Видання «Вечірня казка»

1vk
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60078

Добрий Домовичок, що живе на сторінках «Вечірньої казки», запрошує маленького читача у таємничий світ чудес, щоб розказати українську казку — народну, сучасну авторську, казки народів світу. Також, гортаючи сторінки «Вечірньої казки», малеча зможе розмалювати ілюстрацію, розв'язати кросворд, посміятися з коміксу, розгадати загадку, натрапити на забави та інші речі, які дуже подобаються дітям.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Пригоди фантика

Соціальна казочка

Десь у теплій країні, в Південній Америці, зріли на гілці какао-боби. Настав час збору врожаю, і жіночі руки, зірвавши зернятка, склали їх у великий кошик. Потім какао-боби зібрали у велику купу зернин. Зважили їх, просушили, запакували в мішки і повезли через океан. Потім зерна потрапили на склад і врешті? на кондитерську фабрику, де їх змололи, додали масло, ваніль, згущене молоко, цукор і горіхи. І, врешті, виготовили гарні і смачні цукерки. На конвеєрі кожну шоколадну цукерку загорнули в блискучу шурхотливу обгортку.

Так вперше зустрівся фантик зі своєю цукеркою.

— Ти хто? здивовано запитала цукерка. Я і без тебе смачна!

—  Справді, смачна, але ти розтанеш без мене в одну мить?! гордо відповів фантик, оскільки в їхній гільдії вважали, що важливіше за фантика немає нічого на цьому світі. Я буду тебе оберігати від усіляких неприємностей, доки тебе хто-небудь не з’їсть!

—  Як це: не з’їсть? здивовано запитала цукерка. Вона думала, що буде існувати в цьому світі вічно.

—  А так,? відповів фантик, підставляючи свої блискучі бочки з кольорової фольги під сяйво ламп у відділі пакування. Подарують цукерку якійсь дитині, вона мене розгорне, а тебе відправить до рота.

—  А ти? Що буде з тобою? тремтячим голосом запитала цукерка з какао-бобів.

—  Я? Я? вічний?! гордовито відповів фантик. Мене роблять з такого паперу, який дуже важко порвати або знищити. Найчастіше таких, як я, колекціонують.

— Як це? здивувалася цукерка.

—  Як-як,? невпевнено відповів фантик. Складають у красиві коробки, де лежать інші красиві фантики, і потім іноді дістають і милуються.

Насправді він не знав, що відбувається з фантиками після того, як цукерку з’їдять. Про красиву коробку і вічне життя йому розповів один старий фантик, який був приклеєний на стіні в цеху як взірець, і тому вважав, що все знає.

Доки нові друзі розмовляли, партію готових цукерок упакували в ящик, приклеї­ли номер і відправили до магазину. Потім цукерки почали продавати. До ящиків підходила якась тітонька в білому халаті і ковпаку, набирала цукерки в пакети, зважувала, віддавала покупцям, а натомість брала гроші.

Цукерка бачила, що її подруг в ящику стає все менше і менше. Всі говорили, що ці солодощі дуже смачні, і просили зважити тільки їх. Нарешті черга дійшла і до нашої знайомої.

…Так цукерка потрапила до хлопчика, який прийшов з мамою в магазин, щоб купити чогось смачненького. Адже взимку так холодно і завжди хочеться зігрітися чаєм і солодощами.

Коли мама з хлопцем вийшли з магазину, то він на ходу намагався дістати рукою цукерку з великої сумки, при цьому капризував і вередував.

—  Хочу цукерку, хочу цукерку?! скиглив він, а мама його заспокоювала. Всі озиралися на них, тому мама поступилася. Вона вирішила: якщо дати синові цукерку, то вони спокійно і без капризів повернуться додому. Окрім того, їй самій також хотілося з’їсти цукерку. Тому жінка дістала з пакета дві солодкі краплі і сказала: «Добре, з’їмо по одній, але ти мені пообіцяєш, що суп поїси вчасно».

Хлопчик із радістю пообіцяв мамі пообідати без вмовлянь, бо зараз йому дуже хотілося спробувати таку красиву цукерку.

Швидко, щоб мама не передумала, хлопчик розгорнув фантик. Секунду помилувався блискучою шоколадною поливою, посипаною шматочками горіхів, і сунув цукерку до рота. Ах, яке це було диво! Солодка, з ванільним присмаком та начинкою з вершків! А що ж робити з фантиком? Хлопчик навіть не повернув голови в бік сміттєвої урни. Він просто кинув фантик на дорогу. Мама зробила те саме. Подумаєш! Фантики на тротуарі. Нічого, їх підметуть двірники.

На вулиці лежав сніг, перехожі потопали в заметах, тому наш фантик влучив у снігову кашу, де по ньому пройшлися кілька черевиків і проїхалися пара візочків і санчата. Про долю свого товариша, якого викинули разом з ним, фантик нічого не знав: розлетілися в різні боки. Тут уже кожен сам за себе.

Фантик зажурився. Він лежав, холодний і зіжмаканий, засніжений, на невідомій вулиці, зовсім один. І де ж ця коробка колекціонера, про яку розповідали на фабриці?

