Видання «Маловідома історія: далеке і близьке»

istoriy82018
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 98035

Історія завжди манить своїми потаємними скарбами знань, загадками, незвичайними подіями і фактами із сивої давнини аж до наших днів. Вона захоплює життям видатних постатей, тріумфами та трагедіями, відкриттями і викриттями, скандалами і авантюрами, а також благородством людей, які її творили.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

ПАРИЖ-1968: РЕВОЛЮЦІЯ НЕВДОВОЛЕНИХ СТУДЕНТІВ

А ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З ЖІНОЧОГО ГУРТОЖИТКУ, КУДИ ЗАБОРОНЯЛИ ПРИХОДИТИ ЧОЛОВІКАМ

Все почалося несподівано, хоча було чимало ознак, що наближається вибух. За кілька місяців до спалаху протестного руху Франція виглядала нудною і спокійною. Після програних колоніальних війн настав час миру та процвітання.

Соціальна держава внаслідок багаторічного зростання економіки поліпшила становище працівників і впоралася з бідністю. Прискорена модернізація спричинила в’їзд із сільської місцевості до міст, а також збільшення кількості молоді, що здобувала вищу освіту. У 1958 році у Франції було 200 тисяч студентів, а вже через десять років — 500 000.

Молоді французи хотіли розбагатіти і стати порядними городянами. Це підтверджується «Білою книгою молоді», виданою у травні 1967 року (соціологічне опитування щодо прагнень 280 тисяч молодих людей віком 15−24 років). Опитування підтвердило стан національної нудьги. Молодь цікавилася проблемами епохи, але не мала наміру брати участь у політиці. Більшість голосувала за надання права голосу з 21 року. Молоді люди хотіли швидко одружитися, але не народжувати дітей, поки не розбагатіють. Кар’єра! Це був головний лозунг молодої Франції.

Але почали з’являтися струмочки опору філософії споживання. «Бути замість мати» — таку ідею пропонувала модна книга Гі Деборда «Суспільство видовищ».

Помідори — у викладачів

Віддаленими від політики видавалися університети. «Ми розводимо їх як гусаків», — скаржилися ліберальні професори. Виняток становив університет у Нантері поблизу Парижа. Відкритий у 1964 році, він набрав на філософські та соціологічні факультети співробітників, позбавлених консервативних звичок. Зіркою вважався Анрі Лефевр, який зривав маски з «бюрократичного» та маніпулятивного капіталізму. У Нантері навчалися знамениті філософи та соціологи — Пол Рікер, Ален Турен і Едгар Морен. Клімат вільних дискусій заохочував до позбавлення від нестерпних рамок та правил.

Саме з Нантера почалася ця дивна революція, хоча її перші прояви були настільки скромними, що їх всі ігнорували. У березні 1967 року група студентів зайняла жіночий гуртожиток, протестуючи проти заборони перебувати там чоловікам. Девіз сексуальної свободи поєднується із закликами до змін і зростанням неповаги до істеблішменту.

У січні 1968 року під час невинного відкриття університетського басейну студент Даніель Кон-Бендіт, не пов’язаний з якою-небудь революційною групою, заявив міністрові спорту, що у «Білій книзі молоді» немає жодного слова про сексуальність. «Якщо у вас такі проблеми, то стрибніть у басейн», — відповів міністр. Молодь назвала цю відповідь «фашистською» заявою.

Бунтівні настрої наростають. Студенти все більше виступають проти професорів, які «на службі буржуазії та порядку», зокрема і проти тих, хто співчуває молоді. Вони хуліганять на лекціях, кидають помідори у викладачів… Особливої популярності набуває пісня, реміксована зі стародавньої відомої революційної пісні часів взяття Бастилії «Fuck Лефевра і Морена; доберемось й до Турена; Справа піде, справа піде».

На барикади!

22 березня 1968 року сотня студентів окуповує адміністративну будівлю. Виникає «Рух 22 березня». Наприкінці квітня студенти вигнали з університету високопоставленого функціонера Комуністичної партії, який мав читати лекцію. Радянський комунізм для них так само огидний, як капіталізм.

Університетські адміністрації не контролюють ситуації. Намагаються відновити порядок, накладаючи дисциплінарні стягнення на вісьмох студентів, у тому числі на Кон-Бендіта. У відповідь «Рух 22 березня» оголошує про «антиімперіалістичний день у Нантері» — 2 травня. Міністр призупиняє навчання на найбільш радикальних гуманітарних факультетах. На знак протесту студенти скликають мітинг 3 травня у Сорбонні — великому університеті в центрі Парижа.

