«Ідеальний гумор — це коли смішно, але ти нікого не образив»

Відомий український актор Олег Іваниця має у своєму творчому портфелі багато зіграних ролей. Любителі гумору його пам’ятають за смішними сценками «Дизель-шоу», але тепер його все більше можна побачити у серіалах. Однією з найцікавіших ролей Олега Іваниці є лікар-репродуктолог у серіалі каналу «Україна» «Жіночий лікар». Про зйомки третього сезону «Жіночого лікаря», шлях до акторства, гумор на сцені та особисте життя Олег Іваниця розповів журналістові «ВЗ».

— Пане Олеже, вас все частіше можна побачити тепер у серіалах. То у «Жіночому лікарі» допомагаєте жінкам, то у «Псі» ловите злочинців. «Жіночий лікар» знову повернувся на телеканал «Україна». Що нового гля­дачі побачать у цьому сезоні?

— Мій герой у новому сезоні змінив­ся. Він «виріс» у професійному плані — тепер керує поліклінікою. Ще один його ривок — він став батьком шістьох дітей. Це відбивається і на сімейному житті, і на роботі. Його дружина часто прихо­дить з дітьми у поліклініку, залишає на нього цих дітей, а сама шукає роботу. Життя приносить йому сюрпризи. Одне слово, моєму героєві нема коли скуча­ти. Ще у серіалі додалися нові чудові лікарі, та й сюжет, на мою думку, став значно цікавішим, ніж був у першому та другому сезонах.

— У фільмі ви лікар не зовсім чоло­вічої професії (репродуктолог. — Г. Я.). Звісно, там, де є немовлята, відбу­вається не все за планом. Пригадай­те найцікавіші закулісні моменти.

— Там, де є діти, усе викликає теплу усмішку. На майданчик часто приносять немовлят. Це діти приблизно п’яти мі­сяців — саме той вік, коли їм вже можна грати у кіно (сміється. — Г. Я.). І коли тобі приносять такого неймовірно солодкого партнера у кадр, викликає такий щем у серці, що й словами не передати. Не­можливо стримати усмішку, коли береш на руки це диво. Мабуть, це найкращі моменти під час зйомок.

— Не раз доводилося бути на зні­мальному майданчику, тож не з роз­мов знаю, що телефон має бути ви­мкнений, розмовляти, коли йде запис, категорично заборонено. А немовлята — некеровані. Може ди­тинка заплакати у найневідповідні­ший момент. Як уникаєте подібних ситуацій?

— Під час зйомки мама завжди при­сутня на майданчику. У нас також є кон­сультанти, які допомагають з медичних питань, а також педіатри, які працюва­ли у пологових будинках з немовлята­ми. От лежить немовля і раптом починає вередувати. Лікар-неонатолог бере цю крихітку на руки, погладить по спинці, переверне, щось муркотне на вушко… І все, дитинка заспокоїлася. Це, можли­во, така медична напівмагія, але ці люди справді вміють поводитися з зірками у пелюшках.

— Ваш шлях до творчості починав­ся не зовсім з творчого моменту. Чому ви — людина з акторським та­лантом, стали студентом Інституту міжнародного бізнесу, що при Тер­нопільській академії народного гос­подарства України?

— Якби мені в юності хтось сказав, що я у майбутньому захочу стати актором, я би запитав: а чому не космонавтом? Це було щось таке захмарне для мене. Академію я тільки тому й закінчив, що грав у КВНі, навіть був капітаном коман­ди. Після закінчення академії працював в офісі, як біла людина, аж раптом один мій товариш, який вчився на режисера, знімав дипломну роботу. Він знав, що я свого часу грав у КВН, тому й попросив мене зіграти у його дипломному фільмі. Я знявся у короткометражці, і мене це так зачепило! А на той час мені вже було 27 років, я вже мав непогану посаду, але пішов вчитися у театр-студію «Чорний квадрат», з яким співпрацюю і зараз. Че­рез три роки, коли зрозумів, що мені це справді дуже подобається, звільнився з офісної роботи і почав активно займати­ся акторством.

— Це правда, що ви у юності пра­цювали білетером?

— Так, але не білетером, а контро­лером при вході у кінозал. Це був мій перший запис у трудовій. Я тоді ще навчався в 11 класі, але фільмів мав можливість дивитися дуже багато. І почувався хлопцем при владі (смієть­ся. — Г. Я.). Попри те, що був школя­рем, люди мене слу­хали.

— У ті часи мож­на було дати контролерові кілька копійок, щоб про­пустив без квитка. Ви цим зловжива­ли?

— О, я також спо­дівався, що мені ко­лись хтось дасть за­робити, але чомусь завжди вистачало квитків і «в лапу» ніх­то не давав. Але своє службове ста­новище використовував в іншому рус­лі. Коли приходили мої друзі, заходили у зал без квитка. Це було нечасто, але такі випадки траплялися. Попри те, що я «виходець» з Радянського Союзу, я з цим борюся.

— Це правда, що у вашій трудовій є запис і про те, що ви були актором студії «Квартал 95»?

— «Квартал» — це така велика структу­ра, вони багато знімають, роблять бага­то передач. Я у них просто працював як актор на окремих проєктах. Але коли ро­ків шість чи сім тому вони знімали таку передачу, де розігрували людей, брав активну участь.

— Чи різали вам вухо не завжди ко­ректні жарти «кварталівців» стосов­но політиків ?

— Я можу цю кухню оцінити зсере­дини. Розумію, гумор завжди мусить акцентуватися на якихось недоліках. Хтось не так щось вимовляє, у когось зовнішність «не вийшла» — на цьому і будується гумор. І до цього треба ста­витися з розумінням. Ми розвиваємо­ся в усьому, і жарти також можуть бути або високоякісними, або низькоякісни­ми. Низькоякісними жартами простіше когось розвеселити, їх простіше при­думувати, і вони часом більше заходять у нашу аудиторію. Але, на мою думку, треба прагнути до більш інтелектуаль­ного гумору.

