Видання «Життя і жінка»

gg1
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 89889

Журнал-порадник «Життя і жінка» — повноколірне глянцеве видання.

Хто вона, жінка з обкладинки? Це може бути відома артистка або звичайна жінка — берегиня домашнього вогнища. Як стати успішною, про жінок — майстринь своєї справи, а також поради зі салону краси та останні новинки модних тенденцій косметики і одягу у кожному новому журналі «Життя і жінка».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Софія Федина: «Жартувала, що шукаю десантника, який вміє куховарити. І дожартувалася»

Софія Федина про рух, а також про волонтерську і викладацьку діяльність.

Голос львівського Євромайдану, співачка, телеведуча, громадська діячка, волонтерка, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин ЛНУ ім. Івана Франка і просто чарівна жінка — це все про Софію Федину, яка нещодавно стала однією з організаторів й ініціаторів створення Громадського руху інформаційного захисту України.

Про цей рух, а також про волонтерську і викладацьку діяльність, про батьків і родину, про гібридну війну і участь у двох революціях, а також про коханого десантника і про те, як не опустити рук і робити усе можливе для наближення перемоги над агресором, наша розмова з Софією Фединою.

— Софіє, розкажіть про новостворений Громадський рух інформаційного захисту України. Які його завдання?

— Такий рух треба було створити ще у 2014 році, але все приходить у свій час, тому що, напевно, тоді людей ще не настільки «дістала» брехлива інформація і всеосяжна інформаційна війна, якою вона є сьогодні. Нещодавно я доповідала на Міжнародній конференції з питань безпеки і говорила якраз про інформаційний аспект гібридної війни. Гібридна війна проявляється в усіх сферах — починаючи від культурної і завершуючи дипломатією та енергетикою. Але ми можемо спостерігати, що інформаційна агресія, інформаційна дезінформація супроводжують гібридну війну на кожному етапі. Тобто вони формують ґрунт для початку агресії, вони супроводжують повністю цю операцію, забезпечуючи певною кількістю вигідної їм інформації і дискредитуючи щодо України, і вони так само підсилюють заключний етап агресії, закріплюючи той чи інший меседж у людей в голові. Тому інформаційне поле зараз — найнебезпечніше поле боротьби за Україну. І сьогодні не стільки на передовій вирішується, чи переможе Україна, зараз це вирішується в інформаційному полі, і головний бій ведеться саме за свідомість людей. Чи ми «опустимо лапки», чи ми розчаруємося в усьому, чи плюнемо на ту агресію і будемо просто робити свою справу і підсилювати Україну у будь-якій із цих сфер, залежить тільки від нас…

— Як так сталося, що з творчої особистості, відомої співачки ви перетворилися, якщо не на політичну, то на громадську діячку?

— Нещодавно на сторінці у «Фейсбуку» я зробила політичний пост, а мені коментують: «Ви ж така талановита співачка, навіщо вам лізти в політику?». Я хочу наголосити, що я — кандидат політичних наук, я захистила дисертацію з питань концепцій миру в міжнародних відносинах і можливості їх реалізації, я доцент кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби. З 2006 року викладаю на факультеті міжнародних відносин курс «Міжнародні відносини і світова політика». Дослідження глобальної політики, інформаційної та гібридної війни — це безпосередньо моя професія. Коли ж я вибирала, куди вступати після школи, у мене було два шляхи: творчий — консерваторія чи факультет культури та мистецтв, або міжнародні відносини, про які я мріяла з дванадцяти років.

— Чим ця мрія була викликана?

