Видання «Життя і жінка»

gg-08-01
Формат: А4. 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 89889

Журнал-порадник «Життя і жінка» — повноколірне глянцеве видання.

Хто вона, жінка з обкладинки? Це може бути відома артистка або звичайна жінка — берегиня домашнього вогнища. Як стати успішною, про жінок — майстринь своєї справи, а також поради зі салону краси та останні новинки модних тенденцій косметики і одягу у кожному новому журналі «Життя і жінка».

Оформити передплату можна у будь-якому птовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Любов Фітьо: «Маючи за плечима два шлюби, вчуся стосунків у дочки і зятя»

Керівник і солістка відомого львівського тріо «Крайня хата» Любов Фітьо — людина енергійна, ініціативна і надзвичайно творча. Створений нею колектив — тріо «Крайня хата» — наступного року святкуватиме 30-річчя своєї діяльності. Про те, чим живе зараз тріо, про особисте життя його солістки та курйозні випадки під час гастролей у Канаді наша розмова із заслуженою артисткою України Любов’ю Фітьо.

— Що нового й цікавого у вашого тріо «Крайня хата»?

— Тріо «Крайня хата» зараз перебуває на найкращому етапі своєї творчості, бо ми зібралися першим складом: Оля Літник, Іванна Ткачик і я. Я дуже щаслива, бо впродовж багатьох років були заміни, а підібрати людей дуже важко. Потрібно, щоб не лише голоси зливалися, а й щоб ми мали між собою дружні стосунки. Це ж жінки! До того ж такого віку, як ми, уже маємо свої характери, вподобання… І хоча ми уже багато років разом, але за цей час багато чого змінилося, думаю, ми стали мудріші, уважніші одна до одної, менш вразливі. Тому я дякую Богу, що все нарешті так зійшлося і ми знову разом. У 2020 році ми святкуватимемо тридцятиліття нашого тріо, і саме в такому складі хотілось би зробити ювілейний концерт. Звичайно, ми будемо згадувати всіх, хто був причетний до «Крайньої хати», але мені, та й дівчатам, комфортно саме у цьому складі.

Зараз маємо багато виступів. Майже усю зиму ми їздили з концертами з Ігорем Богданом. Їздили маленькими селами. Потім їздили самі. Ми маємо змогу в маленькому селі донести наші пісні. І це найкраща агітація за Україну. Ми чотири роки не виступали, думали, що люди уже нас забули. Я навіть думала «зав'язати» з «Крайньою хатою». Коли Оля Літник пішла від нас в інший колектив, я залишилася одна. І якщо перший голос я могла знайти, то третій голос знайти було дуже важко. Я вирішила, що пора іти на пенсію і ставати керівником. Я набрала дівчат у складі Олі Муль, Вероніки Тишинської та Іванни Іванишин. І якби не їхні декретні відпустки, у які вони пішли з певним проміжком, то співали б і досі. Але заміни робити важко, з новими людьми треба заново вчити репертуар. І за три роки ці дівчата не влилися в «Крайню хату» настільки, наскільки ми. Я зрозуміла, що вони будуть після мене наступниками, бо мають таке бажання. Вони уже вийшли з декретних відпусток.

— Наступного року плануєте ювілейний концерт чи тур?

— Дуже хотілося б. Ми і зараз їздимо з концертами — кожної неділі і кожного святкового дня маємо по два концерти у селах. Постійна концертна діяльність дуже важлива для вокального колективу — ми виспівуємося. На репетиціях так не виспіваєшся, як на концертах. Артист без концертів — не артист.

— У творчому колективі дуже важливі особистісні стосунки між учасниками. Чи поза репетиціями і концертами ви зустрічаєтесь, спілкуєтесь?