Так фантик пролежав до наступного дня, доки двірник не загріб його лопатою у велику купу снігу. Тут стало веселіше. Компанію йому склали напівпорожня пачка з жувальною ґумкою, шкірочки від бананів і мандаринів, втрачена рукавичка, оголошення про розпродаж у магазині і багато іншого, що п’ять хвилин тому було таким необхідним людям.

—  Так,? задумливо сказало зім’яте оголошення,? люди люблять кидати непотрібні речі де попало, перетворюючи нас на сміття… За всіма законами зібрати нас повинні були або в сміттєвому кошику, або в спеціальному контейнері.

—  А що з нами тепер буде? злякано запитала втрачена рукавичка.

—  Тепер нас вивезуть разом зі снігом в поле і будемо ми лежати там до весни, поки сніг не розтане.

—  А далі? поцікавився фантик.

— А далі… Може, вітер здує, може, перекопають трактори. Біологічні відходи зігниють, а от з фольгою, жуйкою і рукавичкою будуть проблеми. Вони ж не можуть самоліквідуватися. А найкращий варіант, якщо нашу компанію відправлять на спеціальний завод і спалять,? додало оголошення.

Фантик зажурився. Він не знав, що робити. Адже у нього були зовсім інші плани на життя…

Так у тісній компанії пройшла зима. Мороз то слабшав, то міцнішав. Відповідно, сміття то відтавало, то знову вмерзало в кучугуру.

Нарешті настала весна. З присілого під весняним сонцем снігу потекли струмочки. Приїхав великий екскаватор, зібрав замет у ковша і переклав у кузов вантажівки.

Фантик опинився на поверхні. І коли вантажівка поїхала по вулиці, порив вітру зірвав і поніс його. Фантик трохи покружляв і впав прямо на стічні ґрати на частині вулиці, по якій проїжджали машини. Внизу під ґратами вирувало.

Фантик заглянув донизу і злякався. Там булькало щось темне і страшне. В цей час хтось із перехожих підчепив його ногою, і фантик полетів униз разом з грудками снігу. «Допоможіть!!!»? закричав він, але ніхто його не почув.

Фантик довго плив в повній темряві у великій підземній трубі, задихаючись від випарів. Було лячно. Краще б хлопчик поклав його в красиву коробку на пам’ять або викинув у сміттєвий контейнер на вулиці. Але хлопчик навіть не згадував про фантика. Він солодко спав у своєму ліжечку, і йому наснилася поїздка з татом на риболовлю.

…В цей час фантик плив і плив, він навіть не розм’як, фольга залишалася твердою і блискучою. Раптом труба закінчилася, і фантик побачив небо.

—  Що це? запитав він у друзки, яка пропливала повз.

—  Це річка. Тепер ми, сміття, попливемо по ній. Хтось потоне, інші попливуть далі чи застрягнуть в очеретах. Нудьга.

—  Я точно застрягну,? застогнав подертий поліетиленовий пакет із супермаркету.

—  Так-так, ти найбільший і шкідливий для річки,? сказала тріска. Будеш заважати рибам метати ікру.

—  А я що, я нічого??? запхикав пакет. Я ж не сам себе викинув у річку. Це був мій господар? людина.

—  І мій господар викинув мене не там, де потрібно,? сумно сказав розм’яклий сигаретний недопалок.

—  І мій…

—  І мій??? почулося поруч.

По річці пливли купки сміття, кружляючи у вирах і збираючись у великі зграї біля балок мостів та прибережної рослинності.

—  Пропустіть мене, я хочу пропливти першою …

—  Та на здоров’я, пливіть, тільки не повчайте…

— Подумаєш, слова сказати не можна??? чулося навколо.

…Хлопчик із татом приїхали до річки машиною, щоб порибалити.

Мама гарно його одягла та підготувала: куртка, ґумові чоботи, на боці на ремінці? термос з гарячим чаєм, у руці? вудка, яку подарував тато. У хлопчика були сподівання на великий улов.

З допомогою татуся на гачок нанизали товстенького хробачка, і хлопчик закинув вудку. Довго чекати не довелося. Поплавок смикнувся і пішов донизу, юний аматор рибного лову вправно підсік клювання і витягнув… фантик, який пропливав повз рибалок із купою сміття і випадково попався на гачок.

—  А де ж риба? запитав здивований хлопчик, не пізнаючи свого фантика.

— Так сміття в річці скільки?! сказав старий рибалка, який стояв поруч. Ніякого вилову, самі фантики! Кидають сміття, а потім скаржаться, що риби в річках немає. Та хіба тільки в річках! Ох…

І старий рибалка спересердя махнув рукою і почав збирати вудки, вже не чекаючи якогось улову.

Здивований хлопчик стояв на березі. Він згадав, як кидав на вулицях дрібне сміття, не замислюючись над тим, а куди ж усе це потрапить. Він згадав, як нещодавно приклеїв жуйку на стілець у поліклініці, коли вони з мамою стояли в черзі до лікаря. Згадав, як у школі залишав під партою купу подертих папірців. Як кидав упаковку від морозива на тротуар, лінуючись дійти до найближчого смітника… Йому стало соромно.

—  Правильно… Правильно… Соромно… Соромно??? глузувало з невдалого рибалки сміття, мріючи, як і фантик, потрапити замість риби на гачок.

Ольга Рєпіна