Видання «Вечірня казка»

66
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60078

Добрий Домовичок, що живе на сторінках «Вечірньої казки», запрошує маленького читача у таємничий світ чудес, щоб розказати українську казку — народну, сучасну авторську, казки народів світу. Також, гортаючи сторінки «Вечірньої казки», малеча зможе розмалювати ілюстрацію, розв'язати кросворд, посміятися з коміксу, розгадати загадку, натрапити на забави та інші речі, які дуже подобаються дітям.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Королівство Ромашкового Поля

Казка

У недалекому царстві, у близькому королівстві, жили-були король і королева. І було у них троє дітей: старший син — принц Ладусь і дві маленькі донечки — принцеси Настуня і Софія. Дівчатка були схожі одна на одну, як ромашки в королівському саду, і такі ж веселі та безтурботні. Країна, де жили наші герої, називалася Королівством Ромашкового Поля.

З ранньої весни і до пізньої осені на луках і в садах королівства квітували білі ромашки і, коли дівчатка, пустуючи, ховалися між клумбами, годі було розгледіти їхні біляві кучеряві голівки у цьому ромашковому розмаїтті. Але Ладусь завжди знаходив схованки сестричок, і тоді вони разом весело бігли на гойдалки, або вигадували інші розваги. Король з королевою щасливими очима дивилися на своїх дітей.

Та якось, на початку осені, у королівський замок прибув гонець із запрошенням для Ладуся на турнір молодих принців у сусіднє Королівство Високих Акацій.

Король був гордий, що його сина запросили на такі знамениті змагання:

— Нам обов’язково потрібно супроводжувати його!

— А як же наші маленькі принцеси? — захвилювалася королева.

— Не такі ми вже й маленькі, — сказала Настуся.

— І з нами будуть придворні, — додала Софійка.

— Тому спокійно їдьте на турнір, — разом сказали дівчатка і весело засміялися.

Ввечері у своїй кімнаті сестрички вели тихеньку розмову. Їхні оченята виблискували, адже це вперше вони залишилися вдома самі, без батьків.

— Я не буду спати всю ніч, — таємниче сказала Настуся.

— А я, а я… — Софійці дуже хотілось вигадати щось цікавіше. — А я вночі піду на болото. От!

— Що ти! Що ти! — злякано замахала на неї руками сестричка. — Хіба не знаєш, що на болоті живуть усілякі жаби та страшні гадюки?! Я боюся туди йти.

— Ну, то можеш залишатися під м’якенькою периною, а я сама піду! — і Софійка гордо задерла свого кирпатого носика.

Вона теж боялася йти на страшне болото, але впертість була сильнішою за розум, і Софійка почала збиратися. Настуся тяжко зітхнула. Їй боязно було, але вона дуже любила сестричку, та й, зрештою, — це ж така цікава пригода!

Зібравшись, дівчатка тихенько прослизнули повз варту і пішли по стежці до болота.

За свої п’ять років життя принцеси ніде не були, крім своїх світлих ромашкових лугів, і тому на болоті їм було моторошно від незвичних звуків та чорних тіней. Настуся і Софійка міцно тримали одна одну за руки і цим підбадьорювалися.

Вони вже далеченько зайшли в болотяні хащі, коли раптом з-за поваленого дерева вийшла чудернацька істота. Обличчя в неї було зелене, замість спідниці звисали куширі, а на кошлатій голові сиділа величезна жаба. Це була Квадрела — повелителька болота. Побачивши дівчаток, вона голосно заквакала:

— Які біленькі, які чистенькі людські дитинчата! Що ви робите на моєму болоті?

Сестрички з переляку міцно обнялися, і сміливіша Софійка тремтячим голосом відповіла:

— Король, наш тато, з мамою і Ладусем поїхали на турнір до сусідньої країни, а ми захотіли побачити, що воно таке — болото.

— Так-так! То ви кажете, що ваш татусь — король, і його зараз немає вдома? — хитро примружила одне око Квадрела. — Це дуже добре! Бо у війні, яку я веду з Ромашковим Королем, ваш тато завжди перемагає, і моє болото стає все меншим. А от тепер настав мій час!