— Ми і раніше спілкувалися. Але, скажімо, Іванка десять років не співала з нами — вона обрала бізнес. Усім відомо, що своєю творчістю ми не заробляємо багато грошей, але це наше життя. Є колективи, які заробляють своєю творчістю, але їхній концертний графік розписано на роки наперед. У нас такого нема. Кілька років ми взагалі не виступали, люди нас уже призабули. А зараз ми дуже добре «вливаємося» в творчість. Ми всі — я, Оля та Іванка — з одного року. У нас дорослі діти, у нас уже є внуки. І це все нас з’єднує. Це дуже добре, що ми одного віку. Коли приходить людина навіть на п’ять років молодша, вона вже зовсім інакша, а на десять — це уже інше покоління. Ми дуже багато працюємо, багато часу віддаємо репетиціям. Співак, який виступає сам, бере собі пісню і вчить, він ні від кого не залежить. А ми мусимо зібратися багато разів, щоб заспівати пісню, потім у студії її записати — це дуже велика праця. У нас з дівчатами дуже багато спільного. Навіть якщо хтось із нас їде на кілька днів на відпочинок, то спілкуємося у Вайбері, обмінюємося фотографіями, вболіваємо одна за одну. У нас дуже гарні й дружні стосунки. Ми одна про одну все знаємо, бо багато років разом.

За рік буде наш ювілейний концерт, і ми маємо у планах виступити в новому амплуа — з живими музикантами, але не з «Високим Замком», з яким ми завжди спів­працювали і до цього уже всі звикли. Хочемо набрати близьких нам по духу музикантів. Маємо уже багато аранжувань. З живими інструментами буде зовсім інша подача наших пісень.

— Крім «Крайньої хати», у вас вистачає творчої роботи і у філармонії…

— Так. У сорок шість років я вступила до університету культури і мистецтв на режисерський факультет і здобула фах режисера-постановника. Це відповідальний і дуже великий об’єм роботи, який забирає у мене багато часу. Філармонія — це величезна машина, яка ніколи не стоїть на місці. І ти повинен бути постійно в курсі того, що тут відбувається. Я керую солістами. Вони всі різні, їх багато, і кожен вважає, що він геніальний. Це різні характери. Але працюю сьомий рік і вважаю, що найкритичніші моменти в цьому колективі уже позаду. Крім творчого складу, є адміністратори, заступники директора, бухгалтерія — це все одна велика «кухня». Але з моїм приходом у філармонію з’явився такий жанр, як музична казка. Перший рік мені здавалося, що я далека від цього, адже я — музикант, скрипалька, маю абсолютний слух, мене ніхто не обдурить. Переді мною були режисери, але із суто режисерською освітою. Дуже важливо, коли режисер філармонії має музичну освіту. Мене не задовольняє те виконання, яке задовольнило б просто режисера. Зі мною працює Інна Павлюк — вона профі, але вона театралка. Я дуже пильную поєднання музики у казці. Ми поставили уже понад вісім музичних казок. Дещо згадували з репертуару двадцятирічної давності. Наприклад, є казка «Чарівна шабля», яка йшла у 90-х роках минулого століття і мала великий успіх. Казка про те, як злий перевертень захопив Калиновий край. 20 років тому! Наскільки ця казка пасує зараз до нашого часу! Ми зробили дві версії цієї казки — до Дня козацтва 14 жовтня і до Дня святого Миколая. В ніч перед святом маленький козачок лягає спати і просить, щоб йому подарували козацьку шаблю, яка перемагає всіх ворогів. Козачок засинає, і йому сниться журавель з поламаним крилом, який говорить: «Вставай, козаче! Ідемо боронити наш край!». Казка дуже патріотична з дуже гарною музикою. Я знайшла старі костюми, деякі відновила, сама зробила шаблю. Я називаю себе «кіндер-сюрпризом», бо все роблю сама. Ще працюю зав. костюмерним цехом на пів ставки. Інколи по костюми іду до своїх друзів — театру «Кураж». Багато чого шиємо. Весь час думаєш, як то все «зліпити». Але робота цікава, я її дуже люблю. Наші всі онуки ходять на ці вистави. Та й відгуки людей дуже позитивні.

— Знаю, що у вас є донька і двоє онуків. Чим займається ваша донька? Не пішла по вашому шляху?

