Видання «Левчик»

1levchyk
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60130

Веселі герої — левенятко Левчик, його друзі Вовчик і Лисичка — проведуть маленького читача сторінками цього журналу. Головний «козир» «Левчика» — комікси. Цей популярний у світі жанр мальованих історій в Україні стрімко набирає обертів. Зараз на ринку багато дитячих видань, але саме з українськими коміксами — обмаль. Наша аудиторія — найширша, бо крім власне дітей, «Левчик» зацікавить і дорослих — батьків та бабусів-дідусів малечі. Адже багато дорослих людей теж люблять комікси. У новому журнальчику ви, крім коміксів, знайдете казки, загадки, вірші, кросворди і сканворди, розмальовки, карикатури…

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Вишивальниці-красуні проти Злюки-Загребуні

Прем’єра казки

Було це давно, в одному загадковому царстві. Люди там жили роботящі, веселі, любили співати пісні, носити гарне вбрання, пестили своїх діточок, турбувались про стареньких батьків. Усе було добре, аж раптом помер їхній мудрий і благородний цар. На трон мала зійти його єдина донька Алісія, яка на той час вже була розумною і гарною дівчиною. Вона дуже побивалася за батьком і, вдягаючи царську корону, пообіцяла народу бути такою ж справедливою, як він.

Але не так сталося. Чарівна Алісія раптом змінилася до невпізнання. Усмішка покинула її обличчя, голос перетворився на якесь верещання. Вона навіть побила маленького служку, який кожного ранку доставляв у палац свіжі квіти. А незабаром Алісія заявила:

— Негайно готуйте у дорогу мою царську карету, запрягайте міцних коней. Поїду сама перевірю, що робиться у державі, хто тут ревно працює на мою користь, а хто б’є байдики!

Після такої промови вона посадила в карету переляканого головного міністра і проїхалася країною від кордону до кордону. Люди, які радо вибігали її зустрічати, не могли повірити, що це їхня улюблена Алісія. Ця молода цариця кидала їм назад в обличчя квіти, короваї з хлібом-сіллю й інші подарунки, якими вони вітали високу гостю. Але це ще було не все.

Повернувшись у столицю, Алісія видала наказ: оскільки народ занадто розкошує, то віднині повинен усі свої заощадження, прикраси і коштовності здати у царський палац. Від усіх зароблених прибутків собі залишати тільки один відсоток, а усе решта — віддавати цариці. І ще одне: усі мешканці країни мають носити одяг лише сірого кольору, без жодної прикраси. Хто не послухає, того чекатиме на головній площі кат. Від дня того наказу ніхто в цій країні не називав молоду царицю Алісією. До неї приклеїлося ім’я Загребуня, бо гребла під себе чуже добро.

— Мамо, тато, як же ми будемо відтепер жити? — обступили батьків чарівні дівчатка.

Цих красунь було троє — Віра, Надя, Люба. А різнилися вони лише кольором волосся, хоч і були схожі одна до одної як три краплі води. Віра мала русу косу до пояса, Надя — білосніжну з блиском. А Люба була руденька, а її коса сяяла золотом, наче молоде сонечко на ранньому обрії. Та славилися дівчата не лише красою, а й надзвичайним талантом: вони були найкращими вишивальницями в країні. Усе, що виходило з-під їхніх чарівних голок, — рушники, верети, сорочки, плахти — люди одразу несли у музеї. Або на широкі оглядини. Бо важко було самому милуватися такою красою.

— Що ж нам тепер робити, коли усім людям у країні наказали ходити в сірому? — запитала розпачливо Віра.

— А у нас ще є велика скриня з вишивками, яку, помираючи, заповідала нам бабуся, — додала Надя.

-- Давайте краще усе наше багатство роздамо людям, — запропонувала Люба. — Прийдуть додому, скинуть свій сірий одяг і помилуються хоча б кольорами на наших подарунках.

Роздали красуні свої вишивки сусідам та й бабусиною спадщиною поділилися. Собі залишили тільки довгий рушник, де золотими нитками було вишито: «Буде важко — кличте вогнистого птаха». Та недовго думали над цією загадкою дівчачі голівки, бо на порозі їхнього будинку з’явилися царські охоронці. Хтось доніс посіпакам Загребуні про вчинок вишивальниць, які не повезли свої багатства у столицю, а віддали людям.

