З подивом дівчинка виявила, що вхідні двері не були зачинені. Мама так ніколи не робила. Дівчинка тихенько одягнулася і вибігла на вулицю. «Повернутися додому чи продовжувати шукати тата? Піду на вокзал, там точно знають, як доїхати до тої Півночі». До вокзалу було зовсім недалеко. Перехожі оглядалися на маленьку дівчинку, яка самостійно і дуже впевнено крокувала ранковим містом. Підійшла на вокзалі до каси і тоненьким голосочком пропищала до касира: «Тьотю, який поїзд їде на Пів-ніч?».

— Ей, мала, йди-но сюди, — покликала її товста недбало одягнена тітка. — На Північ хочеш? Я теж їду на Північ. Поїдемо разом, тільки не з цього вокзалу. Дивись, Кармеліто, яке чарівне дитя я привела. Буде з нами працювати. Мама, напевно, алкашка, шукати не будуть. Одягнути бідніше, пику вимазати… Зійдемо ми з нею за біженців? Коли жінка з дітьми, подають частіше і більше. Щоб не знайшли, їдемо у Хмельницький.

Оленку та її «матусю» затримав на пероні Хмельницького вокзалу в перший же день їхньої «роботи» пильний сержант Мулашин. Дівчинка за всіма прикметами була дуже схожа на зниклу. Через кілька годин маленьку мандрівницю вже обіймала заплакана мама.

— Що ж ви за донькою не встежили? — докірливо похитав головою поліцейський. — Поки Оленка не знайшлася, не хотів вас тривожити, а зараз скажу. — Капітан в подробицях розповів про випадок з педофілом. — Якби не той хлопець, самі знаєте, що сталося б з дівчинкою. Я думаю, вам треба йому подякувати.

— Звичайно, звичайно, — з радістю погодилася мама дівчинки. — Дайте, будь ласка, його телефон.

Коли зателефонувала незнайомому рятівникові і попросила зустрітися, у слухавці почула такий рідний голос. Серце затріпотіло, як пташка у сітці. Але Катя боялася сама собі зізнатися, що впізнала чоловіка, якому належав той голос. Запросила його до себе на вечерю, попросила записати адресу і почала готуватися до… нового життя.

— Катю! — здивовано вигукнув Сергій, коли йому відчинили двері. Він відразу про все здогадався. — Чому ти?..

— Нічого не кажи, — відповіла Катя. І, звертаючись до дочки, сказала: — Оленочко, до нас тато приїхав.

Галина ЯРЕМА.