— Ні, не пішла. У мене зараз другий чоловік, донька Христина — від першого шлюбу. Я за неї дуже тішуся, тому що вона дуже вдало вийшла заміж. Це для жінки основне. Вона закінчила факультет міжнародних відносин, знає три мови, але поки що для неї сім’я — це головне. Після першого декрету вона вийшла на роботу, але згодом зрозуміла, що її місце — вдома. Каже: «Я не зароблю більше на сім’ю, ніж мій чоловік. Він каже, щоб я пильнувала дітей». І їй це подобається. Я переживаю за неї, як вона собі дасть раду, якщо раптом щось… Адже в один момент все може розсипатися. А вона мені: «Чого ти переживаєш? Я за це не переживаю…». Я беру приклад зі стосунків моєї доньки і зятя. Навіть уже маючи за плечима два шлюби, я вчуся у них: наскільки вони одне одного чують, поважають, прислухаються і люблять. Це основне. І я перестала хвилюватися. Христина не така, як я, вона набагато спокійніша. Вона мала змогу вчитися у Празі, але повернулася звідти за два місяці з плачем і сказала, що нікуди не хоче виїжджати зі Львова.

— Скільки років вашим онукам?

— Святославу одинадцять, Анні буде шість. Онучка народилася 24 серпня. Ми її називаємо «Анна Юріївна Незалежність». От Аня — то уже я! Така ж рухлива і непосидюча. Святослав стриманий, виважений. Тішуся, що я дуже близька з ними. Немає такої суботи і неділі, якщо я маю вільний час, щоб я не забрала їх до себе. Коли не бачу їх два тижні, мені здається, що я щось пропущу, що вони виростуть і не захочуть зі мною спілкуватися. Але зараз їм зі мною цікаво, вони до мене тягнуться.

— Знаю, що ви живете за Львовом, у селі Раковець…

— Так. З одного боку це добре, а з іншого — проблематично. Колись мій чоловік мав свій бізнес, нерухомість, але зараз ми залишилися з ним на зарплатах. А доїзд до Львова і назад недешевий. Маршрутками їздити нереально. Тому доводиться їхати автівкою. По коштах це виходить одне і те ж саме. Ми навіть вирішили продати частину свого маєтку і купити квартиру у Львові, а в Раковець їздити на вихідні. У нас двадцять п’ять соток і сад. Але наразі не продали. Люди зараз не надто купують помешкання в селах, бо проблема з доїздом. А жити на одну зарплату дуже складно. Людина швидко звикає до доброго, а от коли стає гірше, звикнути важко. Я навчилася відмовляти собі в усьому. Але не можу відмовити собі в «Крайній хаті» і у філармонії.

— Крім творчості, роботи, онуків, маєте якесь хобі?

— Дуже люблю подорожувати. Намагаюся хоч на десять днів кудись поїхати. Кілька років тому ми з Іванкою лишали на господарках чоловіків і їздили із зразковим ансамблем «Сонечко» на фестивалі. В червні, скажімо, в Болгарію, у жовтні в Туреччину… Ми не співаємо, але допомагаємо у супроводі великої кількості дітей. Цього року я встигла побувати в Іспанії — їздила зі своєю сестрою і сватами. Жили неподалік Валенсії, на щастя, там не було російських туристів. Оля Літник поїхала у Хорватію з «Юністю», бо там танцює її син. В Олі троє дітей, наймолодшому Павлику 18 років.

