Соломія ЧУБАЙ: «В Україні є публіка, яка хоче і вміє думати»

Ім’я Соломії Чубай відоме усім, хто хоч раз побував на фестивалях «Флюгери Львова» та «Jazz Bez». Меломани всіх вікових категорій люблять її як вокалістку гурту “Джалапіта”. Книголюби цінують за вечори поезії Костя Москальця, Богдана-Ігоря Антонича.


Минулоріч завдяки старанням Соломії вийшла збірка “П’ятикнижжя” — копія самвидаву Грицька Чубая 70-х років. Цього року співачка та культурний діяч планує презентувати фільм про батька, розкрити світові потаємного, незнаного Грицька Чубая. Спілкуємось з Соломією про взаємодопомогу поколінь, нетлінне почуття любові та неоціненне почуття гідності.

— Соломіє, відоме прізвище викликає прискіпливу увагу суспільства. Відчували на собі тиск оточення, відповідальність за те, що ви дочка Грицька Чубая?

— Не так відчувала, що я донька Чубая, як те, що сестра Тараса Чубая. Дуже люблю брата, і бути “сестрою Тараса Чубая” для мене не було катастрофою... До того моменту, поки не почала займатись музикою. Тоді зрозуміла, що це величезна проблема: по-перше, усі порівнюють, по-друге, вимоги набагато вищі. В оточенні була присутня якась ненависть: “Ти сестра Чубая, отже, тобі легше”. Це при тому, що Тарас досить критично ставився до моїх кроків в музиці, казав, що мені потрібно створювати сім’ю, думати про дітей... Так було аж до виникнення проекту “Джалапіта”. Братові подобається те, що робить гурт. Наприклад, коли до нього приїжджають Скрипка, Михайло Крупієвський чи Анд­рій Бондар, він вмикає їм “Джалапіту”, хвалиться. Бо перші мої проекти були дещо підліткові, максималістські...

— Але саме завдяки першому гурту “Без цукру” ви знайшли свою другу половинку...

— Під час одного з концертів “Без цук­ру” (виступали з “Кому Вниз”, “Горгішеллі”) ми вперше зустрілись. Роман підійшов до мене і взяв автограф. Він досі зберігає той клаптик паперу в клітинку, пам’ятає навіть, у що я була вбрана того дня. Але наш роман, який триває вже дванадцятий рік, почався трохи пізніше, з гурту “Далі”. Колективу тоді бракувало гітариста, і я обрала на цю місію свого майбутнього чоловіка... Навіть не знаю, чому я це зробила, бо грав Роман, чесно кажучи, жахливо (сміється. — О. Г.).

— Виходить, ви продовжили традицію і створили ще одну мистецьку сім’ю. Не складно ділити творчу територію з чоловіком?

— Зараз чоловік не займається музикою, Роман — джипер, працює у програмерській фірмі. У нас є домовленість: чоловік кайфує від гір і від автомобільних ралі, а мені приносять задоволення музика і робота у “Джалапіті”.

— Вашому синові п’ять років. Як гадаєте, чим Олекса займатиметься в майбутньому?

— Олекса — особливий і дуже розумний хлопчик. Він технік і активно цікавиться космосом. Зараз з “Лего” складає фантазійні машини, а колись, можливо, будуватиме космічні кораблі.

— Змалечку ви приймали вольові рішення: в 11 років поїхали на навчання у Мюнхен, у 13 років помандрували в Казахстан піднімати цілину... Брат намагався контролювати?

— Зважаючи на нашу різницю у віці (дев’ять років), я була ще малявкою, коли Тарас став зіркою і почав гастролювати за кордоном... Наші світи перепліталися тоді, коли у будинку в підвалі, де тато колись облаштував бібліотеку, збирались друзі. Там проходили репетиції “Плачу Єремії”, тусувались та жили художники, музиканти (тут бували “Скрябін” та майже всі зірки сучасної естради). Я поглинала це спілкування і таким чином входила у світ Тараса. Позитив був у тому, що батькове коло друзів залишалось з братом та мамою.

— Ваш батько був культовою особою андеґраунду 70-х років. Чому ви з Тарасом пішли тим же шляхом? Адже могли обрати для себе легші варіанти...

