Видання «Життя і жінка»

gg15
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 89889

Журнал-порадник «Життя і жінка» — повноколірне глянцеве видання.

Хто вона, жінка з обкладинки? Це може бути відома артистка або звичайна жінка — берегиня домашнього вогнища. Як стати успішною, про жінок — майстринь своєї справи, а також поради зі салону краси та останні новинки модних тенденцій косметики і одягу у кожному новому журналі «Життя і жінка».

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Людмила Ясінська: «Мені довелося бути перекладачем на власних заручинах»

Після кількарічної перерви співачка Людмила Ясінська з новими силами і піснями повертається на українську сцену.

Майже десять років тому Ясінська, знана на той час як фіналістка проекту «Американський шанс», закрутила музичні «Шури-мури» з VovaZiLvova. Тоді ця пісня увірвалася в радіо­ефіри і закачувала вуха слухачів «…аж до крепатури». Згодом музичної арени і успішних бізнес-проектів Ясінській стало замало, і вона приміряла на себе роль телеведучої у першому на Західній Україні конкурсі краси у форматі реаліті-шоу «Міс Галичина», кулінарному проекті «Смак мандрів» і навіть вела на телебаченні ранкову руханку… А тоді раптово і загадково зникла… Чому? Куди? Про це та як змінилося за роки відсутності у медійному просторі життя Людмили, мені пощастило розпитати співачку особисто, зустрівши її у… Тель-Авіві. Як змінилося її життя особисте та творче — в ексклюзивному інтерв’ю для «ЖЖ».

— Людмило, тепер ви Ясінська-Дамрі, отже, можемо здогадуватися, що зникнення пов’язане з одруженням…

— Після «Міс Галичини» — проекту, який мав грандіозний успіх, ми складали плани на зйомки уже третього сезону, але, як кажуть, доля вносить у життя свої корективи… Або мої слова, які я колись сказала в інтерв’ю «Високому Замку», виявилися пророчими (сміється. — Г.Я.). Я сказала, що у 27 років вийду заміж і відразу народжу дитину. Так і сталося. Випадково познайомилася з неймовірним хлопцем на ім’я Рамі. Закохалася. Вийшла заміж і того ж року народила дитину. Мій чоловік, режисер та кінопродюсер Рамі Дамрі, жив в Ізраїлі, я — у Львові. Одразу було зрозуміло, що переїхати доведеться мені. Піджартовую, що Рамі просто боїться львівської зими. Страшенно переживала, як буду жити у чужій країні, без рідних, друзів і без своїх пісенних проектів. Тому й відтягувала цей момент аж до 8 місяця вагітності, далі мене б вже просто не впустили в літак (сміється. — Г. Я.) .

— Важко було адаптуватися в Ізраїлі?

— В українському телефоні у мене було тисячі номерів, мені постійно телефонували, я була у вирі подій. Жила насиченим львівським життям, 24 години на добу. А коли приїхала в Ізраїль, у моєму телефоні був лише один номер — мого чоловіка. Спочатку це був такий стрес — словами не передати. Змінилося все — від погоди до стилю життя. Радикальні зміни, стрес, народження дитини, а на додаток неймовірна втрата — смерть мами — це все зовсім вибило мене з колії. Я закинула музику, пісню… Дуже важко було на душі. Згодом народилася друга донька, часу стало ще менше, а обов’язків ще більше. Коли народився третій син, піймала себе на думці: коли ж я, нарешті, знову буду співати?! Важко було шалено, і це зрозуміють тільки жінки, які мають дітей. Але діти швидко ростуть!

— Коли виїжджали з України, мабуть, розуміли, що відрізаєте пуповину від Батьківщини. Як сприйняли ваші батьки те, що єдина донька буде так далеко від них?