Крім подорожей, цікавлюся здоровим способом життя. Дуже багато читаю про здорове харчування, намагаюся слідкувати за фігурою. Минулого року навіть підписалася на марафон зі схуднення, за півтора місяця я скинула чотири кілограми. Люблю також готувати, особливо випічку. Також цікавлюся духовними практиками, релігійними настановами. Останні два роки був у мене дуже важкий період у сімейному плані. Буває так, що накопичується багато чого і в один момент «вибухає». Позаторік воно мені «вибухнуло». Я у своїй свідомості перевернула усе з голови на ноги, в тому числі і щодо свого чоловіка. У нас дуже змінилися стосунки. Я навіть хотіла подавати на розлучення. Три місяці ходила до психолога. У жінок 50−60 років міняється абсолютно все, тому їм дуже потрібна допомога психолога. Дуже багато читаю. І мені це допомогло не розірвати стосунки. Мені здавалося, що я залишуся сама, мене все дратувало, все було не так. І причина була в мені. Добре, що мені вистачило розуму зрозуміти, що щось в мені не так.

— Чи були кумедні випадки на виступах, гастролях?

— Коли ми були на гастролях у Канаді, таких випадків було чимало. Це були найдовші наші гастролі — два з половиною місяці. Їздили з Олею Літник і Олею Заставною. Ми поїхали на тиждень — на День Конституції, а залишилися на два з половиною місяці. Нам навіть пропонували залишитися там назовсім. Але ми категорично відмовилися. Це був 2006 рік. Коли збираємося разом, постійно згадуємо ці казуси. Наші українські хлопці оточили нас своєю увагою, всі хотіли похвалитися, як вони там живуть. Возили нас на екскурсії. Двічі були біля Ніагарського водоспаду. Одному чоловікові дуже сподобалася наша Оля Заставна, а вона на той час була вільна, навіть подарував їй обручку… Якось хлопці-українці вирішили запросити нас у стриптиз-клуб. Була пізня година. На великих екранах демонструвалося усе, що відбувалося на подіумі. І тут до нас підходить директор цього стриптиз-клубу (до слова, українського походження), подарував нам футболки і попросив, щоб ми щось заспівали. Ми почали сміятися. Що ми можемо заспівати у стриптиз-клубі? Але згадали, що у нас є пісня «Мішел», яку виконували «Бітлз». І це єдина пісня, яку ми могли там виконати. Співали акапельно.

В гості до нас приїжджали тамтешні хлопці, привозили вино, хотіли лишатися на ніч, але ми їх виганяли і замикали двері. Ми ж не з цією метою туди поїхали. Цікаво, що коли нам розповідали про права мужчин у Канаді, ми були дуже здивовані. Виявляється, вони там на останньому місці після скунса. У них там такі закони — жінка має право буквально на все, за бажання може знищити чоловіка дуже просто. І наші українські чоловіки бояться там одружуватися, бо не матимуть ніяких прав.

Довідка «ЖЖ»

Фітьо Любов Володимирівна народилася 4 грудня 1962 року у м. Львові. Батько — Бариляк Володимир Петрович, народився у м. Комарно Городоцького р-ну в 1938 р. Мати — Вергун Ганна Григорівна, народилася у с. Цебрів (Грубешівський повіт, Польща) у 1939 р. Була переселена до Львова під час війни.

З 1970 по 1981 р. Любов Фітьо навчалася у Львівській загальноосвітній музичній спеціалізованій школі ім. С. Крушельницької по класу скрипки.

Після школи вступила в музичне училище ім. М. Шашкевича на третій курс, закінчила його в 1983 році за спеціальністю соліст оркестру, викладач скрипки.

Працювала в Пустомитівській музичній школі викладачем скрипки (1983 — 1988 рр.).

З 1988 по 2003 р. працювала у Будинку культури при заводі «Львів-прилад», у школі естетичного виховання.

Під час роботи почала співати у колективі, який згодом став вокальним тріо «Крайня хата». Любов Фітьо 27 років є його солісткою і продовжує свою творчу діяльність, пропагуючи українську пісню у всьому світі.

У 2013 році отримала звання «Заслужений артист України». З 2009 по 2012 рік навчалася у Київському інституті культури та мистецтв за спеціальністю кінорежисер, режисер-постановник. Закінчила інститут з відзнакою. З 2012 року працює у Львівській обласній філармонії на посаді режисера-постановника.

Розмовляла Людмила ПУЛЯЄВА

Фото з особистого архіву Любові Фітьо