— Я свідома того, що обираю нелегкі проекти. І та музика, над якою ми з Тарасом працюємо, теж непросто нам дається. З нашими навичками та досвідом давно могли б “нажити” собі яхти та просторі будинки. Але тоді б довелося наступити на горло власній пісні... Якось ми говорили з Тарасом на тему прибуткових пропозицій, йому саме запропонували підтримати певну політичну силу. Він відповів, що не робитиме цього, бо хоче спокійно спати вночі. Думаю, цей принцип — не суперечити самому собі — передався від батька. Завдяки роботі над фільмом про тата і перевиданню “П’ятикнижжя”, дуже багато про нього дізналась. У батька була ця “справжність”, і вона притягувала людей.

— Ви згадали, що йде робота над фільмом про Грицька Чубая. Хто знімає і коли зможемо побачити результат?

— Знімаємо фільм разом з Сашком Фразенком. Конкретного сценарію немає, просто донька дізнається, хто був її батько. Вже записали багато інтерв’ю й зараз плануємо поїхати до родичів батька — розкрити “дольвівський” період життя, про який ніхто не знав. Ставимо за мету презентувати стрічку у вересні, під час Форуму видавців у Львові.

— Образ батька в дитячій свідомості завжди ідеалізований. Чи важко було дізнаватись про нього з інших ракурсів?

— Власне інших ракурсів й не було. Усі друзі та знайомі батька говорять про те, що це був неймовірної доброти чоловік. Він легко ділився знаннями і володів магнетизмом, який притягував до себе людей. Проте відкривався батько не всім, коло друзів завжди було обмеженим. Але якщо вже всесвіт Грицька Чубая відкривався для когось, то ця людина отримувала збагачення для творчості та світогляду. Кажуть, батько був ходячою бібліотекою, міг зайти в магазин, побачити когось з колєг і одразу вручити йому книгу — мовляв, ось почитай. З книгами та людьми завжди вгадував.

— Смерть Грицька Чубая досі овіяна легендами. Кажуть, ваш батько знав, що помре у віці Христа...

— Так. Мама каже, батько знав, що пом­ре у 33 роки. У листах до Олега Лишеги, які я частково видала у “П’ятикнижжі”, дуже багато є про смерть. Тато не бачив сенсу жити у світі, де він не може реалізуватись як поет. Його вбивали морально й психологічно, а для нас, Чубаїв, це найгірше. Знаю це по собі і по Тарасу: якщо у нас присутній внутрішній дискомфорт — ми перестаємо творити.

— Але сама смерть подається як прикра випадковість...

— Батькові потрібна була трансплантація нирки. Нирки йому відбили під час допитів. А коли потрапив до лікарні, то не робилось жодних зусиль для порятунку. Племінник тата розповідає, що донорську нирку підготували в Канаді, але переправити її до нас не вдалося. Розглядався варіант операції в Чехії, але батька туди не відпустили. Мама переконана, що його фактично вбили цими перешкодами в лікуванні. Крім того, була підозра, що апарат гемодіалізу вимкнули.

— Коли готували до передруку батьків самвидав — збірку “П’ятикнижжя”, чи були речі, які вирішили не публікувати?

— У батькових листуваннях та віршах є дуже інтимні переживання. Це твори мистецького значення, але вони можуть зачепити інших людей. Тому надто особисті речі не були опубліковані. Відібрала лише те, що дозволив тато (коли формував збірку), і те, що дозволив Олег Лишега, оскільки він є найкращим другом батька.

Завдяки зйомкам фільму ми знайшли оригінали неопублікованих раніше віршів, плануємо їх довидати.

— Окремої книги заслуговує історія кохання ваших батьків. Спонукає­те маму до написання мемуарів?

— Говорили про це з мамою вже давно, та поки що їй важко писати спогади про батька. Але у фільмі буде багато нового і цікавого. Адже у батьків була така “кіношна любов”: коли ти безмежно кохаєш людину, жити без неї не можеш.., але й з нею не можеш. Цей постійний надрив у стосунках породив багато красивих історій. Усі, кого не спитаєш, кажуть: “Гриць дуже любив Галю, а Галя дуже любила Гриця”. Почуття були настільки сильні, що коли батька не стало, мама на якусь хвилину забула про мене. Після похорону я сама у 2,5 року пішки дійшла від Погулянки до стадіону “Україна”. Смерть батька була для мами тяжким ударом... Думаю, вона ще й досі дуже любить тата. Часто цитує його слова: “Не можу тебе забути, хочу тебе любити”.

