«Робітники заводу телеграфної апаратури вимагали не надсилати їм україномовних газет – бо не розуміють української мови...»
Маловідомі факти із життя повоєнного Львова доніс до сучасників історик Роман Генега
Багато молодих львів’ян про повоєнну історію свого міста, коли у нього вдруге вступила радянська влада зі своїми сталінськими порядками, дізнаються зазвичай від літніх родичів. Почуте з уст очевидців тих подій вражає. Однак час бере своє — багато що у пам’яті наших попередників стерлося. Об’ємно-документальну (з унікальними фактами, промовистими цифрами) картину життя міста Лева - за період, коли його покинули німецькі нацисти, аж до смерті комуністичного диктатора Сталіна — ґрунтовно виписав у своїй книзі “Львів: нові міщани, студенти та режим 1944-1953 рр.” історик Роман Генега. У його дослідженні знайдуть велику поживу для роздумів не тільки науковці, а й рядові читачі, які переймаються нашою минувшиною.
Опираючись на добуті в архівах дані, на інтерв’ю-спогади свідків, аналізуючи тогочасну пресу та інші документи, учений розповідає, яким непростим було політичне і економічне життя у Львові після війни, як змінювався етносоціальний склад населення міста і чим це було зумовлено, як відбувалася радянізація суспільного життя у столиці Галичини. Окремий розділ книги — про рух Опору комуністичній системі, який діяв навіть в умовах жорстких репресій НКВС, про те, яку вагому роль зіграло у ньому львівське студентство, про колективні й індивідуальні, відкриті і потаємні протести свободолюбних галичан-підпільників.
Особисто мене вразила інформація про те, як “визволителі” на свій манер — відправляючи у Сибір, примусово переселяючи на схід - “регулювали” національний склад жителів Львова. Роман Генега посилається на свідчення академіка Михайла Возняка, який стверджував, що після повоєнних депортацій, які особливого розмаху набули у 1947-му, у Львові залишилося заледве 10 відсотків місцевих українців. До вивезення краян приїжджі комуністи залучали місцевих яничарів-комсомольців. Їх посилали на села “збирати контингенти” (молоко-м’ясо), а заодно разом з військовими доручали етапувати у чужину “ворогів народу”.
Дослідник описує, яке гнітюче враження на львів’ян справили встановлені новою владою скриньки, куди “сексоти” могли вкинути листа з доносами. Повоєнний Львів здригався від п’яних зі стрільбою оргій “побєдітєлєй”, які насильно вселялися у чужі помешкання, грабували приватні крамнички, торгували трофейним майном, часто ґвалтували місцевих жінок.
Окремо Роман Генега дослідив, як сталінська влада намагалася русифікувати українське місто. Починаючи з 1944-го, населення Львова за рахунок штучних міграцій зі сходу СРСР щомісяця зростало більш як на 7 тисяч осіб. У 1946-му на Львівщину з тодішньої РРФСР прибуло 38 780 чоловік, у 1947-му - 22 470, у 1948-му — 12 595. У січні 1951 року частка росіян у місті становила 30,8% - тоді як у 1944-му цей показник вимірювався у 5,5 відсотка. Показовий факт: працівники паровозоремонтного заводу, заводів №87 і телефонно-телеграфної апаратури писали колективні заяви з вимогою не надсилати їм україномовних газет, оскільки української вони не розуміють. Робітників з числа українців “руководітєлі” називали не інакше, як бандитами, і за першої ж нагоди звільняли. Доходило до крайнощів: побутову розмову українською мовою у громадських місцях, як-от у трамваї, “гості Львова” сприймали ледь не як провокацію…
Згідно з офіційною статистикою, на 16 квітня 1950 року населення Львова становило 378 552 особи. З них тільки 80 179 належали до місцевих. 144 583 новоспечені львів’яни приїхали зі сходу України, 93 379 — з Росії.
Особливості “зваженої” національної політики радянської влади можна було простежити за етнічною пропорцією місцевої номенклатури: у 1949 році понад 60% керівників були росіянами і євреями (багато з них не мали вищої освіти). В університеті та інститутах із 635 викладачів тільки 122 були українцями, у середніх школах із 894 учителів українцями було лише 252 особи (місцевих — 125).
Вихолощували українців зі Львова з допомогою примусової відправки на “народні будови” сходу СРСР, переважно на шахти і залізорудні копальні, на навчання у “фезео” (ФЗН, школи фабрично-заводського навчання). Умови “науки” були жахливими — працювали напівголодними. Невипадково молодь втікала з таких будов. Щоб не повертатися назад, юнаки обмовляли себе, називаючи учасниками “націоналістичного підпілля”…
Дослідник повоєнної історії Львова описує, яке скрутне становище було у місті з продуктами. Ситуація ускладнювалася міграцією виснажених голодом, хворих на тиф, які прибували зі сходу. Хліб видавали за списками організацій. Хто у них не працював, ризикував померти з голоду. Директор музею українського мистецтва Іларіон Свєнціцький скаржився, що продуктові картки повністю не отоварюють, а за хлібом — цілодобові черги…
Багато інших маловідомих сторінок повоєнного Львова, які вражають суворою правдою, відкриє для себе кожен, хто візьме до рук документальну книгу Романа Генеги.