— Це викликано дуже тверезим вибором. Можна втратити голос і потрапити в життєві умови, які не дадуть співати, а в реаліях 90-х років минулого століття працівники культури не мали нічого… Міжнародник — це конкретна професія, конкретне знання іноземних мов — за мною є англійська, польська, німецька, початковий рівень французької і японської — це вже професія перекладача, бо в мене в дипломі зазначено, що я і перекладач з цих мов, а також це надзвичайно цікаве міжнародне спілкування. Що навчання, що викладання у мене — творчий процес, і усе настільки злилося, що, якщо я їду на міжнародну конференцію, то обов’язково буду співати, представляючи українську пісню, якщо я їду на якийсь концерт чи захід, то стовідсотково у мене будуть розпитувати, які проблеми в Україні. А в контексті революцій, у яких я брала активну участь, воно спаялося у нерозривне ціле. І сьогодні, завдяки тому, що я співачка, мене чують у тих середовищах, де ніколи про політику і міжнародні відносини не думали, а з другого боку, у цих середовищах я маю можливість презентувати мою країну. І якщо колись мені казали, що дипломати не співають, то тепер говорять: «Співай, Софійко, співай, і говори про Україну!». Це дві мої професії.

— Що вас змусило вийти на Майдан?

— Було дві причини. Перша: переживши Помаранчеву революцію, було нереально сидіти вдома. Тоді, 21 листопада 2013 року, у багатьох людей на «Фейсбуці» були ідентичні пости: що робити і як далі жити в цій країні? І наступний пост: «Люди, треба виходити на Майдан!». Там було місце усіх свідомих українців.

Другий важливий момент: туди вийшли мої студенти. А за часів Табачника будь-яка участь у масових заворушеннях — це вже була проблема із навчанням. Зокрема, 22 листопада об 11-й ранку я вийшла на віче, яке розпочали студенти, щоб, у разі чого, сказати, що у нас пара з міжнародних відносин і світової політики, і в нас тут польові дослідження — які настрої у людей. Це був дуже тверезий вибір. Мене часто запитують, що в мені змінив Майдан. Нічого не змінив, тому що це завжди була моя позиція, завжди був захист інтересів України, я завжди брала участь у різноманітних вічах, різних акціях протесту, просто на Майдані воно виявилося набагато довше, ніж я сподівалася, і виявилося набагато публічніше для мене особисто. Бо коли я вийшла вести перше віче на Майдані, то думала: ну, одне проведу, може, два… Скільки то буде тривати? Але довелося стати голосом львівського Євромайдану. І зараз, як тільки зміна погоди, як тільки трохи застуджуся, з голосом відразу проблема, бо тоді на Майдані зірвала голос за час двомісячного стояння. Але воно було того варте.

— Ви за натурою революціонерка…

— Відмотавши плівку назад, у 1984 рік, коли я мала народитися, — це був останній марш атеїстичної пропаганди. Мій дід був священиком. У 1984 році всі великі сьогоднішні віруючі примушували мого тата відмовитися від свого батька, переслідували мою родину, і мама на останньому місяці вагітності не була впевнена, що зможе мене народити, тому що і нервові стреси, і погрози (казали: ви маєте виїхати зі Львова, бо вам тут не жити)… По суті, я народилася наперекір усім цим обставинам і так з перших днів воювала за своє право на життя і за те, щоб жити в нормальній країні.

— Мабуть, у сім’ї ваші міжнародницькі уподобання зароджувалися?