І Квадрела закричала скрипучим голосом:

— Гей! Слуги мої вірні, жаби-ропухи, змії болотяні, вилазьте-виповзайте зі своїх нір! Підемо війною на замок, на ромашкові луги!

Дівчатка не розуміли, що вони наробили, і чому так несамовито лютує ця огидна баба, та їхні маленькі серденька затріпотіли від передчуття біди. Чимдуж побігли вони додому, а Квадрела кричала їм услід:

— Біжіть, біжіть, маленькі пустунки! Скоро я прийду до замку зі своїм військом, і тоді побачимо, чи врятують вас ромашкові луки і сади! Ква-ха-ха! Ква-ха-ха!

У своїй кімнаті дівчатка перевели подих та прийшли до тями. Вони зрозуміли, що своїм необачним вчинком накликали біду на замок і на все королівство. У Настусі вже й сльози набігли на очі, та Софійка витерла їх і твердо сказала:

— Ні, сестронько, ми не будемо сидіти у кімнаті і рюмсати! Ми вийдемо на мури і будемо битися з цією нечистю. Адже ми доньки Ромашкового Короля!

— Але ж ми маленькі і слабкі, — знову заплакала Настуся.

— Та ми доньки Ромашкового Короля! — повторила Софійка.

Настуся витерла маленькими долоньками сльози.

Так, ми принцеси Ромашкового королівства і будемо захищати свою країну.

Вони одягли бойові королівські корони і вийшли на площу. Там королівський воєвода вже командував захисниками замку. І почалася битва!

Сіра маса нечисті насувалася на мури, а захисники сміливо відбивали навалу. Вони висипали на них з кошиків ромашкові пелюстки, поливали їх солодкою водою.

Та нападників було надто багато.

Що робити? — у відчаї закричала Софійка.

Треба послати по допомогу, — сказала Настуся.

Але ж ти знаєш, що татко і Ладусь далеко. І як ми пошлемо гінця, коли навкруги стільки ворогів?

А ми відправимо нашого поштового голуба, він вмить доправить вісточку татусеві.

— Розумнице моя! — Софійка міцно поцілувала Настусю у замурзану щічку.

Звістку про страшні події дівчатка написали вуглинкою на стрічці, прив’язали її до лапки голуба і послали до короля.

З ранку й до вечора билися з ворогами захисники замку і все менше залишалося у них сил. Та ось почулися гучні звуки бойових сурм, і всі побачили, як двоє вершників врізалися в чорну хмару ворогів. Їхні білі плащі майоріли, мов ромашкові пелюстки, і на лузі неначе посвітлішало. Вороги відступали! Налякані цим білим світлом, розповзалися по своїх норах пацюки, тікали в болотяні хащі жаби та гадюки.

— Тато! Тато! Ладусь! — раділи на мурах дівчатка.

— Хай живе король! Слава принцу! — закричали захисники фортеці.

Коли король з королевою і принцом заїхали до замку, побачили принцес, то не могли стриматись від сміху. Вигляд у дівчаток був і справді кумедний: корони з’їхали на бік і ледве трималися на кучерявих голівках, спіднички розірвані, а на личках, крізь багнюку і кіптяву, войовниче виблискували оченята.

— От тепер я бачу, що ви справжні принцеси свого королівства! — радо обійняв дівчаток король.

— Ну, сестроньки, я так пишаюся вами! — як дорослим, потиснув їм руки Ладусь.

А королева-мама обняла донечок, і вони втрьох заплакали від полегшення, що все погане вже закінчилося.

Через деякий час життя у замку увійшло у звичну колію. На полях спокійно працювали селяни, в майстернях ремісники виготовляли мирний товар, на луках білим маревом квітли ромашки.

Принцеси безтурботно бавилися у королівському саду, і їхній сміх веселими дзвіночками лунав в окрузі. Інколи Софійка обережно поглядала на темну пляму болота, та Настуся докірливо хитала головою і говорила одне слово: «Квадрела»!

Ніна Радченко

Ілюстрації Галини Литвин