Видання «Життя і жінка»

gg-obkladynka1
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 89889

Журнал-порадник «Життя і жінка» — повноколірне глянцеве видання.

Хто вона, жінка з обкладинки? Це може бути відома артистка або звичайна жінка — берегиня домашнього вогнища. Як стати успішною, про жінок — майстринь своєї справи, а також поради зі салону краси та останні новинки модних тенденцій косметики і одягу у кожному новому журналі «Життя і жінка».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Альбіна Сотникова: «Звістка про присвоєння звання народної артистки України застала мене… за миттям ванни»

Свого часу заньківчанка Альбіна Сотникова була наймолодшою актрисою, кому присвоїли звання заслуженої артистки України.

Цікаві непересічні ролі в театрі і кіно, шарм і харизма актриси полюбилися численним шанувальникам її таланту. Джульєтта, Емма Боварі, Айсе-дора Дункан, Анна Ярославна — королева Франції, Марія Заньковецька та багато-багато ін-ших ролей зробили Альбіну Сотникову улюбленицею публіки. Про дитячу мрію стати акт-рисою, про роботу над роллю, про чоловіків і дітей Альбіна Сотникова розповіла кореспон-денту «ЖЖ».

Фото Олександри КРУПСЬКОЇ.

— Альбіно, розкажіть про відчуття, які переживає артистка, довідавшись, що їй присвоїли звання. Чи можете пригадати і порівняти відчуття, коли стали заслуженою артисткою Украї-ни?

— По гостроті не можу порівняти, тому що це були різні відчуття. Тоді це було дуже несподі-вано. Мені сказали про присвоєння звання заслуженої під час репетиції. Було це неочікува-но. Зараз це було очікувано. Я його чекала. Не знала, коли це станеться, але знала, що це бу-де. Але одна справа — коли ти чекаєш, і зовсім інша — коли це стається. Це дуже різні речі. Був єдиний вихідний — День Конституції, і я вирішила зай¬нятися хатніми справами. Саме чистила ванну у спортивному одязі й ґумових рукавицях, коли задзвонив телефон. Потім дзвінки уже не припинялися. Це було набагато емоційніше, ніж вітання з днем народження. Це таке свято, яке мене ще й досі тримає. Засинаю і прокидаюся з усмішкою на обличчі. Я дуже щаслива. Це сатисфакція моєї роботи за стільки років.

— Коли ви вперше усвідомили, що хочете бути актрисою, адже родина у вас не акторська?..

— Не акторська. Мені здається, що я це знала завжди. Ще з дитячих років уявляла, що буду ар-тисткою. Знала, що мені треба ходити в музичну школу, тому що артистка повинна вміти співати і грати на якомусь музичному інструменті. Закінчила музичну семилітку і пішла у театральний гурток. Причому мріяла про кіно. Колись було багато листівок, календариків і журналів із зображеннями акторів. У мене ними була заставлена вся хата.

— Хто тоді був вашим кумиром?

— Актори радянської «закваски» — Смоктуновський, Абдулов, Джигарханян… Сучасні актори мені якісь усі однакові, а тоді у кожного був свій стержень. Я уявляла себе саме кіноактри-сою. Після закінчення школи хотіла їхати вступати в Київ, але зустріла свою подругу ще з театру-студії «Ровесник», і вона мені сказала, що при Львівській консерваторії відкрили ак-торське відділення. Я віднесла документи туди і вступила. Навчаючись на перших курсах консерваторії, зрозуміла, як багато мені дала театральна студія, у мене вже була база.

— Після закінчення весь ваш курс залишили в Театрі ім. Марії Заньковецької…

— Так, вже з третього курсу ми виходили у масових сценах і плавно влилися у колектив. На-шим керівником курсу був Федір Стригун. Усі мої однокурсники зараз успішні актори: Надія Шепетюк, Наталя Лісова, Андрій Козак, Олег Сікиринський, Назар Стригун, Орест Огород-ник. Вже на третьому курсі спробувала себе в кіно, зігравши роль другого плану у фільмі за Хвильовим «Геть сором!» режисера Олександра Муратова. А у фільмі «Записки кирпатого Мефістофеля» режисера Юрія Ляшенка я грала вже головну роль. Але потім була довга пауза у кіно.