— Наприклад, у «Дизель-шоу», у якому ви багато років працювали, жарти також були різними — і кра­щими, і дещо гіршими. Але ж від­вертого приниження і знущання не було…

— Сміятися з когось завжди легше, ніж сміятися з кимось. У нас багато но­мерів про тещу. З певної точки зору, ми ж також сміялися з тещ. Розумію, що про тещ є багато анекдотів, з них кеп­кують, тобто це таке вже «легалізоване» знущання. Знаєте, ідеальний гумор — це коли смішно, але ти нікого не образив. Я завжди прагну до цього.

— Півтора року тому усіх шокува­ла новина, коли ви заявили, що не ба­чите себе у скла­ді «Дизель-шоу» у зв’язку з трагічною загибеллю Марини Поплавської. Не­вже це могло стати причиною вашого звільнення з проєкту?

— Я на цю тему не розмовляю. Ніко­ли і нікому я не давав жодних коментарів на цю тему. Знаю, що багато інформації було на цю тему, але я нікому нічого та­кого не казав.

— Чи не жалкуєте про той свій вчи­нок і чи не хотіли б ви повернутися до «дизелів»?

— Ні. Завжди є дві сторони — робота у структурі має свої плюси. Структура тебе підтримує у голодні зимові місяці, а з іншого боку, працюючи у структу­рі, ти маєш підписуватися під загальні правила. Наприклад, усі беруть участь у корпоративі, а ти не хочеш виступати на ньому, але тебе про це ніхто не питає. Є моменти, коли проєкт існує довго, скла­дається враження, що актори товчуться в одних і тих самих жартах…

— В одному інтерв’ю ви якось ска­зали, що ви — творча людина на всі 100 відсотків. Що, окрім сцени, вба­чаєте у цьому висловлюванні?

— Пригадав, коли на уроці праці при­близно у шостому класі нам дали за­вдання з дротика вигнути якусь пташ­ку. А я вигнув пташку і підставку для неї. В усьому, за що б я не брався, мені хочеться щось довершити, додумати, додати, щоб виглядало краще. Це те, що називається зараз таким популяр­ним словом «креатив». І цей креатив стосується не лише творчості, а й по­всякденного життя. Мені подобається творити.

— Творчим людям стало модно ба­лотуватися до Верховної Ради. Чи не бачите ви себе там? Якщо так, то що би насамперед зробили, якби отри­мали депутатський мандат?

— У нас одна найбільша проблема — корупція, з якою досі ніхто не бореться. А якщо чесно, ніколи над цим не думав, бо не бачу себе депутатом. Тому не го­товий до цього. Насамперед треба бути досвідченим. Я би хотів, щоб наші де­путати були розумнішими, рішучішими, працьовитішими, ніж я.

— Кажете, коли приносять немов­лят у серіалі «Жіночий лікар», це ви­кликає захоплення і теплу усмішку. А який ви батько, адже маєте двох ді­тей?

— Я — різний. Коли у мене народилася перша донечка Олічка, я був ще сам ди­тиною, адже мав лише 20 років. На жаль, я був не найкращим батьком. Був досить нестриманим, часто кричав. Виховував донечку так, як виховували мене. Може, трохи це був лайтовіший варіант. Але за ремінець хапався. А коли народився син Остап, мені було 28 років. Вже тоді я осмислив, що не треба бути домашнім тираном і домашнім наглядачем, а тре­ба стати старшим другом, якого дитині буде в кайф слухати. І мені здається, що у мене виходить.

— І ви стали для дітей тим другом?

— Це дуже непросте завдання. Я на­магаюся. Вікова відмінність, відмінність у поглядах, але я дуже стараюся.

— Ваша донька живе за кордоном?

— Вона після навчання залишилася жити у Варшаві, має там роботу. Вона закінчила європейські науки, це щось близьке до соціології.

— Так виглядає, що ваші діти не успадкували таланту до сцени?

— Олічка у старших класах ходила у театр-студію «Чорний квадрат», і вона там була найкращою ученицею. Мрія­ла вступити на акторський факультет. Але я її ледь вмовив, щоб вона цього не робила. Акторство — це професія для тих, у кого «в одному місці» заба­гато дитинства. Це справді дуже ціка­ва професія, але не у плані стабільнос­ті. Таланту тут замало, треба мати ще й везіння. Можна не пройти кастинг і не отримати роль. І не тому, що ти не та­лановитий, а тому, що комусь пощас­тило більше. На жаль, актор — не най­краща професія для нашої країни. Як тільки криза, бюджети ріжуться, і тоді настає чорна смуга. А оскільки кризи у нас трапляються доволі часто, це не так просто. Я їй сказав: якщо це твоє, воно у будь-якому випадку до тебе прийде через якийсь час.

— Як розвантажуєтеся після важко­го знімального дня?

— Я завжди працюю у задоволен­ня. І не розумію акторів, які кажуть, що страшенно втомилися. Мені з цього смішно, бо ті актори ніколи не працю­вали на заводі з відбійним молотком і не розуміють, що таке втома. Іноді і я можу трішечки стомитися, коли є сце­на типу скандалу, коли знімають той скандал з різних ракурсів щонаймен­ше шість дублів, а ти вже не можеш стільки «скандалити». Хочеться усміх­нутися і зняти ту маску злості. Розван­тажитися після знімального дня мені допомагає родина. Моя кохана Лана і маленька донечка Анітка.

— У вас нове кохання? І хто вона?

— Так. Я чотири роки тому розлучився. Лана — сценарист.