Видання «Вечірня казка»

16
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60078

Добрий Домовичок, що живе на сторінках «Вечірньої казки», запрошує маленького читача у таємничий світ чудес, щоб розказати українську казку — народну, сучасну авторську, казки народів світу. Також, гортаючи сторінки «Вечірньої казки», малеча зможе розмалювати ілюстрацію, розв'язати кросворд, посміятися з коміксу, розгадати загадку, натрапити на забави та інші речі, які дуже подобаються дітям.

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Медуза, яка бачила динозаврів

Казка

Глибоко-глибоко у широких водах океану, поміж восьминогами, скатами, морськими кониками, медузами та зірками виникла суперечка — хто з них мав би замешкати на палубі вітрильної шхуни, що лежала на дні, оповита водоростями.

— Однозначно ми! — гордовито мовили восьминоги. — Таких красенів ще треба пошукати. Це безпечне і затишне житло має бути нашим.

— Теж мені, персони знаного роду, — почали мерехтіти морські зірки. — Хто може порівнятися красою та грацією із нами?!

— Шановні, ша-нов-ні, — поволі розтягуючи слова, врешті промовила велика стара медуза. — Гадаю, мої аргументи будуть значно переконливішими. Це гарне місце конче має належати найдавнішому мешканцеві нашого підводного світу. А це, безперечно, я.

Усі тільки хотіли їй заперечити, як медуза впевнено продовжила:

— Хіба хтось із вас бачив динозаврів? Може похизуватися, що був у дзьобі найдавніших птеродактилів, чи мандрував на лапах диплодоків і після цього залишився живим?! Ніхто, крім мене, не застав того часу. Щоправда, моя пам’ять через вік вже трішки починає підводити, але я залюбки розповім вам про пригоди, які траплялися у ті давні часи…

Якоїсь миті оповідачка зупинилася. На мить задумалася, а тоді сказала:

—  А хто з вас уміє малювати?

—  Мої вісім щупалець із цим завданням упораються! — поштиво промовив восьминіг.

— Чудово! У мене ідея, — збадьорилася медуза. — Десь я сховала знайдену колись друкарську машинку. Чи є поміж вас хтось вправний до друкування літер?

— Я… непогано друкую, — надто вже сором’язливо сказала одна із морських зірок.

Медуза усміхнулася.

— Отож я розповідатиму історії, ти нотуватимеш, а ти будеш малювати. Опісля ми складемо аркуші і матимемо велику ілюстровану енциклопедію динозаврів. Бо колись мене не стане, а досвід, який я мільйони років ношу у собі, конче треба передати нащадкам.

З того дня мешканці океану щовечора збиралися на затонулому кораблі (ясна річ, що медуза запросила усіх жити разом) й слухали оповідки. Медуза розповідала так майстерно, що деякі рибки заплющували очі, аби уявити собі тих неймовірно великих та цікавих тварин.

***

—  Якось я підпливла до самісінького берега, — вела свою розповідь старенька. — Визирнула назовні і помітила, як величезна тварина, що скидалася на рухому скелю, купається в океані. У ту мить, коли я була вже біля її ніздрів, динозавр (це ж був саме він) зупинився, підняв голову і став прислухатися. Мабуть, він відчув небезпеку. Почав швидко роззиратися навсібіч, від чого у морі створилися хвилі нуртуючої води. Від страху я заплющила очі. А коли набралася сміливості глянути, помітила, що разом із водоростями приклеїлася до передньої лапи цього велетня. Він почав швидко бігти, кілька разів зупинявся і роззирався. Мабуть, хотів переконатися, що ніхто його не переслідує.

Коли він нахилив голову, його очі зустрілися з моїми.

— Що це таке? — бридливо мовив велетень. — Якась желейка прилипла до моєї ноги!

— Я не желейка, а медуза. І, до речі, у цьому океані живу дуже давно.

— Теж мені цяця! Ану геть від мене, — продовжував нахабним голосом велетень.

— Бути великим не означає бути розумним, — промовила я на т. е. — Даремно ти так. Я ж бо не вчинила тобі жодної шкоди. Та, певно, ввічливість — це не твоя риса!

— О, то цей холодець мене ще й розуму навчатиме?!

— На твоєму місці я б так не дратувалася… Бо ж бачу, що ти боїшся.

Велетень на хвилю задумався. Закліпав своїми очиськами й перевів подих.

— Ну, гаразд. Певно, ти маєш рацію! Ми не найкраще розпочали знайомство. Я — Арні, диплодок. Наша зграя кілька тижнів тому дісталася он тієї рівнини. Ми були змушені покинути дім, бо там зовсім не залишилося рослинної їжі. Проте тут багато небезпек і хижих динозаврів. Вони м’ясоїдні, тож полюють на нас.

— Недалеко від того місця, де ти купався, є великі зелені пагорби. Я чула, як про них розповідали птахи. Якщо віднесеш мене назад до ущелини в скелі, зможу тобі показати.

— Це була б дуже доречна послуга, хоч, певно, я на неї не заслуговую, — і медуза побачила, як динозавр уперше в житті засоромився.

— Ну… кожному треба давати другий шанс. Але маю прохання. Мусиш йти не сушею, а берегом, щоб твої лапи разом зі мною покривала вода, інакше я можу захворіти.