— Зате у вас успішно складалася акторська доля на театральній сцені…

— Так, мені гріх нарікати. Коли мене питають, про яку роль я мрію, не знаю, що відповідати, бо я зіграла ролі, про які навіть мріяти не наважувалася.

— Яка роль вам далася найважче?

— Напевно, коли починаєш, то все дається важко, але з досвідом стає легше. Дуже важко да-валася роль Емми Боварі. З роками робота над роллю стає в кайф. З величезною насолодою працювала над образом Анни в «Украденому щасті». Перед тим було «Віяло леді Віндермір» — я обожнюю роль місіс Ерлін! Мені подобаються ролі неоднозначні. Дуже люблю роль у ви-ставі «Циліндр». Я просто «купаюся» в цих ролях.

— Театр ім. Марії Заньковецької завжди славився тим, що на сцені відчувався ансамбль, тут усі актори — злагоджений механізм. Напевно, дуже важливо відчувати підтримку і розуміння партнерів на сцені?

— Звичайно! У мене була дуже жахлива ситуація. Йшла вистава «Сава Чалий», де я грала Зо-сю Корчинську. Був момент, коли персонаж, якого грав Богдан Козак, питає в мене: «Хто привіз пані додому?». А мені з пам’яті вилітає відповідь: «Іван Найда». В мене вперше в житті таке було! Тут нічого не вигадаєш і не зімпровізуєш, бо є конкретне прізвище, яке ти мусиш назвати. Мені стало так страшно! Здалося, що ця пауза тягнеться нескінченно довго. А Козак: «Хто? Хто?!». І він думає, що я граю. А у мене від безсилля котяться сльози, я, як риба, викинута на берег, ковтаю повітря… Слава Богу, Петро Бенюк зрозумів, що я не граю, а справді забула прізвище Найди. Він подивився на мене і каже: «Може, Іван Найда?». Я: «Так!». Але цей момент я запам’ятала на все життя. До слова, майже всім акторам сняться страшні сни, коли вони забувають текст ролі. У мене був сон-жах наяву.

— Кажуть, часто актори перетягують на себе долі своїх персонажів. Як ви ставитеся до такого твердження?

— Це особливо стосується доль людей, які реально жили. Це є містика, яка існує. Я до цього дійшла своєю долею. Вважаю, що потрібно вводити в програму в курсі акторських дисцип-лін психологічні тренінги, які б навчали не перейматися у житті долею своїх героїв. Є акто-ри, які цим і не переймаються, але є й такі, які переймаються занадто, і це справді змінює їх-ню долю і життєвий шлях. Треба вміти скидати зі себе оболонку свого персонажа. Я про це говорю зі своїми студентами. Наприклад, перед кожною виставою «Три любові» я прошу в неї благословення і вибачення. Дякую, що впродовж вистави Айседора була зі мною.

Ролі Айседори Дункан і Марії Заньковецької — це окрема тема. Коли актриса грає Оксану, Ярину, Христину… — це одне, а тут треба зіграти іншу актрису. Це подвійна відповідальність. Треба через призму свого досвіду показати долю іншої всесвітньо відомої актриси…

У виставах про цих актрис ми навмисно не показували, як вони працюють над роллю. Ми показували їхні жіночі долі, стосунки з чоловіками, перепони в професії… Для мене й досі залишається таємницею, як можна виходити босій жінці на сцену і одній для тисячного на-товпу щось показувати, щоб усі з роззявленими ротами дві години на це дивилися! Я не маю гадки, що в собі таке мала Марія Заньковецька, щоб не залишити байдужим жодного глядача. Може, тому, що тоді не було телебачення, Інтернету, люди не були розбещені видовищами, тому відвідини театру для них були святом? Сучасні люди настільки перенасичені видови-щами, що чимось здивувати їх важко. Місія театру — повертати людям живе спілкування. За-раз це особливо важливо.

