«Коли 13 років тому поклав голові міськради Вінниці Гройсману заяву на звільнення, мене не зрозуміли»

Нікого вже не здивуєш тим, що відомі артисти мріють стати політиками. Натомість лідер гурту «ТіК» Віктор Бронюк покинув «тепле» місце чиновника і вийшов на сцену. Бо співати мріяв із дитинства. І мрію свою втілив у життя, 13 років тому увірвавшись на українську естраду з піснею «Олені», що принесла популярність і гурту, і його лідеру. Віктор Бронюк став популярним, але без «німбу над головою». Нема у ньому пихатості, зверхності, у кожній фразі — щирість. Таким Бронюка я побачила на знімальному майданчику новорічного дійства «Фантастична ніч», яке 31 грудня покаже канал «Україна».

— Вікторе, у країні триває війна. Багато хто вважає, під час війни не варто веселити­ся…

— Пісня і почуття гумору — це та особливість українського менталітету, що допомагає нам навіть у найскрутніші момен­ти здолати ворога. Стосовно святкувань Різдва чи Нового року, справді, можна почути різні думки. Але життя триває… Є країни, які також багато років живуть у стані війни. Скажімо, Ізраїль перебуває в умовах во­єнного стану, але це не заборо­няє їм співати і жартувати. Вони це сприймають по-іншому, ніж ми. На нас залишився той від­биток радянщини, що ми за­вжди кидаємося з крайнощів у крайнощі. На мою думку, якщо це в міру, то чому би й ні? Наве­ду приклад: ми неодноразово були на звільненій території, а також працювали на концерт­них сценах, розташованих за 500 метрів від зони розмежування. На концерти приходи­ло кілька тисяч людей. Бо їм це потрібно. Ці люди живуть в умовах нікому непотрібності, а коли приїжджають артисти, у цих людей змінюється ставлен­ня. Люди живуть по три-чотири роки на краю лінії розмежуван­ня, коли вони не бачать свіжих облич, коли вони звикли до пострілів і смерті, військової техніки, що зовсім поруч, вій­ськових, які постійно ходять і виконують свою роботу що­дня… А тут приїхали люди з мирної частини держави до них у гості з добрими намірами. Мені доводилося спілкуватися з тими людьми до концерту і після. Люди змінюються. Розу­міють, що про них не забули.

— Назва вашого гурту «ТіК», що означає «тверезість і культура». Ваш гурт взагалі не вживає спиртного?

— А ви бачили зараз на зні­мальному майданчику когось напідпитку, чи, може, відчули, що у повітрі витає запах алкого­лю? Якщо людина працює, вона повинна це робити на тверезу голову. У нас побутує думка: якщо українці щось святкують, на святі обов’язково має бути присутній алкоголь. Я особис­то вже десять років не вживаю, хоча проблем з алкоголем ні­коли не мав. Просто для себе вирішив, що мені це непотріб­но. Але на рівні дегустації можу щось добре скуштувати. Цього року я запустив свій блог на каналі «Ютуб», що називається «Тверезість і культура», мета якого виховувати культуру спо­живання алкогольних напоїв. Нас ніхто ніколи не вчив, як пра­вильно вживати алкоголь. Вдо­ма це питання — табу. У школі про це також не прийнято го­ворити. Тож потім доводиться боротися з наслідками.

— У вашому райдері також нема такого пункту — пляшка, скажімо, доброго коньяку чи віскі?

— Нема. І ніколи не було. Хіба це гарно, коли людина приходить на своє робоче місце напідпитку? Чи навіть із запахом алкоголю. Наш гурт не вірить у той міф, що ал­коголь допомагає зняти напругу. За стільки років роботи на сцені ми алкоголем напругу не знімали жодного разу (сміється. — Г. Я.). Не варто забувати, що артисти працюють в умовах підвищеної небезпеки, бо навколо сценічне обладнання під високою напру­гою, спецефекти. Тому зберігати тверезе мислення і мати культур­не обличчя — наш девіз. Стосовно райдеру — у нас нема захмарних вимог, як у декого. «Мерседес», білі троянди у гримерку, червона та чорна ікра… Є поняття «ви­робнича необхідність». Бажано, щоб був чайник, кава, чай, кілька тістечок. Ми самодостатні люди, тож якщо хтось захоче канап­ку з чорною чи червоною ікрою, може собі купити сам. Для чого ускладнювати життя організато­рам? Головне, щоб організатори не економили на звукові. Це дуже важливо.

— Це зараз ваш гурт відо­мий, а ви — відомий співак. Понад 13 років «ТіК» тішить слухачів чудовою піснею. Але колись ви були у Вінниці чи­новником. Що вас до цього спонукало?

— Був. Усе почалося з дитячої мрії — створити власний колек­тив. А чиновником я став тому, що тодішній міський голова Вінниці, а тепер прем’єр-міністр України Володимир Гройсман попросив мене хоч трохи попра­цювати у міськраді. Він прагнув, щоб люди зі свіжими ідеями там працювали. Я жодного разу не пошкодував, бо був на старті тих процесів, якими вже не один рік пишається вся країна. Коли на голому місці шляхом, можливо, не завжди популярних рішень, а для когось дивних, ми справді робили великі зміни.

— Чи ви би повернулися у крісло чиновника?