— У вас є сімейні традиції, пов’язані з пам’яттю про батька?

— У кожного свій сум і своя розмова з татом. Під час перевидання “П’ятикнижжя” я ходила на могилу до батька, радилася. Знаю, що тато допомагає мені в тяжкі хвилини. У Тараса своя розмова: з оригіналу “П’ятикнижжя” він писав музику. Лише оригінал давав йому правильні емоції. Раніше у день батькової смерті до нас приїжджали Олег Лишега, Віктор Морозов, і було багато спогадів та музики. Адже батько був жартівником і меломаном. Віктор Морозов казав, що тато підсвідомо знав, що його вірші будуть покладені на музику, і Тарас втілив це в життя.

— Соломіє, ви — організатор багатьох відомих музичних дійств, фестивалів. Як реагуєте на те, що зараз культурні заходи скасовують одне за одним?

— Можливо, моя думка буде упередженою, але я переконана, що ми повинні збирати людей. Якщо це хороший український фестиваль, де музика дає людям підтримку та змогу побути разом, то чому його потрібно скасовувати? Зачинившись по хатах, перебуваючи у постійній напрузі, ми поволі сходимо з розуму, стаємо агресивними, не можемо розібратися в емоціях. А культура дає поживу для мозку, об’єднує. Зрештою, усі знакові події у нашому житті і наші українські традиції супроводжуються музикою. Ми одягаємо красивий одяг, зустрічаємо друзів, обіймаємось, спілкуємося... Це не німа електронна переписка, це те, що дає нам волю до життя.

Моя бабуся, якій 91 рік, розповідала, що навіть під час війни вони збирались на вечорниці, співали і перекрикували вибухи бомб, що падали на землю.

— Як гадаєте, після Революції гідності буде революція культурна?

— Нам вона просто необхідна. На жаль, столиця дала українському культурному простору такий собі “порожняк”. У радіо- і телеефірах продукувався не той товар, який може щось додати, навчити людей, а той, який легко продати. Усе підлаштовувалось під примітивні смаки натовпу, якому достатньо чути три слова у пісні і гучні оплески за кадром.

Але у нас є покоління двадцятирічних, воно інше: не скривджене, як покоління тридцятирічних, не розчароване, як сорокарічні. Вони вільні від радянської свідомості, тому стали емоціями та духом революції. А фінансово їх вже підтримало моє покоління і покоління мого брата — люди, які встигли реалізувати себе і зрозуміли, що гнилу систему потрібно міняти. Я в захваті від двадцятирічних, бо для них не стоїть питання жити в Україні чи ні. У них одна відповідь: “Я народився тут, отже, й житиму тут”. Ця революція багато відкрила мені, Тарасові, Андруховичу... З’ясувалося, що в Україні є публіка, яка хоче і вміє думати.

Довідка «ВЗ»

Соломія Чубай — співачка (гурти “Без цукру”, “Далі”, “Джалапіта”), організатор мистецьких проектів. Донька письменника Грицька Чубая, сестра музиканта гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая. Народилася 1979 року у Львові. В одинадцять років Соломія потрапила на навчання в один із німецьких інтернатів, у Мюнхені, у тринадцять років поїхала в Казахстан піднімати цілину. У 20 років стала учасницею студентської стипендійної програми від Інституту Сервантеса у Мадридському університеті. Працювала вчителькою, філологом-іспаністом, нянею, ведучою на ТБ, прес-секретарем у МО «Дзиґа», арт-директором у промоушн-компанії «Дік-Арт», перекладачем на ТВі. Нині — директор ГО «Вірменська-35», організатор таких проектів, як «Флюгери Львова», «Джаз без», «Наше Різдво», вечори поезії Костя Москальця, Богдана-Ігоря Антонича, Грицька Чубая та ін. Заміжня, синові Олексі — 5 років.