Видання «Левчик»

lev11
Формат: А4, 32 сторінки
Періодичність: 1 раз на місяць
Передплатний індекс: 60130

Веселі герої — левенятко Левчик, його друзі Вовчик і Лисичка — проведуть маленького читача сторінками цього журналу. Головний «козир» «Левчика» — комікси. Цей популярний у світі жанр мальованих історій в Україні стрімко набирає обертів. Зараз на ринку багато дитячих видань, але саме з українськими коміксами — обмаль. Наша аудиторія — найширша, бо крім власне дітей, «Левчик» зацікавить і дорослих — батьків та бабусів-дідусів малечі. Адже багато дорослих людей теж люблять комікси. У новому журнальчику ви, крім коміксів, знайдете казки, загадки, вірші, кросворди і сканворди, розмальовки, карикатури…

Оформити передплату можна у будь-якому поштовому відділенні України. Придбати журнал можна у роздрібній газетно-журнальній торгівлі.

Як Пітончик-охоронець Пані Професорку захистив

Прем’єра казки

«Тут неправильно! І тут неправильно! От поставлю двійку — і все!» — бубоніла собі під ніс старша поважна пані, схилившись над зошитами.

«От як можна було зробити таку помилку?! Як? Тому що нічого не вчили!» — обурювалася Пані Професорка (саме так усі до неї зверталися), покинувши на хвильку свою роботу, щоб нагодувати домашній звіринець.

А цей звіринець був незвичайний — у великих та малих скляних ящиках, які Пані Професорка називала незрозумілими словами, — «акваріум», «тераріум», — жили тваринки, які зазвичай мешкають у спекотному кліматі на екваторі, — екзотичні рибки, черепашки, ящірки і навіть… пітончик. Річ у тім, що ця поважна пані була викладачкою в університеті. Вдома вона одягала дві пари окулярів, брала до рук збільшувальне скло, щоб краще бачити, і постійно читала грубезні книги про життя тропічних тварин, писала якісь премудрості, які називала «науковими роботами», а іноді виправляла помилки у студентських роботах, як-от сьогодні. Час від часу, коли помилок було багато, Пані Професорка сердилася, погрожувала понаставляти неукам двійок і через кожні кілька хвилин бігала годувати свій звіринець, забуваючи, що вже робила це з десяток разів.

Якраз тоді і траплялося, що викладачка забувала щільно причинити кришку скляної домівки, де жив Пітончик, і він безшумно, звиваючись яскравою стрічкою, вислизав назовні. Пітончик був ще зовсім маленький, а тому дуже верткий і цікавий, на відміну від серйозних та поважних сусідок-черепашок, з якими і не пограєшся. Поки його повільні подружки неквапом долали відстань у кілька сантиметрів, Пітончик встигав побувати у кожному кутку кімнати! Якось він спробував подружитися із яскравими рибками, які плавали у величезному акваріумі із зеленими водоростями. Та де там! Виявилося, що вони тільки і вміють, що бульбашки пускати.

А Пані Професорка, попри те, що мала на носі дві пари окулярів, все одно недобачала, що один із мешканців її звіринця подався у мандри, тож Пітончик розважався, вивчаючи всі закутки кабінету Пані Професорки. Часом, коли неуважна господиня шукала якусь річ, — парасольку, рукавички чи ручку із червоним чорнилом, якою виправляла помилки у зошитах, Пітончик непомітно тицяв їх їй просто під ніс, і Пані Професорка тішилася, що так швидко знайшла згубу. Тоді вона бігцем поспішала до університету, щоб не запізнитися.

Одного ранку Пані Професорка довго шукала окуляри, які, як виявилося, були у неї в кишені. Забамкав годинник, і викладачка ледь не обімліла: «Спізнююся на лекцію!». Вона побігла з дому, забувши зачинити двері. Як на біду, того дня був сильний вітер, і від рвучкого пориву двері відчинилися навстіж. Це помітили два лиходії-злодюжки…

А в той час наш Пітончик, вибравшись зі свого скляного ящика, виліз аж на найвищу полицю книжкової шафи і з висоти роззирався, куди б іще тицьнути свій цікавий ніс. Аж раптом він почув у коридорі чиїсь скрадливі кроки і тихі голоси чужинців: «Я бачив — побігла до університету, а домівку забула зачинити». «Тоді шукаймо гроші та коштовності швиденько — і втікаймо звідси». Двері у кабінет відчинилися, і туди прокралися двоє прой­дисвітів. Вони відразу ж почали нишпорити у кімнаті.

Пітончик зачаївся на книжковій полиці і почав міркувати, як діяти. «О! Знаю!» — Пітончик безшумно зіслизнув із шафи і сховався під великим капелюшком, який Пані Професорка одягала у спекотні літні дні, ховаючись від сонця. А потім, щоб краще почути, про що шепочуться між собою злодюжки, отак, під капелюшком, підсунувся ближче.

«Щось мені моторошно — наче щось зашурхотіло? Якесь дивне житло — книжки із жахливими зміями і всілякими тварюками, яких я ніколи і не бачив», — роззирнувся один із крадіїв.

«Тобі вчувається. Пошукай ще там, серед книжок. Ох, як же їх багато!» — мовив другий, лихий злодюга, до свого переляканого товариша, перекидаючи папери Пані Професорки.

Пітончик, ховаючись під капелюшком, підсунувся ще ближче. Проте він не помітив парасольки, яку Пані Професорка залишила спертою до столу. Ба-бах! Стара парасоля із дерев’яною ручкою гучно гепнула до підлоги, коли Пітончик зачепив її капелюшком.

«Цить, не шуми!» — прошепотів отой лютий крадій. Другий злякано роззирнувся: «То не я. І взагалі, мені здається, що той капелюх… ходить за мною по кімнаті».

«Капелюх — ходить за ним! Ха-ха! — засміявся лиходій, проте про всяк випадок відійшов далі: — Справді, якась непевна домівка. Парасолі самі по собі падають…».

Пітончик тим часом міркував, як же віднадити непроханих гостей. «Схоже, їм лячно. Ану, спробую ще таке: ш-ш-ш-ш-ш!» — Пітончик гучно зашипів, так, як це робить його далека родичка — люта отруйна кобра.

Злодії завмерли від жаху, а Пітончик під капелюшком поповз за стіл. «Бачиш, бачиш! Капелюх шипить і повзає!» — пробелькотів один зі злодюжок.

А Пітончик, сховавшись за столом, вибрався з-під капелюха і тихенько виліз на стіл. Він знав, там Пані Професорка постійно залишає велике збільшувальне скло. Пітончик сховався за ним і знову як не зашипить: «Ш-ш-ш-ш-ш!».

Злодюжки глянули в той бік, і пітончик з-за збільшувального скла здався їм справжнім тропічним велетом — пітоном. «А-а-а, рятуйте! Пітон! Який величезний! Він нас зараз проковтне!!!» — перелякані злодії, падаючи один на одного, рвонули геть із домівки Пані Професорки…

Ввечері викладачка повернулася додому. «От я роззява — забула двері зачинити, а вітер всі папери порозкидав і капелюх аж під стіл закотив», — Пані Професорка почала прибирати у кімнаті, але раптом згадала, що ще не годувала нині свій звіринець.

«Що, нудьгуєш тут?» — жартома спитала вона, підійшовши до скляного ящика з Пітончиком, а той, скрутившись кільцями, непомітно усміхнувся — знала б господиня, яка сьогодні у нього була пригода з капелюшком!

Юлія Славінська.

Малюнки Юлії Ліщенко.