— У мене що з маминого, що з татового боку були патріотичні родини. Рід діда з одного боку бере початок на Лемківщині, з другого боку — з козацьких куренів часів Богдана Хмельницького. Татова родина так само з Лемківщини. Довелося багато всього пережити. Мого дідуся розстріляли у скроню, він не мав вижити, але він вижив. Йому казали, що він не доживе до тридцяти, а він дожив до 77-ми. Він ніколи не був членом Комуністичної партії, бо казав, що хворий на голову і його не можна туди допускати (сміється. — Авт.). Тому й не був ніколи на керівних посадах, але з перших своїх днів я знала про Голодомор (мамина майже вся родина загинула під час Голодомору на Харківщині), знала про репресії, знала, хто такі Лєнін, Сталін. Дідусь завжди казав: «У нас демократія, ми повинні все зробити, щоб Україна була вільною». Коли він помирав і його запитували, що зробити, аби йому стало легше, він відповів: «Ми маємо здобути незалежність для України», хоча Україна тоді уже була незалежною. Це настільки глибоко в ньому сиділо, що перейшло до мами і до мене. З татового боку була родина священиків. Вони теж чимало пережили. А ще я невиправний оптиміст. Інколи бувають приступи депресії, коли важко, коли втомлена, а втомлююся останнім часом часто — і через волонтерську діяльність, і через велику кількість роботи, але навіть у трагічних подіях бачу позитив. Як казали повстанці: «У вогні нація перековується на залізо». У нас створився сучасний сонм героїв, які для дітей, для студентства є своїми, бо козаки, січові стрільці, повстанці — це щось далеке й ефемерне, а тут — сусід, брат, тато… Це ті герої, яких не можна проігнорувати, не можна відкинути. Об’єдналося світове українство, яке нарешті зрозуміло, що нема чого чекати від держави Україна, а українською державою є ми всі. Ми підняли країну з колін, ми створили військо і ми маємо боротися за правову систему і щоб вона діяла так, як має бути. Ми не маємо права розчаровуватися. Довгий час дівчата казали, що в Україні нема справжніх мужчин, а тут як гриби після дощу почали вилазити справжні мужчини. І ці мужчини уже загартовані в бою, незважаючи на поранення, на проблеми після повернення з фронту… Нам, жінкам, можна дозволити собі бути трохи слабшими, бо нас є кому захистити. Ми повинні забезпечувати надійний тил. Те болото, з якого вилізла Україна, — а вона вилізла! — це все наслідки нашої боротьби. І головне зараз це втримати, не повернути назад.

—  Спостерігаючи за вами, думаю: це ж який чоловік має бути біля такої полум’яної революціонерки!

— Жартувала, що шукаю десантника, який вміє куховарити. Виступаючи в АТО чи на полігонах, завжди був ліс рук на цей мій заклик. Я не вмію готувати їсти. Це не моє. Моє — це революцію творити, студентам викладати, стріляти з СВД — це запросто, а готувати їсти — це явно не моє. І так ненароком знайшовся десантник, який, правда, не дуже вміє готувати їсти, але дуже старається. У нас одні погляди на боротьбу. Він спокійний, я — холерик. Принаймні це той момент, коли ти відчуваєш, що можеш розслабитися, бо тебе хтось захистить.

— Як ви познайомилися?

— Я передавала кріплення для приборів нічного бачення на каски перед виїздом на навчання і в АТО. Замість командира, який обіцяв прийти у формі і зробити фотографії для звіту, прийшли два десантники, в одного з яких була повністю розпанахана шия. Я звернула на нього увагу. Потім виявилося, що він — захисник Луганського аеропорту, був поранений ще у перший рік війни…

— Зараз він уже не на передовій?

— Уже ні. Чотири роки там відбув. Наразі це достатньо. Демобілізовується за станом здоров’я, бо осколки не були витягнуті і даються взнаки. Але коли піднімається питання — а якщо треба? — то це вже й одразу. Нещодавно мені телефонував один мій підопічний морпіх, який чотири роки був на фронті, демобілізувався, поїхав на заробітки за кордон, а зараз приїхав до Львова і каже: «Софіє, ти знаєш, мене „криє“, я вертаюся. Хто, як не ми, захистить Україну?». І так багато хлопців вертаються. Військо готове, військо навчене. Звичайно, є багато злодіїв і тих, хто хоче зраду, — особливо на середніх рівнях у міністерстві, але це спільний процес влади і народу, щоб цього не допустити. Зрештою, влада — це найнята нами на роботу команда. Ми їм платимо зарплату. Якщо ми їх не контролюємо, ми дурні.

— Як встигаєте вести таку активну діяльність? А як же творчість?