— А це без проблем, — усміхнувся мій новий знайомий на всі свої велетенські зуби.

Він справді відніс мене назад. Я повернулася у води океану. Показала Арні зелені пагорби, і він залюбки туди попрямував. Щоденно диплодок приходив купатися, і ми подовгу розмовляли. Від нього я дізнавалася найцікавіші пригоди з життя динозаврів.

Якогось дня Арні прибіг до океану надто збентежений:

— Агов, медузко, де ти? Гайда до мене! Тут стає небезпечно.

— У чому річ? Що сталося? Ти такий схвильований?! — запитала я.

— Вчора на скелях з’явилося багато незвіданих птахів. Мені важко їх описати, але в них великі крила і зуби. Я точно знаю, що вони полюють на рибу. Тож будь обережною, щоб не потрапити до їхнього дзьоба. Коли бачитимеш небезпеку — відразу пірнай аж до дна.

Вже за кілька днів у нашій медузячій зграї відбувся справжній переполох. Ми бавилися у перегони, коли велетенські птахи з широкими і міцними крильми та гострими довгими кігтями сіли на поверхню води. Вони занурювали голову у воду і намагалися вполювати дрібну рибу. До довжелезного дзьоба одного з них потрапило декілька маленьких медуз, і разом з мальками риби вони опинилися у пастці. Ох, як же там було страшно! Малята подумки уже й зі світом прощалися, як птаха роззявила дзьоба й виплюнула їх.

— Яка слизька і несмачна риба, — роздратовано мовив птеродактиль і полетів на скелі.

Я відразу зрозуміла, що це ті самі птахи, про яких розповідав Арні.

Цей випадок навчив нас усіх бути дуже обережними. Хоча кілька наших посестер таки загинули, зустрівшись із хижими стегозаврами, тиранозаврами та літаючими птерозаврами.

Натомість я могла годинами слухати цікавезні оповідки свого друга диплодока. Частенько, коли води океану були спокійними, ми з Арні бавилися у нашу улюблену гру — «морську схованку». Обирали гарну мушлю і по черзі ховали її поміж камінцями та коралами на дні. Його довга шия давала змогу часто мене перемагати. А може, він підглядав?.. Зараз вже й не пам’ятаю.

Та якогось дня усе змінилося. Годі було зрозуміти, що відбувається, — на небі з’явилася велетенська куля. Здавалося, неначе сонце вирішило впасти в океан. Куля швидко наближалася, і від того ставало дуже лячно. Звірі та морські тварини ховалися хто куди.

Арні прибіг до мене і порадив заплисти на найбільшу глибину, яку вдасться знайти:

— Ховайся там так довго, скільки зможеш. Не знаю, чим воно усе закінчиться, але оця вогняна куля може справді бути дуже небезпечною для всього живого.

Я на мить приклеїлася до його величезної лапи, як у день нашого знайомства.

— Ти моя улюблена желейка, — лагідно промовив динозавр.

— А ти мій добрий велетень! До зустрічі! Бережи себе.

Ми навіть не підозрювали, що це наша остання зустріч.

Вогняна куля таки впала не землю. Це був астероїд неймовірних розмірів та ваги. Падіння сприяло початку льодовиковому періоду на нашій планеті. І динозаври зникли назавжди. Я дуже сумувала за Арні. Боялася навіть уявити, як склалася його доля. Багато його веселих історій переповідала своїм подругам-медузам. Хотіла, щоб більше моїх посестер дізналося про цих неймовірних тварин, які жили на нашій планеті.

— Якби мене запитали, яка в мене найпотаємніша мрія, я б не роздумуючи відповіла — знову побачити Арні, — мрійливо промовила медуза і стала уважно передивлятися малюнки, що за її опові-

дями встиг намалювати восьминіг…

***

…Від першого дня медузиних розповідей минуло багато часу. Не рік, не два і навіть не п’ять. Малюнків та сторінок у підводній книзі назбиралося тисячі.

Останнього дня старенька медуза говорила зовсім тихо:

— Як добре, що я встигла. Встигла усім цим поділитися. Обов’язково заховайте книгу в міцну скриню, яких багато на нашому кораблі, і доправте до берега. Я хочу, щоб люди її знайшли. Бо ж ви чули все, а їм немає кому переповісти про мої пригоди.

Наступного ранку медуза зникла. Хтось подейкував, що попливла вона далеко у незвідані глибини. А хтось казав, що бачив її в пошуках Арні аж на іншому боці планети. Але в наших водах більше ніхто й ніколи її не помічав.

Велетенський скат на своїй спині доправив старовинну скриню з книгою до прибережних вод і якогось вечора її прибило до берега водами припливу. Вранці її знайшли рибалки. Відімкнули й побачили дивовижну книгу про неймовірних тварин, які колись населяли земну кулю. Молодий хлопець віддав книгу до друкарні. Звідти вона дісталася до всіх книжкових крамниць світу.

Напевно, й у тебе на полиці є книга про динозаврів? Піди поглянь! На кольорових малюнках, які готував восьминіг, має бути прихований його фірмовий знак — маленька цифра 8. Щоразу, коли від малювання втомлювалося його останнє, восьме щупальце, він підписував свою роботу і закінчував ілюстрацію.

Леся Кічура