— Питання повернення на чи­новницьку ниву для мене ніколи не було закритим. Мені і зараз багато хто пропонує працювати, дехто звертається по консульта­цію. На сьогодні я є головою по­годжувальної ради благодійної організації «Благодійний фонд «Подільська громада» у Вінниці, який багато років поспіль вва­жають найкращим благодійним фондом в Україні. Реалізуємо багато соціальних проектів. У нас є свій корпоративний фонд гурту «ТіК». Щороку даємо сти­пендії творчо обдарованим ді­тям Вінниччини. Робота на сцені — це одна річ. Інша, якщо у тебе є можливість долучатися до проектів, які комусь потрібні.

— Тоді вас попросив Воло­димир Гройсман працювати у міськраді. А зараз не кликав вас прем’єр-міністр у політи­ку?

— Дверей переді мною ніхто не зачиняв. Ще 13 років тому, коли я написав заяву на ім’я голови міськради, що звільня­юся, оскільки хочу займатися творчістю, мене не зовсім зро­зуміли. Бо насправді переді мною відкривалися непогані перспективи, а тут я вирішив піти. Люблю працювати у ко­манді, коли є мета, є група лю­дей, які об’єднані навколо цієї мети і які бачать шлях реаліза­ції цієї мети, лише тоді можна братися і працювати. Коли мені Володимир Гройсман підписав заяву, сказав: «Пам'ятай, що для тебе двері тут не зачинені». Багато артистів хочуть іти в по­літику. І нічого дивного у цьому нема. Прем’єр-міністр Ізраїлю Шимон Перес казав: «Якщо вам не подобається те, що роблять ваші політики, ніщо не заважає йти і змінювати їх». Але тут зно­ву ж таки стоїть питання відпо­відальності. Просто йти, аби йти… Мені цікавіше працювати у громадській організації. Ви ж розумієте, вводити людей в оману, показуючи їм вчергове ілюзорні перспективи і нічо­го не зробити для того, аби ці перспективи стали реальними, дуже неправильно. За останні роки стільки разів зневірювали людей… В одному творі нашого земляка Степана Рудансько­го є такі слова: «Те, що зверху відірву, то внизу доточу». Оце топтання на місці, не розуміючи матеріальної частини того про­цесу, — це все не т. е.

Я не виключаю думки, що ко­лись піду у політику, але за умо­ви, що буде гарна команда, яка захоче справді працювати, тоді я готовий. Не хочу нікого об­разити, але у нас дуже низький рівень освіченості електорату. Недавно мав розмову з одним бізнесменом з Київської облас­ті. Він казав, що в усьому винна влада. Кажу йому: «На вашому

окрузі пройшов відомий чоловік — Михайло Гаврилюк. Ви вчини­ли злочин. Чому? Бо ви делегу­вали повноваження людині, яка не має середньої освіти, писати для вас закони. А він знає, як їх писати?". А той бізнесмен мені відповідає: «Та там таких по­ловина Верховної Ради». Ось у цьому наша проблема. Бага­то хто каже, мовляв, хочеться змін. Але ж ніхто не хоче зміню­ватися.

— Повернемося до вашої творчості. 2006 року ваша пісня «Олені», автором якої ви є, підняла вас на найви­щі сходинки радіостанцій. І вранці якогось дня ви проки­нулися знаменитим. Зіркова хвороба вас наздогнала?

— Зовсім ні. Я на той момент працював у міській раді. Що­дня було багато роботи, окрім того, мені телефонували не­знайомі дядьки, які хотіли по­дати на мене до суду за те, що я образив кондукторів чи ще там когось. Казали: «Якщо дасте мені 300 доларів, то я відстану». Звісно, я не вступав з ними у по­леміку, а посилав їх у далеку до­рогу. Витримати це все було не так легко, хоча у мене вже була участь у КВК, перемоги у пісен­них конкурсах — українських і міжнародних. А ще я займався організацією концертів. Тому і мав уявлення, як має відбувати­ся увесь творчий процес. Скіль­ки народу мені тоді казало, що у нас нічого не вийде, мовляв, скільки вже обпеклося, нічого у них не вийшло. Але я робив те, що дуже хотів робити, те, про що мріяв з дитинства.

— Під час концертів трапля­ється багато смішних, а іно­ді й курйозних випадків. Що такого трапилося у вас за 13 років?

— Ми постійно працюємо з живим звуком. Живий концерт — це жива емоція. Трапляється, що можуть вийти з ладу інстру­менти, а було й таке, що не ви­тримували голосові зв’язки. Бувало, за тур два рази хворів на пневмонію, а концерти були щодня. І нікого це не цікавило — люди чекають, значить, треба виходити. Були випадки, коли відразу з концерту забирала «швидка». Може, це і не зовсім веселі історії, але це життя.

— Чула, що ви — порядний сім’янин і чудовий батько. Ваші рідні теж співають?

— Коли створюєш сім’ю, має бути гармонія. Якщо у тебе все добре у сім’ї, то все добре і на роботі. Дітки ростуть, щодня чимось радують. Син рік тому почав займатися спортивно-бальними танцями, на всеукра­їнських конкурсах вже отримував перші місця. Донька займається естрадним вокалом, на мою думку, непогано у неї виходить. Наше завдання — мотивувати, спілкуватися, щоб не втрачати діалогу. Не можу сказати, що маю створити їм ідеальні умови для досягнення їхніх мрій. Діти мають набити свої ґулі, сфор­мувати свій характер. Але те, що можу їм дещо підказати, під­правити, якщо треба буде, я це обов’язково буду робити. Тішу­ся, що у них є мета.