Та з великої хмари пішов малий дощ — на мітинг прийшло кількасот студентів. Але у ректора Сорбонни від страху очі були великі - він перестрахувався і викликав поліцію та призупинив заняття в університеті. Поліція заштовхала всіх учасників «мітингу» у машини і повезла у поліцейські відділки через Латинський квартал. Через півгодини тисячі студентів вийшли на вулиці, поліція знову втрутилася — затримано 274 осіб. Декількох з них було звільнено, декількох тримали під вартою, кількох було засуджено до позбавлення волі.

Це лише підігріло протестні настрої. Студенти об’єдналися навколо трьох вимог: звільнення затриманих та їх амністія, відновлення навчання у Сорбонні, виведення поліції з Латинського кварталу. «Влада була сліпою та глухою, вона нічого не розуміла в цих подіях», — стверджує історик Жан-П'єр Лє Ґофф.

Уряд хотів відновити порядок, але відмовився піти на поступки. Міністр освіти Ален Пейрефіт похвалив ректора Сорбонни за виклик поліції та одночасно заговорив про діалог. Він також поділив студентство — що пізніше було підтримано у державних виступах — на групу лівих філософів та чесну студентську більшість.

Але діалог не відбувся. Заклики викладачів щодо амністії залишилися без відповіді. У Парижі в різних місцях відбулися демонстрації, поліція знову атакувала протестувальників. 6 травня 6 000 студентів побилися з поліцейськими, а 7 травня в сутичках взяло участь 20 тисяч. Міністр Пейрефіт заявив, що готовий відкрити Сорбонну, як цього вимагає університетська рада, але вже 9 травня передумав. Крім того, університет оточили поліцейським кордоном, що викликало лють не лише студентів, а й академічної спільноти.

10 травня 20 тисяч студентів зібралися у Латинському кварталі. Серед протестувальників багато співробітників університету. Хочуть йти маршем до робітничих кварталів, щоб ініціювати справжню революцію. Проте перемагає пропозиція Даніеля Кон-Бендіта: «Будуємо барикади і охороняємо район». Першу з них прикрасили національними кольорами. Біля неї співали Марсельєзу, а не комуністичний «Інтернаціонал». Таких барикад побудували близько 60.

Відбуваються зіткнення поліції зі студентами. Поліція поводилась жорстоко, що ще більше розсердило демонстрантів.

«Неймовірна дурість влади»

Закидана камінням поліція б’є палицями і закидає сльозогінними гранатами протестувальників. Поранених на ношах з карет швидкої допомоги заносять до квартир. Жителі буржуазного округу, шоковані жорстокістю поліцейських, приєднуються до демонстрантів. Зіткнення тривають цілу ніч. Від другої до півшостої — сотні затриманих, а лікарні не дають собі ради з численними пораненими. Про перебіг подій повідомляють засоби масової інформації. Вранці уся Франція стала на бік непокірних молодих людей. Студентські лідери коментують: «Неймовірна дурість влади». 13 травня розпочався всезагальний страйк.

Влада не тільки дурна, а й розгублена. Президент де Голль мовчить, прем’єр-міністр Жорж Помпіду повертається з Азії тільки 13 травня і йде на компроміс, обіцяючи відкриття Сорбонни та амністію. Але він запізнився на три дні. Країну вже лихоманить, молодь радикалізована, профспілки закликають до цілодобового всезагального страйку. У Парижі на вулицю вийшов мільйон людей, в інших містах на демонстрації збираються десятки тисяч. У Парижі деякі учасники хочуть йти маршем на Єлисейський палац, резиденцію президента, що загрожуватиме кровопролиттям. Однак студентські лідери скеровують натовп на Марсове поле, де молодь збиратиметься, щоб святкувати і веселитися.

Як обіцяв Помпіду, поліція виходить з Латинського кварталу, Сорбонна відкрита, але вже ніхто не думає про навчання. Нескінченні мітинги, обговорення, агітації, концерти, вистави створюють ейфорійне відчуття свободи. Ця атмосфера поширюється на всю Францію. Відбуваються страйки на фабриках і в ліцеях, письменники відчиняють свою штаб-квартиру і запрошують на зустрічі та дебати. Журналісти державного телебачення бунтують. Натовп переповнює театр «Одеон», який стає другим центром свободи слова поряд зі Сорбонною. Париж затоплений листівками, маніфестами, плакатами та газетами. До цієї роботи приєднуються інтелігенція та художники.

«Викинути цю бандитську мафію!»

