• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Влодко КАУФМАН: «Існує загроза, що ПінчукАртЦентр може стати диктатором уподобань українців»

Влодко КАУФМАН: «Існує загроза, що ПінчукАртЦентр може стати диктатором уподобань українців»

Де закінчується дилетантство і починається мистецтво, а беззмістовні дії переходять у перформанс? Це знає відомий художник та куратор арт-проектів


Мистецьке об’єднання «Дзиґа», співзасновником якого є пан Кауфман, — один з небагатьох осередків України, що підтримує сучасне мистецтво. У галереї досі коли не свято, то скандал: арт-наступи набувають масштабів, проте не кожен глядач сприймає новітні тенденції. Незмінний куратор бієнале «Тиждень актуального мистецтва» пан Кауфман розповів “ВЗ” про сучасну мистецьку кухню та як вона смакуватиме українцям найближчим часом.

- Пане Влодку, як би ви охарактеризували сучасне мистецтво?

— Сучасне мистецтво неадекватне, нестандартне, нетрадиційне. Воно існує поза кордонами. Окрім цього, contemporary art (англ. “сучасне мистецтво”. — “ВЗ”) твориться просто зараз, на наших очах. Такий напрям актуальний — він відповідає законам сьогодення, і попит на сучасне мистецтво продовжує зростати. Чи зникнуть при цьому класичні живопис, скульптура або графіка? Звичайно, ні. Просто з’являються нові техніки виконання, сміливі підходи, ідеї об’єднати або протиставити нове та старе… Актуальне мистецтво — спосіб мислення, можливість пофілософствувати. От бачу, до прикладу, захід сонця, милуюсь, захоплююсь. Міг би написати полотно, а я замість цього підсмажу яєчню та скажу, що це — сонце. Таке враження значно сильніше.

- Виходить, будь-хто може називатися митцем. Поняття «дилетантство» більше не існує?

— В жодному вигляді. Наївне мислення — теж філософія. За радянських часів був дуже некоректний термін — «примітивізм». Але хто знає, коли щось зле? Можливо, просто інша технологія?.. За такою логікою дитяча творчість теж примітивна. Але це неправда. Дитячою рукою водить Бог. Таке мистецтво правдивіше, реалістичніше. А будь-яка школа, насамперед, насадження стереотипів. Правда проста: якщо я малюю як Вінсент ван Гог, — я плагіатор, а якщо як невідомий учитель, — митець. Сьогодні важко говорити про ремесло. Професіоналізм — це вторинне, додаткове. Наша доба — постмодерн, лише cover-версія попередніх історій. Ніхто не робить нового — тільки показують своє бачення, говорять ідеями. Можна намалювати ще одну «Джоконду», і це буде шедевр авангарду. Головне — як подати, усе впирається в контекст.

- В одному з інтерв’ю ви зазначили, що частина українців засуджує сучасне мистецтво. Які причини?

— Невихованість. Яким би обурливим щось не виглядало, має бути толерантність. За кордоном кажуть: «Мистецтво не є поганим — просто не до кінця його розумію». Наш обиватель агресивний: «Якщо я чогось не розумію, воно не має права на існування». Проте не треба поспішати, реакції змінюються поступово. Україна — пострадянська держава, тож у свідомості безліч прірв, сивих від старості: того не можна, так не робиться… усе це стереотипи. Є дві популярні крайнощі: перша — чіплятися за догми консерватизму, друга — молитися на Європу чи Америку. Ми маємо право вважати себе повноцінними, для цього є достатньо ґрунту — як історичного, так і культурного.

- Серед складних для розуміння тем які в українців найболючіші?

— Проблеми. Людина хоче комфорту. А художник радше діагностик, ніж лікар, і постійно тисне в саму суть, оголює спільні проблеми. Такий процес можна порівняти з голкотерапією: кожна тема — для когось больова точка. От глядач і дратується замість того, щоб звернути увагу на попередження. Художник завжди відображає вади соціуму. Я не вірю митцям, що називають себе незалежними. Вони ж не їдуть на безлюдний острів, де нема доступу до інформації, до спільноти, де ніхто не знає, що і для кого ти робиш. У художника занадто розвинене еґо, тому ми залишаємося в суспільстві — і відображаємо суспільне життя. Ми нормальні, ми, як і всі інші, розчиняємось у своєму середовищі. Для того, аби це осягнути, українцям треба більше часу.