— Я дуже близька з татом, тому для нього це було справжнім ударом. На заручинах перше, що тато спитав у Рамі: «Де плануєте жити?». Тоді чоловік відповів, що жити будемо в Ізраїлі, але працювати будемо в Україні, тому будемо частими гостями у них вдома. І мама, і тато дуже полюбили мого чоловіка. Попри те, що батьки не розуміли мови і мені довелося бути перекладачем (ми з Рамі спілкуємося англійською) на власних заручинах, вже за кілька годин вони могли порозумітися мовою жестів і розуміти одне одного лише з погляду. Батьки прийняли Рамі так, ніби знали його все життя, і нікого іншого поруч зі мною й не уявляли. Зрештою, батьки Рамі мене теж прийняли дуже тепло. Ми подружилися родинами, і тепер вони самі приїжджають до Львова у гості до мого тата. Не можу сказати, що відрізала пуповину, бо часто буваю в Україні. Я і досі громадянка України. І попри те, що у моєму репертуарі потрохи з’являються композиції на івриті, все ж основна частина моїх пісень — українська.

— Коли чекати музичних новинок?

— Днями ми презентували свіженький кліп на пісню «Мольфар». До речі, автором тексту є VovaZiLvova, ми продовжуємо співпрацю, хоч вже давно обоє виїхали з рідного Львова і живемо на різних континентах. А вже незабаром у радіоефірах з’явиться ще одна новинка, але наразі тримаємо інтригу. Скажу лише, що пісня, звичайно ж, українською і прем’єра, звісно, відбудеться в Україні. Мені справді дуже не вистачає України. Хоча в Ізраїлі мене знають як співачку: беру активну участь у концертах і фестивалях. Виступала на Днях незалежності Ізраїлю. Записую зараз дві пісні на івриті. Зняла на телебаченні програму для дітей, записала альбом з піснями ізраїльського композитора Нахума Геймана. Пробую й сама писати пісні на івриті, бо ж мову вивчаю активно з першого дня переїзду. А ще почала робити тури у Західну Україну, бо відчуваю таку потребу. Хочу якомога більше часу проводити в Україні. Маю багато ідей, проектів і мрій. Сподіваюся, протягом року їх усі зможу втілити у життя. Мрію також зробити україно-ізраїльський фестиваль в Ізраїлі.

— Чоловік вас підтримує у творчості? Не каже, що жінка має займатися кухнею, прибиранням і вихованням дітей?

— Рамі — сучасний чоловік, в усьому мене підтримує. Любить, коли до нас з України приїжджають гості. Позитивно ставиться до всього, що я роблю. З іншого боку, у мене нема такого, що за рахунок сім’ї я роблю кар’єру. Намагаюся все робити паралельно, щоб одна важлива ланка не відставала від іншої. Не зможу бути щасливою в кар’єрі, якщо від цього потерпатиме моя сім’я. Планую свій час таким чином, щоб на все його мені вистачило. Скажімо, діти у садочку до 17.00, значить, до цього часу можу займатися творчістю. А після 17-ї я маю належати дітям і чоловікові.

— Весілля було гучним?

— У нас було два весілля — одне в Україні, друге в Ізраїлі. До Львова приїхали батьки і родина мого чоловіка. Їм страшенно сподобалися наші традиції, обрядовість. Коли їм довелося взяти участь у викупі нареченої біля під’їзду, були здивовані, і про цей обряд пізніше мама Рамі розповідала усім родичам і знайомим. Казали, як душевно виглядав обряд, коли моя мама знімала мені вельон. Рамі аж просльозився, коли побачив цю картину. Йому сподобалося, коли я з вельоном перетанцьовувала з дівчатами, шкодував, що у них нема такої традиції. Вони були у захопленні, коли на скрипці заграв Олександр Божик, а коли Павло Табаков заспівав, не могли наслухатися. Бо в Ізраїлі весілля виглядає так: уся церемонія триває лише три години. З 9-ї вечора до 12-ї. Спочатку фуршетний стіл, батьки зустрічають гостей. Гості дарують гроші. Я була одягнута так само, як і вдома — у білій сукні з вельоном. Виходять молодята, і починається забава. Забава полягає у тому, що всі танцюють, для наречених навіть нема окремого стола. Ми сиділи за столом разом з гостями. Потім приносять їжу — дуже багато різноманітних страв. Швидко приносять і так само швидко забирають. Хто не встиг — нікого це не хвилює. Весілля у сучасному стилі — усі танцюють, веселяться…

— Ви також проходили в Ізраїлі обряд занурення у мікву?

