Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Хутір Тризуб «совєти» так і не змусили стати Червоною Зіркою

У Ратнівському районі на Волині є мальовничий хутір з колоритною назвою – Тризуб.

Так іменувалося поселення ще за Польщі. І хоч з приходом радянської влади намагалися комунізувати «вороже» ймення, що символізувало самостійну Україну, насильно насаджена хутору назва навіть за п’ятдесят літ не прижилася!

Зникла третина хуторів

Дослідник хуторів Володимир Онищук.
Дослідник хуторів Володимир Онищук.

- Колись навколо села Самарів було 72 хутори, — розповідає вчитель історії, а в минулому ще й секретар та голова Самарівської сільради Володимир Онищук. — Багато хуторів повимирало — хати є, а людей нема. Десь третя частина. А Тризуб не спорожнів, тут завжди було життя. Правда, колись він мав з десяток дворів, тепер залишилося п’ять.

Чоловік зізнається: точних відомостей, відколи і чому хутір стали йменувати Тризубом, немає. Ця назва дійшла до наших днів від дідів-прадідів, що жили ще за Польщі. А коли в 39-му прийшли «совєти», то «неблагонадійне» ймення швидко змінили на популярне в ті часи — Червона Зірка. Та роки минали, десятиліття — в офіційних документах числилася радянська назва, а поміж людьми й далі жила народна.

Звідки ж вона пішла? Старожили на запитання про народження патріотичної назви тільки руками розводять — не знають. А от молодші уже переказують легенди. Одна з них розповідає про… тризубого діда, що колись жив на тутешніх теренах. Інша ж — про селянина, в хаті якого збиралися однодумці, що мріяли про вільну Україну, і який зберігав жовто-блакитний стяг та намальований тризуб. Яка з них більше правдива, ніхто стверджувати не береться. Бо ж суть — не в легенді.

Відколи така назва прижилася, теж достовірних відомостей немає. Володимир Онищук посилається на слова свого діда Петра, народженого далекого 1888 року. Каже, ще в шкільні роки у нього розпитував, як так сталося, що хутір Тризубом назвали. А той відповів, що так на це місце ще його дід казав!

Володимир Мефодійович люб’язно погоджується показати нам дорогу до Тризуба. Шлях з Самарів змійкою в’ється чотири кілометри. І ось попід ліском вигулькує перша хатинка. Старенька, а ошатна, видно, що тут живуть дбайливі господарі.

Тетяна Павлючик на хуторі живе вже 21 рік.
Тетяна Павлючик на хуторі живе вже 21 рік.

— Доброго дня, — побачивши крізь вікно незнайомців, виходить з хати Тетяна Павлючик.

Це для тризубівців справжня несподіванка, бо ж чужинці на їхній хутір не забредають.

Зробили… вулицею села

Знайомимося. Жінка зізнається, що живе тут уже двадцять один рік, відколи заміж вийшла, і ніколи й думки не мала, аби деінде податися. Каже, по сусідніх хатах теж молоді пари жили — то діти разом до школи ходили. Був час, що з хутора в Самарах вчилося дев’ятеро учнів. І зараз малих школярів підвозить шкільний автобус.

Тож хоч і віддалені від «цивілізації», та не нарікають. Треба в магазин, на базар чи в аптеку — коником в село їздять. Нерідко люди дивуються, нащо тризубівці так скуповуються. А ті звикли все брати «оптом», про запас. Навіть ліки купують з прогнозом на кілька місяців, зважаючи на наступний погодний сезон. І газети відразу на цілий рік передплачують.

Запитую в Тетяни Павлючик, з чого ж хуторяни виживають.

— Ми звикли до поля, — каже. — Якби можна було з нього жити, і молодь верталася б сюди більш охоче. А так по заробітках їздять у Білорусь чи в Польщу, моя от дочка в Данії. Хто на фермі працює, хто в Самарах у пекарні, хто в школі. Не бідуємо. Але зате у нас така тут тиша — ні на яке місто її не проміняєш.

По сусідству хата старожилів Катерини та Семена Концевичів. Йому — 86, їй — 77. Старенькі мешкають у Тризубі вже десятки літ й нажили чимало таких «благ цивілізації», як холодильник та телевізор.

— Колись дуже добре тут було, — розповідає бабця Катря. — Коли в кожній хаті баба стара була (сміється). В гості ходили. А тепіро ж одна молодьож. А ми самі старі.

Неподалік мешкає один їхній син з сім’єю, то мають розраду і догляд. Хоч взагалі самі стараються всьому давати раду.

Запитую в людей про «декомунізацію», коли з Червоної Зірки знову Тризуб став. А вони знову розводять руками. «А Бог його знає…» Й не дивно, адже радянська назва для них завжди була чужа. А дослідник місцевих хуторів Володимир Онищук пояснює: до «декомунізації» хутір як адміністративно-територіальна одиниця не… дожив. Бо його зробили вуличкою Садовою сусіднього села Головища. Але люди назви свого хутора досі не зраджують.

Фото автора. Волинська область

Схожі новини