Як Україна відбудовувала Крим після війни і депортації


У 1954 році на прохання Кремля Україна взялася рятувати зруйнований війною і украй занедбаний Російською РФСР Крим — із розваленою економікою і депортованим населенням.

19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР (найвищий колегіальний орган державної влади в Радянському Союзі у перервах між з’їздами ВР) видала указ, яким Кримську область країни було передано із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до Української РСР. Відповідні зміни про статус Криму і Севастополя пізніше були внесені в конституції СРСР і обох республік.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акта продовжує хвилювати російських політиків.

Аби покласти край інсинуаціям і пліткам, повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року — прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.

Поглянемо на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.

Для Криму Велика Вітчизняна війна закінчилася весною

1944-го. Упродовж 1941-1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни.

Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. В перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкали тут ще з часів Катерини II.

Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж врахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів обезлюднів.

За час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут залишилося близько 500 тисяч.

Всіх післявоєнних жителів Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії. Після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю...

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.

Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у житті.

Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му зменшилась на 100 тисяч. До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році становила 447,5 тис. га, в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га).

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі становив 11,2 ц/га, в 1940-му — 10,7, а в 1950 році — 3,9 ц/га. Врожайність провідної зернової культури — озимої пшениці — становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га — в 1940-му і 4,4 ц/га — в 1950 році. Якщо в 1940 році поголів’я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів.

В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази — тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі — овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза — картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів — ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі — винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза — шерсті.

До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Упродовж десяти післявоєнних років нові господарі не спромоглися відродити цю галузь.

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета «Крымская правда» у передовій статті

14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала, що в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Ця постанова залишилася не виконаною («Крымская правда», 14 серпня 1953 року).

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди зі степовою землеробською культурою.

Питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.

Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця.

Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців.

Головний доповідач — перший секретар П. І. Титов — лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства. Критики на адресу перших осіб області не було.

Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася не до смаку. Офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року.

Про візит Хрущова немає жодної згадки у тогочасній кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про «хрущовський дарунок Україні».

На їхнє замовлення в часописі «Новое время» (№ 6 за 1992 рік) він видрукував статтю з тенденційною назвою «Как Хрущёв Крым Украине отдал». Досвідчений журналіст ввів ще й другу назву — «Воспоминания на заданную тему».

Олексій Аджубей цією публікацією зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, вражає своєю безнадійністю.

За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів.

«Це зараз я пишу: приїхали, — зазначає Аджубей, — а вони кричали: «Нас пригнали». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блощиці заїли».

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день виїхав до Києва. Мав тривалу розмову з керівництвом республіки.

Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», — переконував.

Рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії — Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна — воно б не відбулося.

Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон’юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це шовіністичні вигадки.

Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область залишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму були єдиними.

Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим «Крымская правда» галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими «дядьками». Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж «Крымская правда» постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.

Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:

«Не остаются в долгу и украинцы. Они помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.

Столица Украины — Киев — шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев — транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево — корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) — дорожные машины; Кременчуг — асфальтно-бетонные смесители; Прилуки — раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков».

Рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953-го — на початку 1954 року.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Тільки в січні 1954 року «Крымская правда» присвячує українській темі такі матеріали, як «Торжество дружбы народов великой Родины», «Нерушимое братство», «Навеки вместе», «Советский Киев» (подається світлина Хрещатика).

А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою «Цвети, Советская Украина». Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом «Секретно» «О состоянии сельського хозяйства Крымской области» від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ

О. І. Кириченка.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.

У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідео­логічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.

В Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібні магазини, 18 — м’ясопродуктів, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будівельних матеріалів та 28 — книжкових крамниць.

«Минуло десять років після закінчення війни, — говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськ­кому партії Моїсеєв, — трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир...».

Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР «щедрим дарунком» чи накинутим економічним ярмом?

Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у «сталінських університетах», добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести ідеологічне підґрунтя. Ним став ювілей — 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз’єднання України з Росією.

Цю дату вирішили гучно відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята «вечной дружбы двух братских народов» чудово вписувалася в кремлівський сценарій.

Такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз’єднання, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

За матеріалами «Історичної правди»