Масова спокуса українців

Для мене головна перемога в тому, що незалежність була збережена та утверджена. Ми навіть інколи собі не уявляємо, яку велику та вражаючу дистанцію пройшли. Дуже часто, слухаючи критиків нинішньої України, можна почути, що нічого не змінилось. Але ж ні, змінилось багато. І за це все я дякую тим, хто був причетний до цих змін. Та з іншого боку, ми маємо справді ще багато поперед себе.

Хоча б, до прикладу, патерналізм. Масова спокуса людей впадати в патерналізм і очікувати, що саме держава зробить їх щасливими, видається мені ну таким вже анахронізмом. За ці роки люди би вже мали усвідомили, що з такою позицією слід прощатись. Мала би з’явитись насолода від того, щоб бути відповідальним і бачити результат своєї праці.

Донедавна я хотів вірити, що цю рису має наше молоде покоління. І я справді був налаштований дуже оптимістично. Та сьогодні вже точно знаю, що це було перебільшенням. Зауважте, як легко сьогоднішня молодь приймає манери минулого, з якими, як мені здавалось, ми вже мали би розпрощатися. Це я про ту радість від того, як «круто» повівся наш новий президент чи то в Борисполі, чи то в інших місцях. «Круто! Молодець! От дав!». Вибачте, але це комісарська поведінка. Я вже проходив це у своєму житті. Це було круто і в час більшовиків. Чому воно повертається? І чому знову заражає серця молоді?

Так, молодь готова до нового життя, але нині я вже розгублений і не можу сказати, що молоді люди цілковито інакші. Вони можуть заразитись вірусами, які все ще гуляють у нашому організмі.

Нікуди не дівся і комплекс меншовартості. Сьогодні він вчувається по-всякому і по-різному. Наприклад, на півдні країни мені траплялось чути від українців, що не можна сваритись з Росією, що нам це погано обертається і треба дружити. Але ж ніхто спеціально з Росією не свариться — це вона на нас напала. Та цей комплекс меншовартості — що від нас нічого не залежить, що ми такі й маємо пристосовуватись — дуже глибоко сидить у народі.

Загалом мені здається, що як держава ми ще боїмось змінити свої визначальні параметри. Так, зроблено багато, але це як ямковий ремонт дороги. Тут ямка — залатали, там ямка — закатали. І в нас все добре. Але з точки зору державного менеджменту, ми все ще живемо у квазірадянській державі. Ми тільки залатали ямки, а нам треба змінити усе дорожнє полотно. Тобто змінити систему правління державою. Так, як це зробили прибалтійські держави, колишні радянські республіки. Погляньте, як вирвалась уперед Естонія. Тут у нас багато праці.

Є ще одна риса, яка тримає нас у квазірадянському світі. Я називаю це адміністративна зневага до гідності людини. Наприклад, зовсім недавно я був у одній офіційній установі. Стільців у коридорах немає — люди стоять. Був недавно і в лікарні, де у величезному коридорі попід стінами перед кабінетами стоять люди. Де стільці? Як на мене, це абсурдно. А повага до людини починається саме з таких дрібних деталей — чи є їй де присісти, скільки кабінетів їй треба пройти, щоб вирішити якесь питання — один чи десять? На всі подібні речі треба дивитись не з бюрократичної точки зору, а як вигідно насамперед людині, щоб вшанувати її гідність. Є окремі напрацювання. Скажімо, банки вже стараються масово застосовувати систему, коли відриваєш талончик, отримуєш свій номер у черзі, й чекаєш собі в кріслі. Та якщо говорити загалом, то тут ми ще глибоко сидимо в минулому.

Набута чи вроджена ця риса? Однозначно, що набута. І вона дуже легко відходить. За іншої системи ми би через 10 років про все це забули і сміялись би над собою. Треба лише, щоб з’явилась та політична сила, яка захоче цей устрій змінити.

Тож якщо президент Зеленський хоче змінити систему в країні, то він якраз і має цей шанс. Бо не прив’язаний до минулих стереотипів. Я буду йому лише вдячний, коли він принесе радикальні зміни. Це не означає, що я покладаю надії на нову владу. Поки що я лише кажу, що в нього є шанс.

Джерело