Видання «Маловідома історія: далеке і близьке»

istoriy62018new
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 98035

Історія завжди манить своїми потаємними скарбами знань, загадками, незвичайними подіями і фактами із сивої давнини аж до наших днів. Вона захоплює життям видатних постатей, тріумфами та трагедіями, відкриттями і викриттями, скандалами і авантюрами, а також благородством людей, які її творили.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Пристрасті за «Гайдамаками»

Чому цей твір Шевченка українофоби вважають «екстремістським»?

Один із найпоширеніших проявів шевченкофобії, як прихованої форми українофобії, — критика поеми «Гайдамаки»
за «екстремізм» і «розпалювання між-національної ворожнечі».

Критики не вчитувались у слова передмови: «…весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: „Слава Богу, що минуло“, — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав’янськая земля». Тож «Гайдамаки» задумувались не як пропаганда полонофобії, а як застереження від кровопролиття. В 1860 році поету знадобилося набагато менше слів, щоб виразити цю ідею в молитві:

«А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли".

На цьому можна було б і закінчити, але Шевченкові «Гайдамаки» породили цілий пласт української культури: ілюстрації Опанаса Сластіона, кінофільм Івана Кавалерідзе, оперу Юлія Мейтуса (хоча він єврейського походження, не злякався «антисемітизму», який також приписують творчості Шевченка) і багато інших творів. Тому цій темі варто приділити більше уваги.

Шевченкознавці досконало вивчили тему дружби поета з поляками. Але варто звернути увагу і на польські переклади творчості Шевченка. Звичайно, Шевченкові вірші не такі популярні у Польщі, як твори нобелівського лауреата з літератури Генрика Сенкевича, у яких за бажання можна також знайти і «екстремізм», і «розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Переклад «Гайдамаків» та автобіографії поета зробив Леонард Совінський і видав 1861 року. І хоча перекладач критикував автора за викривлення історії конфедератів, але йому й на думку не могло спасти, що поему і самого Шевченка треба викреслити з пам’яті українського народу. Критика Совінського з приводу історичних викривлень небезпідставна. Шевченко сам підкреслював, що надихнули його на поему народні перекази: «Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, котрі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, — за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

Конфедерати, яким симпатизував Совінський, не тільки спричинили Коліївщину, а й втягнули Польщу у громадянську війну, зробили її вразливою для інтервентів. Тож оцінку їхньої військово-політичної діяльності залишимо полякам. Нас більше має цікавити Іван Гонта, якого Шевченко зобразив дітовбивцею, що, безперечно, є найбільшим виявом ненависті. Однак цей найдраматичніший епізод поеми є найбільшою помилкою Шевченка. Насправді Іван Гонта не тільки нікого не вбивав під час різанини в Умані, а був рятівником для жінок і дітей.

Однак варто почати з появи Івана Гонти в таборі гайдамаків. Іван Гонта служив в уманській козацькій міліції. Воєвода Францішек Салезій Потоцький щедро винагородив старшого сотника за службу і надав у володіння рідне село Гонти Розсішки і Орадівку. Річний прибуток, дружба з воєводою, виховання давали Гонті можливість почуватися рівним зі шляхтою. Потоцький обіцяв посприяти в отриманні грамоти на шляхетство. Успіхи уманського сотника викликали заздрість, і уманський губернатор Младонович почав отримувати доноси. Доноси не мали доказів і авторів, але за певних умов могли обірвати життя Гонти. Невідомо, чи був хоч один з цих доносів правдивим. Але, можливо, саме вони підштовхнули Івана Гонту приєднатись до гайдамаків. Як би вірно він не служив, доноси заздрісників могли поставити хрест на його кар’єрі і житті. Після чергового доносу Гонта на вимогу Младоновича дав присягу. Але присягнув на вірну службу воєводі Потоцькому, що давало йому можливість вільно інтерпретувати свою присягу.

Після цього Младонович дав доручення Гонті придушити повстання гайдамаків. Разом з Гонтою і уманською міліцією Младонович відправив у похід ще двох полковників-шляхтичів Магнушевського і Обуха. Після переходу на бік гайдамаків Гонта відпустив цих полковників, хоча обидва були його ворогами. Коли гайдамаки взяли в облогу Умань, губернатор Младонович зрозумів, що місту не вистачить ресурсів, аби вистояти. Захисникам замість води доводилось пити вино, що зовсім не сприяло обороні. І Младонович, і Гонта прагнули уникнути зайвого кровопролиття. Мали відбутись мирні переговори. Причини зриву переговорів з’ясувати важко, оскільки кожна сторона пізніше описувала події так, щоб виправдати свої дії. Частина шляхти влаштувала сутички, хотіли вбити Гонту. Гайдамаки проникли в місто і почали різанину.

Зі спогадів шляхтичів, які вижили, немає жодного свідчення про те, що Гонта вбив своїх дітей. Історик Володимир Антонович писав, що його дружина і чотири доньки були ув’язнені після придушення повстання, звинувачені у тому, що не виказали Гонту, биті і відправлені у заслання; а син Гонти втік до Молдавії. Тож, схоже, ніхто з родини Гонти під час повстання не постраждав. Не постраждав і син губернатора Младоновича, якого Гонта врятував. Також його козаки провели жінок і дітей до церкви, де ті швидко прийняли православну віру. Сумнівно, що Гонта вірив у щирість їхнього вчинку, однак часу шукати інших шляхів спасіння не було.

Однак успіху гайдамаків швидко настав кінець. До Умані прибули донські козаки на чолі з полковником Гур’євим. Чутки про допомогу російського війська, які поширювали ватажки, щоб залучити до своїх лав більше повстанців, обернулися проти них. Російські війська схопили ватажків і обеззброїли повстанців. Дивно, але Ксаверій Браницький, який мав судити повстанців, ставився до них набагато людяніше, ніж «православні брати» з Росії. Браницький хотів стратити лише ватажків, а 900 полонених відправити на кріпосні роботи. Настрої Браницького поділяв і польський король Станіслав І І Август Понятовський, який був його другом. Турбувала короля не поблажливість до повстанців, а те, що ув’язнених доведеться годувати і охороняти, тому радив відпустити повстанців, але кожному десятому відрубати ногу чи руку. Та шляхта, яка прагнула жорстокої розправи, почали плести проти Браницького інтриги, і він передав суд комітету, обурюючись тим, що ті, хто раніше тікав від самої згадки про гайдамаків, тепер рвуться у кати. Суд комітету був жорстоким. Браницькому вдалося відправити на кріпосні роботи сотню ув’язнених і скоротити термін страти Івана Гонти до трьох днів замість двох тижнів. Після цього він швидко поїхав, щоб не спостерігати за стратою, яку Гонта прийняв стійко і мужньо. Навіть польський король і його суддя були поблажливіші в оцінці дій гайдамаків, ніж наші українські шевченкофоби.

Олександр Вітолін