Протести стають фабрикою гасел. «Ми пересвідчились: 2+2 не дорівнює 4», «Будьте реалістами, вимагайте неможливого», «Знайти час для любові і навчитися любити», «Культурна революція проти суспільства роботів». Популярності набуває плакат з перекресленим профілем де Голля і написом: «Зараз говоримо ми».

Влада хоче відновити контроль над подіями і побоюється одночасно як революції, так і насильницького придушення повстання. Префект поліції Моріс Грімо, гуманіст за освітою та темпераментом, відмовляє де Голля від ідеї штурмувати Сорбонну та «Одеон». Уряд робить трюк: 22 травня одного з лідерів революції (саме він на початках протестів очолив рух за сексуальну свободу у Нантері), який є громадянином Німеччини (походить з німецьких євреїв), Даніеля Кон-Бендіта депортують з Франції за те, що у нього начебто були знайдені вказівки щодо використання вибухівки. Але якраз Кон-Бендіт, хоча його і називали «червоним Даніелем», послідовно виступав за мирний хід травневих протестів.

Це рішення влади викликає ще одну хвилю спротиву. 23 травня знову починаються демонстрації та зіткнення між студентами та поліцією. Їхній гнів посилився через заборону уряду на радіотрансляцію перебігу протестів. Деякі студентські організації хочуть взяти штурмом паризьку ратушу. Поліція оточує її кордоном, тому протестувальники атакують і підпалюють будівлю біржі. Зіткнення відбуваються і на площі Бастилії та Ліонському вокзалі. З’являються загони, що спеціалізуються на боях з поліцією, причому складаються не лише зі студентів. Після підпалу біржі, коли деякі демонстранти мають намір напасти на міністерства юстиції та фінансів, студентські організації закликають всіх відступити до Латинського кварталу.

23 травня де Голль вперше виступає на радіо та телебаченні. І розчаровує всіх. Він говорить про реформу університетів, обіцяє залучати студентів до управління університетами та економікою. Оголошує референдум з цих питань, обіцяючи подати у відставку, якщо програє його. Але не це хочуть чути протестувальники. Після цієї події сутички розгортаються з новою силою. У ніч з 23 на 24 травня міністр внутрішніх справ Крістіан Фуше закликає парижан «викинути цю бандитську мафію, яка походить із соціального маргінесу і ховається за учнями та студентами». Вранці Помпіду оголошує: це спроба розпочати громадянську війну.

«Це ураган, його неможливо спинити»

Ця ніч дає початок перелому у настроях. Вулиці без бруківки, з вирубаними деревами, спалені машини, спустошені магазини набридли парижанам. У Ліоні комендант поліції загинув у зіткненнях. Преса, що співчуває революції, застерігає про неприпустимість насильства.

Та вранці 24 травня свято свободи у Парижі відроджується, країну паралізують страйки. Де Голль зізнається своєму оточенню: «Це ураган, його неможливо спинити. Я більше його не контролюю». Навіть Католицьку церкву зміг захопити цей ураган. Консервативний єпископ Нантський сказав вірним: «Святий Дух увійшов в історію, щоб відновити землю». А колишній секретар де Голля Клод Моріак, його вірний послідовник, пішов на демонстрацію солідарності зі студентами.

Обидві сторони стежать, щоб не перетинати межу насильства. А спокуси були як в уряду та поліції, так і у спраглих до «справжньої» боротьби радикальних груп. Але де Голль і Помпіду були непохитні: на вулицях не буде стрілянини чи армії. Префект поліції заспокоював своїх підлеглих, бо деякі поліцейські з крайніми правими поглядами бажали кривавої розправи з «більшовиками».

Тим часом у центр Божон (колишня лікарня на вулиці Курсель) звезли сотні затриманих. Там творились безчинства — побиття затриманих, зґвалтування студенток, особлива агресія до негрів та азіатів — за ці дії ніхто не був покараний.

Після 24 травня революційний карнавал стихає. Це була дивна революція: хоч влада була паралізована, але ніхто не поспішав її брати. Не було планів перевороту, молоді було достатньо насолодитися свободою слова.

Хоча робітничі страйки дають учням надію на спільну класову боротьбу, потужне комуністичне крило робить свою справу. 27 травня вони успішно завершили триденні переговори з роботодавцями під егідою прем’єр-міністра. Робітники отримали бонуси і скорочення робочого часу. Страйки припинилися. Лише фабрика Рено поблизу Парижа відмовляється від угоди.

