Видання «Життя і жінка»

gg-11-01
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 89889

Журнал-порадник «Життя і жінка» — повноколірне глянцеве видання.

Хто вона, жінка з обкладинки? Це може бути відома артистка або звичайна жінка — берегиня домашнього вогнища. Як стати успішною, про жінок — майстринь своєї справи, а також поради зі салону краси та останні новинки модних тенденцій косметики і одягу у кожному новому журналі «Життя і жінка».

Оформити передплату можна у будь-якому птовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Ліля Ваврін: «У дитинстві мала дві мрії. Одна здійснилася: я стала співачкою»

Лілю Ваврін знають і люблять шанувальники сучасної української пісні, її голос впізнають любителі радіопрограм.

Тендітна і сильна водночас, Ліля співає про те, що болить, турбує, що торкається душі кожного, хто кохав, страждав, переживав розчарування і зради. Її можна побачити на благодійних акціях в підтримку дітей-сиріт, інвалідів. Співачка обожнює тварин і закликає не вбивати їх задля збагачення і розваг. А ще Ліля Ваврін — турботлива мама талановитої доньки і вдячна донька своїх батьків, які все зробили для того, аби мрія Лілі співати втілилася в життя. Декілька років поспіль за опитуванням музичних студій Лілю Ваврін було визнано кращою співачкою Львова, а її альбом «Не треба сліз» теж став найкращим у рідному місті. Ліля — яскравий приклад того, як можна стати успішною, не покидаючи рідного міста і не переїжджаючи до столиці.

— Лілю, ви на сцені з 15 років. Пам’ятаєте свій перший виступ? Як, де і коли це було?

— У 1991 році їхала на фестиваль «Молода Галичина». Тоді у мене навіть не було аранжувань моїх пісень. Я акомпанувала собі на фортепіано. Пам’ятаю, як їдемо ми з мамою в електричці у Новояворівськ (бо саме там проходив фестиваль) і я кажу їй: «Давай повернемось! Подивись, скільки музикантів з інструментами їде, я не зможу конкурувати». Але я таки змогла. Тоді я отримала Гран-прі конкурсу і тоді ж познайомилася з першим складом гурту «Скрябін». Хтось із хлопців підійшов до мене і сказав: «У нас тут до тебе ніхто не співав пісню „Lady in red“, ідемо до нас, будемо знайомитись».

До цього у мене були й інші виступи на якихось маленьких конкурсах, але саме цей я запам’ятала на все життя і саме цю перемогу вважаю своїм стартом у творчості.

— Ви брали участь у багатьох віт­чизняних і міжнародних музичних фестивалях і конкурсах. Є люди, які не вірять у чесність і прозорість цих фестивалів, мовляв, щоб перемогти, треба заплатити… Чи правда це?

— Так, я трохи поїздила по конкурсах, хоча їх було не так вже й багато. Але в жодному мені ніхто навіть не натякав, що треба за щось платити. Та і навіщо тоді брати участь у змаганні, якщо ти наперед знаєш результат? Це не для мене. Краще достойно програти, аніж вести нечесну гру. В будь-якому випадку, кожен конкурс чи фестиваль — це завжди досвід, зустрічі, знайомства, це можливість подивитись, що і як роблять інші музиканти і на якому рівні є ти порівняно з ними.

Єдиний мінус у цьому — це колосальні нерви і стрес. Принаймні для мене дуже складно розуміти, що в даний момент тебе хтось оцінює. Пам’ятаю, перед кожним таким виступом відчувала себе, як маленька учениця посеред великого класу з вчителями. Тому зараз, коли мене вже кілька років поспіль запрошують взяти участь у відбіркових турах «Голосу», я розумію, що моя нервова система цього не витримає. Треба мати сталеві нерви і витримку, насправді це дуже важко.

— Яке місто, країна, де ви побували з виступами, запам’яталися найбільше?

— Ну, я не так вже і багато гастролювала за кордоном. Мені пощастило співати у Польщі, Німеччині та Португалії. Але, я думаю, про мою любов до Мадейри вже знають всі. Туди ми поїхали на запрошення української діаспори і були з концертами два роки поспіль. І хоч це було дуже давно, я запам’ятала цей казковий острів на все своє життя. Так, я розумію, що ми були гостями і нас приймали на найвищому рівні, але всі, хто любить океан, неймовірні краєвиди і сонце, зрозуміють мене. Я б хотіла побувати там ще раз.

— Коли вперше усвідомили, що ваше покликання — естрада? Чи, може, в дитинстві мріяли про якусь іншу професію?

— …У дитинстві в мене було дві професії-мрії: вчитель і співачка. Тому я закінчила польську філологію у Львівському університеті ім. Івана Франка і співаю. Єдине, чого я не сподівалась, це те, що стану ще і радіоведучою. Все вирішив випадок, коли мене запросили на радіо у 2002 році. З тих пір це невід’ємна частина мого життя, я просто зрослась з ним і не уявляю ані дня без радіопростору.

— Чи підтримувала вас родина, коли ви вирішили стати співачкою?

— Так, звичайно. Батьки дуже допомагали. Вони були порадниками, суддями і першими слухачами. Ну, і фінансово теж вкладались у написання перших творів, адже зробити аранжування — це не таке вже і дешеве задоволення. Тому я їм безмежно вдячна за те, що повірили у мене і дозволили іти своїм шляхом.

— Чим вам подобається робота на радіо?