— Акторські сім’ї. Як правило, людям простіше знайти собі пару зі свого середовища, хоча бу-вають винятки. Як ви вважаєте, маючи двох чоловіків акторів, це важко чи легко, коли 24 години на добу перебуваєш поряд зі своєю «половинкою»?

— Мене це влаштовувало. Я не уявляла, що поряд може бути людина з іншого середовища. Як я з дитинства не уявляла для себе жодної іншої професії, крім акторської, так і в ситуації з ко-лишніми чоловіками я не могла уявити, що на їхньому місці може бути не актор. Я вдячна їм — це був цікавий пласт мого життя, я маю двох прекрасних синів… Зараз у мене присутній момент розгубленості. Мене часто запитують: «Ви весь час у театрі, а як же особисте жит-тя?». Я і «зависаю». Раніше, коли була в шлюбі, не виникало питання, де взяти часу, щоб бути разом, бо завжди були разом. Зараз у мене певна пустка, яка заміняється роботою, дітьми, друзями… Я все одно щаслива жінка і не впадаю в депресію. Значить, на все свій час. Вірю, що у моєму житті знову з’явиться кохання…

— Розкажіть про своїх синів. Чим вони займаються?

— Старшому Микиті вже 23 роки. Він працює, але нашим шляхом він не пішов, каже, що це не його. Він тестує комп’ютерні ігри. Молодшому — десять років, він закінчив п’ятий клас. У виставі «Ісус, Син Бога Живого» він виходить на сцену, йому це подобається. Але чи піде в акторство, не знаю.

— Розкажіть про зйомки в кіно. Знаю, зараз ви знімаєтеся у фільмі Тараса Химича «Король Данило»…

— У цьому фільмі я граю роль Борахчин-ханум — дружину хана Бату. Коли мені вперше зроби-ли грим, мені захотілося підняти свій родовід, бо було відчуття, що без монгольської крові тут не обійшлося. Мого чоловіка грає Ренат Карімов, а сина — студент третього курсу Артур Ро-жицький. Ми на знімальному майданчику називаємо одне одного «мамою» і «сином». Бага-то хто думав, що він справді мій син. Люблю працювати з Химичем, важливо, коли режисер тобі довіряє. У фільмі «Жива» було так само. А нещодавно відкрила для себе ще одну талано-виту особистість — молодого перспективного українського режисера Андрія Іванюка, який знімає зараз фільм «Рокада», де я маю невеличку, але гарну роль. Щастя, що знаю цих тала-новитих режисерів. Це дає впевненості, що українське кіно має майбутнє.

— Знаю, що в серіалах ви теж знімалися…

— Так, у «Нюхачі», «Черговому лікарі», «Жіночому лікарі»… Але це були ролі, які називають «героїня серії». Я зараз мрію про якісний цікавий продукт, щоб була сильна робота, а не один епізод — подруга героїні чи ще щось. Хочеться в кіно такої ролі, які маю в театрі. Відчуваю, що вже до цього «дозріла», адже я «ще маю вигляд», але вже багато чого можу. Хочеться тво-рити, творити, творити по-максимуму…

Розмовляла Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ.

Довідка «ЖЖ»

Альбіна Сотникова — народна артистка України. Народилася 18 лютого 1972 року у Львові. Освіта — Вищий державний музичний інститут імені Миколи Лисенка, спеціальність — актор музично-драматичного театру та кіно. Нагороди: лауреат Премії імені Віри Левицької; відзнака за внесок в українське мистецтво.

На сцені театру зіграла майже сімдесят ролей. Знімалася у фільмах «Для домашнього вогни-ща», «Геть сором!», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Владика Андрей», «Пастка», «На полі крові», «Жива», «Король Данило». Розлучена. Виховує двох синів.