— Ні. У мікву може заходити тільки єврейка.

— Народжували в Ізраїлі?

— Так. У мене троє дітей: дві дівчинки і хлопчик, і усіх я народила тут. У пологовому будинку є спеціальні родові кімнати, де є всі необхідні прилади для процесу народження, спеціальне ліжко-трансформер для жінки і розкладний фотель для чоловіка. У кімнаті також є телевізор. Тут прийнято, щоб чоловік був присутній при пологах, але він з іншого боку стоїть під час процесу самого народження дитини. Тобто він присутній, але нічого не бачить. В Ізраїлі жінці при пологах роблять епідуральну анестезію. Мені навіть складно уявити, як без цього знеболювального в Україні народжують жінки…

— Це, мабуть, все дуже дорого коштує?

— За все платить держава. Звісно, якщо жінка вирішила народжувати у приватній клініці, то за пологи платить її родина.

— Як і де хрестили дітей?

— Наші діти не хрещені. В Україні вони вважаються євреями, в Ізраїлі — християнами. Коли діти стануть більш свідомими, самі вирішуватимуть, яке віросповідання прийняти.

— Якою мовою спілкуєтеся з дітками?

— У нашій родині — багатомовність. Чоловік з дітьми розмовляє на івриті, я ж з ними спілкуюся двома мовами — українською і російською. Чому, окрім української, ще й російською? Бо російська тут дуже популярна. Зрештою, якщо є можливість навчити їх ще однієї мови змалечку, то чому б і ні? Так, це мова країни-агресора, але пам’ятаймо також, що «скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина». Сама придумала методику, як навчити дітей розмовляти двома мовами. З сином розмовляю тільки українською, а з дівчатками — російською. Коли ж ми приїжджаємо в Україну, діти розмовляють тільки українською.

— Які імена у дітей?

— Перша донечка Мілі. Мою маму звали Людмила, батьки й мене також назвали Людмилою. Я завжди мріяла: якщо у мене народиться дівчинка, назву Людмилою. Оскільки вона народилася в Ізраїлі, треба було вибирати таке ім’я, щоб було схоже на Людмилу. От я і вибрала Мілі. За ізраїльськими традиціями, не можна називати дитину іменем ще живого члена родини. Друга дівчинка у нас Ромі, що схоже з чоловіковим іменем Рамі. Хлопчик — Дан. Хотіла, щоб був Данієль, але так звуть брата чоловіка. Мій тато називає внука Данилом.

— Діти, дім, кар’єра… Усе забирає багато часу. Хто вам допомагає в хатній роботі?

— З приготуванням їжі у нас все просто. Рамі не з тих чоловіків, які чекають, поки жінка приготує і під ніс подасть. Він може сам приготувати вечерю для всіх. У нашій сім’ї все відбувається так: хто швидше приходить, той і готує. Що стосується прибирання і прасування, у нас є дві хатні помічниці, які приходять кілька разів на тиждень. Я люблю прибирати і прасувати, але ця робота забирає багато часу.

— Як дотримуєтеся українських та ізраїльських традицій?

— Ми святкуємо і ті, і ті свята. На українські великі свята намагаюся приїхати в Україну, бо тільки там можна відчути дух свята. В Ізраїлі Новий рік такий, як у нас, не святкують. Але я тут завжди ставлю ялинку. Мій чоловік не заперечує. Все, що стосується традицій, які я хочу зберегти, підтримує. До нас в Ізраїлі навіть приходить святий Миколай. Наша сім’я також святкує всі свята, які є в Ізраїлі.

Розмовляла Галина ЯРЕМА

Фото Олексія САМОЙЛОВА

Тель-Авів, Ізраїль

Редакція журналу «Життя і жінка» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-Тур» за сприяння в організації інтерв’ю