— Всім. Це моя стихія. Радіо — це в першу чергу музика, а музика — моє все. Радіо — це творчість, це знайомство з людьми різних професій, це креатив, свобода. Радіо — це цілий світ, де ти маєш бути чесним, адже кожна фальшива нота буде почута слухачем. І яким хорошим актором ти би не був, радіо не терпить неправди. Ти мусиш бути собою — коміком, розумником, гумористом, будь-ким, головне, ти маєш бути собою, ти маєш бути другом, якому довіряють.

— Знаю, що ви дуже любите тварин і активно виступаєте на їх захист. Розкажіть про це детальніше.

— Я обожнюю тварин. І саме це для мене є індикатором людяності і цивілізації. Я з величезною повагою ставлюсь до людей, які здатні на милосердя і любов до слабших, і я щиро не розумію, як люди можуть свідомо ображати тих, хто їм сліпо довіряє. Я щаслива, що Україна робить хоч дуже повільні, але кроки до цивілізованого суспільства, відмовляючись від хутра і використання тварин у цирках та дельфінаріях. Нам так багато ще треба пройти, так багато зробити. І варто починати з себе. Робити елементарні речі: в спеку виставити воду, в мороз обігріти і дати трохи їжі. Іноді мені хочеться кричати від обурення і злості через мою немічність допомогти всім ображеним і скаліченим людиною тваринам, але я вірю в добро і я бачу, що є безліч людей, які є моїми однодумцями, а це головне. Зараз мені соромно за те, що свого часу я теж одягала хутро і була причетна до таких злочинів. Я просто прошу всіх замислитись хоч на хвилину: невже шуба чи прикраса варта життя, невже ми не здатні на те, щоб у ХХІ столітті зупинити жорстокість щодо живих істот, невже ті ж тигри чи дельфіни мають все життя потерпати, аби ми прийшли на одну виставу? Я схиляю голову перед волонтерами та зоозахисниками за їхнє велике серце та титанічну працю. І я чекаю того часу, коли в Україні будуть працювати закони і будуть жорсткі покарання для тих, хто хоч якось образить тварину.

— Чи маєте домашнього улюбленця?

— Так, двох котів. Їх я взяла з притулків уже дорослими. Рудас — рудий добряк, найлагідніший кіт у світі, який іноді любить подуркувати. І норовлива грубася Миця — справжня леді і хуліганка одночасно. Я дуже їх люблю. І, боюсь, що ними не обмежусь. Хочеться врятувати ще когось.

— Чи була думка перебратися до столиці і продовжувати свою кар’єру там?

— Ой, це складне питання. Була, звичайно. Але так і не вистачило сміливості залишити все у Львові і почати нове життя в Києві. Насправді я великий боягуз там, де цього не треба робити. Але я не шкодую. У кожного свій шлях.

— Хто зі світових естрадних зірок є для вас взірцем?

— Не знаю. Їх безліч. Величезна кількість музикантів працюють і роблять крутий продукт. Кожен з них може бути взірцем. Починаючи від Селін Діон та Мадонни, закінчуючи Аріаною Гранде і Біллі Айліш. З українських дуже люблю гурт «Без обмежень», з якими мала щастя записати дует. Я слухаю дуже різну музику і мені насправді складно виділити когось одного.

— Чи пишуться нові пісні?

— Так, нарешті іде робота над новим синглом. Трохи затягується робота над аранжуванням, але я сподіваюсь, що вже в листопаді ви почуєте мою нову пісню.

— З ким з поетів, композиторів співпрацюєте?

— Для мене писали Юлія Бодай, Андрій Бакун та інші, але переважно я люблю писати собі сама. Хто, як не сам виконавець, відчуває, що він хоче сказати. Мені часто надсилають тексти, і я завжди ввічливо відмовляю. Бо все якесь не моє. Тому я надаю перевагу власним пісням. І навіть якщо вони не ідеальні, я залишусь чесною зі своїм слухачем.

— Чи любите читати? Що саме?

—  Люблю психологічно напружені сюжети, які зможуть тримати мою увагу до кінця. Наприклад, з останнього — Пола Гоукінз «Дівчина у потягу».

А зараз читаю роман своєї доньки «Маріонетки», який вона нещодавно закінчила. Як на мене, це достойний твір, написаний на належному рівні. Я дуже хочу видати його і зараз активно шукаю видавництво, яке б ним зацікавилось. Можливо, з часом його хтось захоче й екранізувати. Я про це мрію. А ще люблю читати професійні статті для радіоведучих, завжди намагаюсь вчитись і дізнаватись щось нове. Ну, і в силу професії кожного дня доводиться готуватись до ефірів, а коли в тебе є безліч рубрик про різні сфери (технології, бізнес, гумор, зірки, мода, новинки у світі музики тощо), то іноді голова іде обертом від кількості інформації.

— З ким з колег по співочому цеху дружите?

— Я зі всіма в добрих і дружніх стосунках. Слава Богу, у мене не було жодних конфліктів чи скандалів з іншими артистами. Просто хтось ближче територіально, хтось далі. Насправді, музиканти — добряки і дуже хороші люди, мені пощастило знати багатьох.

— Хто є вашою опорою і підтримкою у всіх життєвих ситуаціях?

— У першу чергу, батьки і донька. Це найближчі люди, до яких я звернусь і в радості, і в біді.

— Що для вас у житті найважливіше?

— Гармонія. Все має бути в балансі. Якщо у тебе в руках шматочок лимона, додай трохи цукру — і все буде добре!

Розмовляла Людмила ПУЛЯЄВА

Фото з особистого архіву

Лілі Ваврін