Видання «Вечірня казка»

vk11
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60078

Добрий Домовичок, що живе на сторінках «Вечірньої казки», запрошує маленького читача у таємничий світ чудес, щоб розказати українську казку — народну, сучасну авторську, казки народів світу. Також, гортаючи сторінки «Вечірньої казки», малеча зможе розмалювати ілюстрацію, розв'язати кросворд, посміятися з коміксу, розгадати загадку, натрапити на забави та інші речі, які дуже подобаються дітям.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Цар-змія

Пізнавальна казочка

У п’ятницю, як тільки закінчилися уроки, Максим закинув свій шкільний рюкзак куди подалі і побіг на електричку. Він спішив відвідати бабусю і дідуся, які мешкали в одному з мальовничих карпатських сіл. З міста туди було зовсім недалеко, і уже за пів години Максим сидів у баби на кухні й вечеряв смачним гуцульським кулешем.

Наступного дня хлопець прокинувся пізно, десь аж під обід. У хаті вже нікого не було. Баба ще вдосвіта подалася пасти кіз на полонину, а дідо пішов на пилораму — перетворювати карпатські дуби на меблі.

Максим поснідав і вийшов надвір. Лагідне осіннє сонце зазирало під вії. День був по-літньому погожий. Лише свіжість та прохолодне повітря нагадували, що на календарі вересень.

«У таку погоду — злочин сидіти вдома», — вирішив Максимко і почав міркувати, чим же таким зайнятися, аби не нудьгувати. Можна назбирати кролям конюшини. Або ж навідатись до дідуся в майстерню. Чи просто вмоститися на лаві та читати книжку.

Але всі ці справи видавались Максиму надто буденними. Його ж душа прагнула пригод, чогось нового та незвіданого. Адже не даремно він у Карпатах, горах, які ховають у собі сотні таємниць.

І раптом до Максимової голови прилетіла блискуча ідея: а що як податися до лісу? Адже він ще жодного разу не був у карпатському лісі сам. Завжди його вважали малим, а тому він мав іти у супроводі діда або баби, щоб не заблукати. Але зараз хлопець уже виріс — став майже дорослим — тож може собі дозволити таку прогулянку.

Отже, вирішено: Максим збирається до лісу. Бере з собою великого мисливського наплічника (дідового), куди вкладає бутерброди, сірники, ножик, ліхтарик та ще силу-силенну речей, які годяться для справжнього мандрівника. Пише для баби з дідом записку, що вирушає до лісу, і гайда в дорогу.

Та тільки-но Максим вийшов за хвіртку, як зустрів по дорозі Ониська — місцевого хлопчака, на два роки старшого. Онисько — рудоволосий веселун, який серед місцевих жителів славився своєю майстерністю щось утнути. Ось, наприклад, недавно Онисько здогадався в сутінках лякати перехожих, зненацька з’являючись з-за рогу з простирадлом на голові. Настрахавши таким чином кількох бабусь, бешкетник був безславно викритий дядьком Петром, котрий за ці розваги добряче натягав йому вуха.

— Ти куди? — спитав Онисько, і його цятковане ластовинням обличчя розпливлось у посмішці.

— До лісу! — по-діловому відповів майбутній мандрівник.

— А не боїшся? Там же Бабай водиться! — загиготів дурнуватим сміхом рудий.

— Не боюсь я нічого і нікого, — коротко відповів Максим, і прискореною ходою подався геть від того дотепника.

Ліс був близенько від села, а тому до нього Максим добрався швидко. Відшукав знайому з дитинства стежку, яку знав так добре, що міг гуляти нею з зав’язаними очима. Ходив лісом, роздивлявся навкруги — все-таки яка ж гарна природа у цих карпатських лісах. Тут тобі і квіти незвичні, і дерева столітні — могутні наче скелі. А ще тут росте лісова ожина. Максим покуштував її. Домашня ожина ніколи не буде такою ж смачною, як дика.

Так безтурботно прогулюючись, Максим несподівано почув якийсь шум, і то зовсім поруч. Зупинився, прислухався, почав роззиратися навсібіч. Нічого і нікого. Усе тихо та спокійно. Максим знову повернувся до куща з ожиною, але на душі залишився тривожний осад. Поселилось якесь дивне відчуття — наче він тут не сам і хтось за ним стежить. Хлопчина ще раз оглянувся і похолов від жаху. На стежині біля трухлявого пенька лежала змія.

Серце Максима загупало, як скажене. «Що ж робити?» — пульсувало у його скронях питання. Поки хлопець думав, велика чорна змія підняла голову і почала брязкати довжелезним язиком. І тут погляд Максима наштовхнувся на одну дуже незвичайну річ — на голові у чорної змії виблискувала малесенька корона. Так-так, саме корона, не що інше. І якби він не був настільки сполоханий, то обов’язково б здогадався вийняти телефон і сфотографувати ту короновану гадюку.

Та переляканий Максим й подумати не міг про якісь там телефони та фотографії. Неквапливим кроком він позадкував геть від тої дивної гадюки. І як тільки опинився на безпечній дистанції, розвернувся і побіг так швидко, як тільки міг.

Хлопчина навіть не спам’ятався, як опинився майже біля села. І тут таки зненацька налетів на Ониська, що вештався окраїною.

— О-о, а від кого ми так тікаємо? — суміш насмішки та інтересу вчувалась у голосі Ониська.

— Там… там… змія… — ледь видушив з себе захеканий хлопчисько.

— Змія, кажеш… — й собі розгубився Онисько.

— Так-так, змія, а ще у неї корона на голові була, — Максим чомусь відчув потребу розказати про це.

— Корона? — Онисько усміхнувся так, наче щойно отримав подарунок на день народження. — То це ж цар-змія, королева усіх змій!

Тоді помовчав трохи, а далі додав:

— За карпатським повір’ям, така змія сама нічого не робить. Вона лише усіх земних гадів збирає і їм накази роздає — кого кусати, а кого ні. А знаєш, що трапиться із звичайним чоловіком, який ту цар-змію побачить?

— Ні. А що?

— Той нещасний до ранку наступного дня вкриється зеленою шкірою, в нього виросте хвіст, і він перекинеться на змію.

Далі вже Максим не слухав, а пішов якнайшвидше додому. Онисько ще довго реготав йому вслід.

На подвір’ї вже господарювали дід з бабою. Нічого не сказавши їм, Максим прожогом забіг у літню кухню і заплакав.

— Що трапилось? — кинулись обоє прабатьків до внука.

— Я цар-змію бачив, — крізь рюмсання промовив Максим.

— Яку ще цар-змію? — не второпав дід.

— Ну таку змію, в якої є корона на голові.

— І що? — невтямки було бабі.

— А те, що легенда каже, якщо таку цар-змію людина зустріне, то до ранку сама на змію перетвориться.

Баба й дідо зайшлися реготом. А Максимко тільки очима кліпав. З одного боку — неприємно стало, що його підняли на сміх. З іншого — він відчував полегшення, бо якщо баба з дідом регочуть, значить, усе не так погано, як йому видається.

Насміявшись вдосталь, дід пояснив: нема ніякої цар-змії. Є звичайні змії, і усі вони вміють міняти шкіру. А от залишки старої шкіри часто залишаються на чубчику і виблискують до сонця так, наче справжня корона.

А баба додала: а усі ці повір’я та легенди — вигадки, у них навіть грама правди нема.

Ранком наступного дня Максим прокинувся у хорошому гуморі і аби не нудьгувати, подався з дідусем до лісу дізнаватися про нові дива.

Юлія Хотинська

Ілюстрації Лілі Чобот