- Але ж, незважаючи на проблеми сприйняття сучасного українського мистецтва, активну роботу продовжує PinchukArtCentre…

— Це правда. Дуже добре, що такий центр є. Та, з іншого боку, це не дуже добре. Поки що в Україні тільки один арт-осередок подібного рівня. Існує загроза, що PinchukArtCentre може стати диктатором уподобань, віянь, напрямів. Оскільки ця структура фінансово забезпечена, вона може зазіхати на виховання смаку. Якби таких центрів було з тридцять, із внутрішньою конкуренцією, полемікою, глядач би мав палітру та можливість обирати. Я плекаю надію, що це тільки старт. Люди з грошима мусять зрозуміти, що сучасне мистецтво вартує внесків. Ясна річ, бізнесу на цьому не зробиш.

- Чим ваші особисті проекти відрізняються від усіх інших? Вас можна впізнати за стилем?

— Сумніваюся. Я ніколи не прагнув виробити стиль, бо не розумію, що це таке. Хоча в сучасному мистецтві є художники, що беруть одну дошку та роблять з нею проекти ціле життя. Зате їх усі й усюди впізнають за прийомами, засобами: дошка довша, коротша, загнута, пофарбована… Особисто я не можу безмежно робити те саме. Перфомансів не повторюю більше трьох разів, навіть якщо в інших містах і для нової аудиторії.

- Чи доводилось робити спільні проекти зі своєю родиною?

— Так. Дружина цікавиться моїми роботами. Вона сама художниця, займається в основному текстилем. Працює над тим, аби його почали бачити самостійним видом мистецтва. Раніше текстиль обслуговував «серйозніші» ремесла, тепер — має власні права. У цьому ми маємо схоже бачення, тому кілька спільних проектів запустили. Такі перетини були приємними для нас обох.

- Окрім дружини, хто з митців надихає найбільше?

— Митці вже давно не надихають, навпаки — чим далі, тим більше дратують. Досвід дозволяє набратися нахабства й поділити художників на щирих і нещирих. Мій колега, польський художник, завжди каже: «Можна поставити валізку в полі на траву, і це буде шедевр. А можна поставити валізку на траву в полі — і це буде гівно». Знайти грань у сучасному мистецтві неймовірно складно. Але я покладаюсь на інтуїцію. Для мене мистецтво стало наркоманією. Хотів би кинути, але маю фізіологічну залежність, просто мушу цим займатися. Тотальна непояснювана необхідність…

- А що відчуваєте під час творчого акту?

— Це може нагадувати оргазм, якесь медитативне задоволення, просто відчуття свободи. Все залежить від того, чи вдався, наприклад, перфоманс.

- А як ви розумієте, чи він вдався? Реакція публіки?

— Ніколи. Тільки власні відчуття. Треба бути чесним із собою, все одно ж будеш усе розуміти. Перфоманс треба відчути, прожити, продихати…

- Чому жанр «перфомансу» настільки популярний сьогодні?

— Напевно, через мобільність. Жанр не потребує великих зусиль, може відбутись будь-де, з мінімальними затратами. Сам художник є складовою твору, а це суттєво. На відміну від театральної вистави, він може бути коротшим, але за енергетикою — набагато глибшим. Це як порівнювати звичайну зірку та чорну діру.

- Ваші перфоманси виховують чи розважають?

— Навряд чи виховують і точно не розважають. Перфоманси — це реакція на перебування в певному місці, у неповторному стані, у конкретному віці. Моя мета — звернути увагу. А як трактувати — це справа публіки. Все одно в усіх вийде по-різному.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Влодко КАУФМАН: «Існує загроза, що ПінчукАртЦентр може стати диктатором уподобань українців»