Уряд міг дихнути вільніше, хоча страх ще був, бо 29 травня комуністи скликали демонстрацію «народного уряду». Спроба путчу? Та ні. Це був лише мирний 100-тисячний хід, під час якого партійні чиновники присвятили більшість часу образам студентів, «слугам капіталізму».

«Комунізм не пройде»

У день цієї французької демонстрації з’являються чутки, які спочатку спростували, а потім підтвердили: де Голль вирушив у Баден-Баден для зустрічі з генералом Жаком Массу, главою французької армії у Німеччині. Всі заскочені — для чого ця поїздка? Чи бажав президент схилити Массу до введення військ? Насправді де Голль хотів переконатися, що армія забезпечить порядок на позачергових виборах, які він має намір оголосити. Як згадував Массу через багато років, де Голль був зламаний, він сказав, що має вже досить керівництва країною. Підтримка генералів, ймовірно, допомогла йому взяти себе в руки.

Він повертається до Франції і переходить у наступ. 30 травня розпускає парламент і оголошує вибори на 23 і 30 червня. Його партія здобуває абсолютну більшість. У своїй промові де Голль критикує тиранію організованих груп, виступає проти диктатури та закликає прихильників до «громадянських дій». У Парижі відбувається 100-тисячна демонстрація голлістів. Лунають гасла «Французи — ставайте до роботи!», «Комунізм не пройде!». Лунали й антисемітські гасла: «Кон-Бендіта — до Дахау» та ксенофобські: «Франція — для французів».

У відповідь на заклик де Голля формуються групи «громадянських дій» та Комітет оборони Республіки. Комітет лякає всіх кривавою студентською революцією.

Натовп, у тому числі революціонери, покидає місто. Баланс цих поїздок: 70 осіб загинули на дорогах. Це справляє враження порівняно з місяцем масових заворушень без жертв. Крім того, вперше протягом травня запанував мир, революція та влада відпочивали у вихідні.

Червень починається мирно, виборча кампанія триває. Але 7 червня поліція займає завод Рено, що страйкує. Групи студентів та учнів середніх шкіл збираються неподалік, щоб продемонструвати солідарність з робітниками. 10 червня влада забороняє демонстрації, а поліція атакує і затримує кількасот людей. Під час втечі через Сену втопився учень середньої школи, і це викликає ще одну хвилю зіткнень у Парижі, атаки на поліцейські відділки помножуються. 11 червня міліція заарештувала 1200 осіб, у тому числі 400 старшокласників.

Це був останній удар. Революція втомилася, і влада відновила свою силу. Заборона демонстрацій є ефективною, суспільство також втомилося від безладдя. Настають канікули, студенти повинні повернутися додому. Коли 14 червня поліція звільнила від протестувальників Сорбонну та «Одеон», це виглядало як почесна капітуляція. Опору не було.

20 червня держава, що перемогла, віддала шану цій дивній революції. «Ці протести були унікальними з точки зору масовості та відсутності ненависті», — сказав міністр культури Андре Мальру.

Закручування гайок

У вересні відбулася реформа університетів. Студенти отримали більше влади і свободи. Але в найближчі роки влада закручувала гайки, щоб викоренити залишки «бунтівного травня». Відхід де Голля після програного референдуму 1969 р. з посту президента і прихід до влади Жоржа Помпіду нічого не змінили. Поліція затримувала під будь-якими приводами радикальних лівих активістів, арештами блокувала спроби організувати демонстрації. Шпигували за підозрюваними у надмірних лівих поглядах професорами та журналістами. Міністр внутрішніх справ Раймонд Марселен закликав до репресій і стверджував, що у пік революції влада недостатньо швидко і адекватно реагувала. «Весь цей механізм міг бути ліквідованим протягом двох днів, було достатньо вистежити лідерів і не звільняти затриманих», — сказав він у 1971 р. Не дивно, що у наступні роки вибухали скандали в поліції: садизм, насильство і ненависть до студентського середовища.

Безкарними були також ультраправі групи, які підтримували владу. Під час виборчої кампанії вони атакували, навіть убивали людей, які розвішували плакати з лівими гаслами.

З’явилася цензура. До 1970 року була заборонена демонстрація 43 фільмів, у тому числі відомого режисера Луї Малле. Причина: підривні гасла, отруйна ментальність, порнографія. А радикальний лівий видавець Франсуа Масперо був звинувачений у публікаціях підривного змісту 15 разів.

Однак, незважаючи на побоювання, Франція не прийшла до диктатури. Після періоду репресій «яструб» Марселен стверджував: «Час минув, усі ці ліві стануть депутатами або поміркованими журналістами». Він мав рацію.

Андрій Семів