— Один із моїх днів: три пари в університеті, виступ на міжнародній конференції і ввечері — величезний концерт в Оперному театрі, де я і співаю, і веду весь концерт. Сиджу і думаю: коли я висплюсь? Звичайно, є моменти втоми, а з іншого боку — це моменти самореалізації. Я дивлюся на своїх студентів і розумію, що недаремно вкладаю у них свої сили. Я не вживаю слів «російська федерація», «російська мова». Для мене принципова позиція — «Московська федерація», «московська мова», «московити». Росіянами я можу назвати дуже достойних людей, які мають свою позицію. Але зараз ми говоримо про великого злодія, який вкрав нашу історію, наше ім’я, наші ресурси, а тепер хоче вкрасти нашу територію і наше майбутнє.

— Один із моїх днів: три пари в університеті, виступ на міжнародній конференції і ввечері — величезний концерт в Оперному театрі, де я і співаю, і веду весь концерт. Сиджу і думаю: коли я висплюсь? Звичайно, є моменти втоми, а з іншого боку — це моменти самореалізації. Я дивлюся на своїх студентів і розумію, що недаремно вкладаю у них свої сили. Я не вживаю слів «російська федерація», «російська мова». Для мене принципова позиція — «Московська федерація», «московська мова», «московити». Росіянами я можу назвати дуже достойних людей, які мають свою позицію. Але зараз ми говоримо про великого злодія, який вкрав нашу історію, наше ім’я, наші ресурси, а тепер хоче вкрасти нашу територію і наше майбутнє.

— Що для вас сцена?

— Сцена — це любов з першого погляду. Коли у трирічному віці я вийшла на сцену Оперного театру, це було 30 вересня, був якийсь концерт. Я мала танцювати і розказувати віршик. Це був день святої Софії. Мене за ручку взяв Лемеха, вивів на сцену і сказав: «У цієї маленької дівчинки сьогодні День ангела. Давайте її привітаємо!». Вся Опера мені аплодувала, я кланялася. Мама, яка сиділа на третьому балконі, думала, що я ні віршика не розкажу, ні не затанцюю. Але коли мама побачила, як я кланяюся і усміхаюся, то зрозуміла, що її дитина народжена для сцени. А в дванадцять років я себе на сцені відчула як вдома. Відтоді сцена — одне з улюблених місць перебування.

— Громадська діяльність, волонтерство, виступи, концерти, пари в університеті… Рано чи пізно захочеться простого жіночого щастя. Зможете бути щасливою без усього цього?

— Ні. Моє Чудо вже зрозуміло, що це безперспективно. Він просто активно долучається до мене в моїй роботі і не пробує мене ні міняти, ні зупиняти. Напевно, це найважливіший момент, чому ми разом, — він підтримує мене в тому, що я роблю, не вимагаючи нічого іншого. У мене було кілька «крутих» пропозицій від чоловіків вийти заміж, деякі мені подобалися, один навіть мультимільйонер був, але то було таке позиціонування: «Софійко, навіщо тобі та сцена? За десять років будеш стара, страшна, хто тебе буде слухати? А в мене є все, я все тобі дам. Будеш мені їсти готувати на кухні, будеш мене вдома чекати…». Я сказала, що дуже ціную цей порив, але це не моє. Та людина, яка мене просто підтримала, наразі є для мене найближчою: складаючи мої костюми, працюючи зі звукорежисером, і навіть їдучи на реабілітацію в Грузію, намагаючись приготувати для мене тушкованого в сметані кролика, раніше такого ніколи не робивши (Софійка не буде мати коли це зробити…). Це є найважливіший момент підтримки. Тоді вже й самій хочеться щось добре зробити навзаєм. Я не загадую. Буде, як має бути. Знаю, що Боженька кожного дня зі мною. Я знаю, що якщо Він присилає певних людей на моєму шляху, значить, так воно має бути. Якщо хтось добрий — це мені подарунок, якщо хтось поганий — це мені наука.

Розмовляла Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ.

Фото з особистого архіву Софії Федини.