Видання «Вечірня казка»

1
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60078

Добрий Домовичок, що живе на сторінках «Вечірньої казки», запрошує маленького читача у таємничий світ чудес, щоб розказати українську казку — народну, сучасну авторську, казки народів світу. Також, гортаючи сторінки «Вечірньої казки», малеча зможе розмалювати ілюстрацію, розв'язати кросворд, посміятися з коміксу, розгадати загадку, натрапити на забави та інші речі, які дуже подобаються дітям.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Чудисько-Юдисько

Легенди для тебе

Жили по сусідству двоє хлопців. Велося їм ні бідно, ні багато. Один був веселої та доброї вдачі, а інший — жадібний, буркотливий та ще й над другими любив покепкувати. Проте вони багато років між собою товаришували. Якось домовилися хлопці піти світом мандрувати, кращої долі шукати. Як вирішили, то так і вчинили. От ідуть вони та йдуть, міста й села минають, до життя й звичаїв людей придивляються. Дійшли аж до самого Cинього моря. Дивляться, на березі старенька халупка стоїть, а поодаль дуб-велетень росте. Уже й ніч надходить, треба би десь заночувати, але інших будівель поблизу не видно. Доведеться, мабуть, у двері перекошеної хатинки постукати. От і каже один хлопець іншому:

— Чуєш, друже, ходімо попросимося на нічліг. Глянь, все небо затягнуло хмарами, певно, дощ буде. Не можемо ж ми надворі залишитись.

— Як на мене, то краще вже просто неба спати, ніж іти до дрантивої хати. Хочеш, сам просися, а я тут під дубом заночую, — відповів йому товариш.

Знизав перший хлопець плечима, мовляв, як собі хочеш, та й до хатинки подався, а інший почав хмиз для вогнища збирати. Підійшов той перший до хатини і вже зібрався у двері постукати, як раптом вони самі відчинилися.

— Заходь-заходь, юначе, — почувся скрипучий старий голос.

— Доброго здоров’ячка і всіляких вам гараздів, — привітався хлопець.

— Спасибі на доброму слові. А чого ж той інший до хати не зайшов? — спитав хтось поки що невидимий у темряві дому.

— Та не хоче, каже, під дубом ночуватиме. А я прийшов запитати, чи дозволите мені у вашій хаті переспати?

— Та спи, чи ж мені лавиці шкода? Ось тільки в мене вечері для гостя ніякої нема, — озвався скрипучий голос.

— Вечеря, не біда, якщо є в хаті крупа, сіль та вода. Та ще вогню трохи, то й вечерю зготую, і вас почастую.

— Коли так, то готуй. Під піччю є дрова, на полиці крупа, сіль, сірники, а у відерку вода.

Заходився юнак вечерю готувати. Першим ділом свічку запалив, піч розтопив і роззирнувся по хаті. Бачить, у кутку сидить старенька, чи й не столітня бабуся. Вклонився їй поштиво. Далі вийняв з наплічника скромні запаси — шматок сала, цибулину, хлібину і питає:

— А хто вам по господарству допомагає? Ви ж, мабуть, вже нездужаєте.

— Ніхто не допомагає, сама як можу, так і пораюся, — відповіла старенька й вивчаюче поглянула на хлопця.

За якийсь час зварив юнак кашу та бабусю за стіл запрошує, а вона й не відмовляється:

— Ох і смачно ж пахне, — каже. — Молодець, бачу, вмієш готувати, а чи зможеш мені хату трохи підлатати?

— А чого ж, зможу. Завтра вранці подивлюся, що можна зробити.

Повечеряли вони та й полягали спати. Баба на теплій печі вмостилася, а хлопець на широкій лаві.

У той же час інший юнак, назбиравши хмизу, розпалив багаття, та й собі заходився вечерю готувати. В його наплічнику знайшлися шинка й ковбаса, хліб, цибулина та огірок. Отож готує він на вогнищі вечерю, а смачний аромат шириться попід дубом і по всьому березі. Раптом одчинився старезний дуб і вийшло з нього поросле мохом Чудисько-Юдисько. Занюхало воно, що щось смачно пахне, і заговорило:

— А пригости мене, юначе, я тобі віддячу.

Як побачив хлопець ту істоту — спершу злякався, а почувши його мову, лиш розсміявся:

— Та ти хто таке, аби я тебе частував? Я цю вечерю на двох не готував, та й не збираюся ділитися, іди морської води напийся. Віддячить воно мені, аха-ха, насмішило. Та що ти такого маєш, аби мене зацікавило? — зверхньо й неввічливо відповів хлопець.