— Садіть їх у кам’яну темницю з вікном на стелі, щоб не думали втекти, — наказав головний наглядач. — А завтра зранку на головній площі буде страта.

Дівчатка тремтіли від страху, але вікно на стелі раптом вселило в їхні душі крапельку надії. У вікно заглядав яскравий місяць, кидаючи на середину темниці коло світла.

— Я знаю, що треба робити, — скрикнула Люба. — Покликати вогнистого птаха можна його образом. Давайте мерщій вишивати цього птаха, поки не сховався місяць.

— А як же ми його вишиємо? — заплакала Надя. — У нас же немає золотих ниток (та й інших немає), немає полотна і голок…

— Я непомітно прихопила голку, а Люба — маленькі ножиці, — радісно зашепотіла Віра.

— Ну, а золоті нитки — ось вони, — Люба швидким рухом стягнула з голови мереживну хустку, і її золота коса пишним покривалом скотилася по плечах майже до самої підлоги.

-- Знайдеться і полотно, — додала Надя, знімаючи зі себе плахту.

Усю ніч вони по черзі сідали у місячне коло. Любина коса ставала все тоншою, беззахисні пальці капали кров’ю на полотно. Але птах із розкритими вогнистими крилами летів на вишивці наче живий. Його сховали під хустку, яку Люба накинула на плечі ще до того, як у темницю зайшли тюремники. І красунь-вишивальниць повезли на страту.

Дівчат на площу вивезли у великій залізній клітці, яку поставили на воза. Людей, які вишикувалися по обидва боки дороги, посіпаки Загребуні закликали жбурляти у бранок каменюками. Та народ похмуро мовчав. А коли віз опинився на площі, усі побачили, що він увесь закиданий квітами.

— Ведіть цих поганок скоріше на страту, — люто закричала Загребуня на охорону. Вона сиділа у високому кріслі під шовковим навісом і хижо поглядала на поміст, де з гострою сокирою стояв кат. Три сестри вже стояли на помості під наглядом незворушної охорони. Народ на майдані грізно мовчав, наче та чорна хмара, що висіла над місцем розправи.

— Де ж наше сонечко? Нам потрібне сонце, щоб закликати вогнистого птаха, — заплакала Люба. А у відповідь почула щасливий регіт Загребуні. Та раптом яскраві сонячні промені розірвали темряву, полилися блиском на увесь білий світ. Люба зірвала з плечей вишиту хустку, розвернула її обличчям до сонця і сестриці підняли образ Вогнистого Птаха над головою, наче захисний щит.

— Вогнистий птаху, прилітай до нас скоріше, врятуй від злої Загребуні! — закричали бранки. У відповідь у небі раптом загриміли громи, полетіли стрілами блискавки — то з висоти спускався на могутніх крилах вогнистий птах. Він пролетів над Заребунею і клюнув її у тім’я. Та заверещала і впала мертвою на землю. Тут усі й побачили, що то ніяка не Алісія, а стара й страшна відьма, яка за допомогою злих чар прикинулася молодою царицею. А вогнистий птах раптом обернувся гарним юнаком і звернувся до народу:

— Я — Злат, принц із сусіднього королівства. Злий чаклун обернув мене на вогнистого птаха — доти, доки три сестриці-майстрині не звернуться до мене по допомогу. Спасибі вам, прекрасні вишивальниці, що знайшли спосіб мене звільнити від чар. Злат допоміг Вірі, Наді й Любі зійти зі страшного помосту і кожній поцілував поколені голкою рученята.

А молоду царицю Алісію знайшли у глибокій темниці. Вона була змучена, але щаслива, що її країну вже покинула страшна біда. Злат і Алісія покохали одне одного з першого погляду. І незабаром зіграли весілля. А сестрички-вишивальниці теж знайшли своє щастя. У Люби відросла її золота коса. Три сестрички вийшли заміж, у них народилися діточки, а потім — онуки, яких вони навчали добра і справедливості. І народ цієї країни завжди пам’ятав про подвиг трьох сестричок. На їхню честь навіть свято назвали — день Віри, Надії і Любові.

Казочку написала Жанна РУДЕНКО, а намалювала Іда ПААЛЬ.