Чудисько-Юдисько тільки насупилося від такої непоштивості й негостинності:

— Що ж, як знаєш, — злісно промовило, — а я таки віддячуся. Запам’ятай, юначе, сім років будеш бідувати, та й про мене пам’ятати. А як сім років мине, це закляття пропаде. За захланність я провчу і поштивості навчу! — тупнуло воно ногою, дзиґою закрутилося й пропало, а дуб гучно зачинився — аж листя з нього посипалося додолу.

— Ти ба, як воно розізлилося, мов навіжене крутилося, — зареготав хлопець, — не про тебе моя вечеря, — промовив, наминаючи їжу.

Невдовзі й він вклався спати, підмостивши під голову свій наплічник. Міцно й солодко заснув, аж берегом розлягалося гучне хропіння.

Скоро чи ні, та звіявся вітер, насунули густі хмари, затуливши небесне світило, і полив рясний дощ. Зірвався на ноги юнак, бо одразу ж змок до нитки. Кинувся до дуба, та той почав гілками, наче батогами, шмагати хлопця, не підпускаючи до себе. Тоді він побіг до хатини, та скільки не шукав, не міг знайти дверей, хоч кілька разів оббіг довкола.

— Маячня якась! — вигукнув і подався назад до дуба. Але дуб, наче сказився, знову бив і шмагав, до себе не допускав. Довелося хлопцеві на дощі стояти, аж поки той не вщух, бо сховатися більше не було де.

Скільки негода лютувала, він не знав, а коли все вщухло, то обрій вже позолотився променями сонця.

А в хатині, не чуючи, яка за вікнами негода, спав собі другий хлопець. Прокинувся він з першими променями сонця — ще поночі було. Першим ділом подякував господині за нічліг:

— Спасибі вам, що прихистили на ніч. Та скажіть, як вас називати, бо негоже імені того, хто прихистив, не знати.

— Старою Скрипухою якийсь час мене називають, — відповіла господиня. — Сідай-но снідати, хлопче. Вчора ти мене нагодував, а нині я тобі віддячу.

Сідає хлопець до столу, а на нього вже чекають свіжоспечені пиріжки і кухоль молока. «І коли тільки старенька встигла?» — майнула думка. Поснідав, подякував, а далі й каже:

— Чи є який інструмент у цьому домі? Піду підлатаю, що зможу.

— Є у сінях за дверима, бери, що треба.

Вийшов хлопець з хатинки, бачить, стоїть товариш похнюпившись, увесь мокрий.

— Гей, друже, ти чого так вимок? Он який дуб крислатий, під його кроною сухо-сухісінько. Або ж до хатини треба було зайти, бабуся б тебе впустила.

Мовчить хлопець, не відповідає. Про свою пригоду нічну не хоче згадувати.

— Я тут пообіцяв полагодити хижку, може, допоможеш? — знову спитав товариш.

— Ні, — нарешті той обізвався, — я вертаюся додому. — Повернувся та й пішов стежкою.

— Я тебе скоро наздожену, — гукнув услід йому приятель та й взявся лагодити сходи, а потім ще й похилений димар.

Близько полудня закінчив роботу юнак і знову зайшов до світлиці.

— Приймайте роботу, господине, — промовив і закляк. Замість старенької біля печі поралася молода й вродлива дівчина. Обід готувала. Як побачив юнак таку переміну — очам своїм не повірив:

— Як таке може бути? А Стара Скрипуха де?

— Та я й є вона, — засміялася дівчина. — Не завжди я була Старою Скрипухою, — а далі розповіла свою історію.

Кілька років тому за пихатість та чванливість перетворило її Чудисько-Юдисько на Стару Скрипуху. Вона, соромлячись свого вигляду, мусила покинути домівку, і уникаючи людей, оселитися в цій хижці біля сховку Чудиська-Юдиська. Звісно, вона все зрозуміла і дуже каялася за те, якою була, проте чарам настав кінець тільки зараз. Тепер вона вільна, і може йти куди захоче.

А Чудисько-Юдисько сиділо собі на гілці дуба-велетня, гойдалося і примовляло:

— За добро — винагороджу, за зло — покараю, яку вибереш дорогу, таку долю й маєш.

Вдарило Чудисько-Юдисько палицею по стовбуру, наче присуд вчинило. А хлопець і дівчина вийшли з хатинки, взялися за руки та й пішли разом ледь помітною стежкою, наздоганяючи попереднього юнака.

Віталія Савченко

Ілюстрації Марічки Всякої