Саакашвілі мав програти раніше – бо робив реформи

“Усе пропало” в Грузії чи ні, дізнаємося пізніше. До осені наступного року Грузія залишатиметься президентською республікою, тож великий вплив на хід подій матиме там президент — Михаїл Саакашвілі. Щедрі обіцянки, якими “засіяв” електорат перед виборами лідер опозиційної коаліції “Грузинська мрія” Бідзіна Іванішвілі, треба буде виконувати. Якщо цього не буде, і то швидко, всенародна любов до “мрійника”-мільярдера може змінитися на всенародну ненависть.

Саакашвілі міг би, якби захотів, заблокувати призначення нового уряду. Міг би — але не зробив цього. Мовляв, нехай більшість сама формує уряд, а я цей вибір поважатиму. В такий спосіб Саакашвілі вбив двох зайців. По-перше, засвідчив грузинам повагу до їхнього вибору, а світові — що готовий співпрацювати з обраною на демократичних виборах більшістю. По-друге, дав новій більшості можливість реалізувати її обіцянки і... зазнати на цьому шляху фіаско. За рік у країні з такими емоційними виборцями багато що може змінитися...

Звичайно, якби не огидне і водночас провокаційне відео з тюремними тортурами, “Грузинська мрія” не перемогла б. Ймовірно, правляча партія Саакашвілі “Грузинський національний рух” набрала би трохи понад половину голосів, а “Грузинська мрія” — трохи менше половини... І це був би фантастично успішний для тієї влади результат! Загалом, дивно, що команда Саакашвілі протрималася при владі так довго — аж із 2003 року (і могла, якби не те відео, втриматися надалі). Природніше було б, якби та влада програла ще раніше — тому що вона робила справжні реформи.

Підтвердження грузинських реформ — великі досягнення команди Саакашвілі. Скажімо, Грузія, в якій восени 2003-го не було світла, нині експортує електрику. Грузія, яка була синонімом слова “корупція”, нині є у міжнародних рейтингах однією з найменш корумпованих країн світу (навіть даішники хабарів не беруть). Занедбане причорноморське Батумі стало модерним курортом, який відвідують щороку близько півтора мільйона відпочивальників... Але є в грузинських реформ і так званий темний бік. Зокрема, низькі зарплати й пенсії, велике безробіття...

Реформи ніколи не робляться для усіх громадян (хоча реформатори можуть про це розповідати) — так не виходить. Реформи зазвичай корисні лише для малої частини працездатного населення, наявного в країні на момент початку цих реформ. В основ­ному ж реформи орієнтовані на майбутні покоління — а тим людям, яким “пощастило” жити у добу реформ, дуже часто від цих реформ стає... гірше. Це не феномен Грузії — так є у всьому світі. Можна згадати приклад сусідньої Польщі. Так, нині є польське економічне диво, є середня зарплатня близько тисячі євро. Але ж була і шокова терапія Лєшека Бальцеровича, — одномоментне зубожіння мільйонів поляків! Які, до речі, до сьогодні щиро й дуже сильно того Бальцеровича ненавидять. Хоча, в принципі, саме тодішні “біль, кров і сльози” цих ненависників забезпечили їхнім дітям і внукам зовсім інший, вищий рівень життя.

Навіщо тоді робити реформи, якщо вони такі погані? А навіщо хворому на гангрену відрізати ногу? Та щоб він не помер! Так само і з реформами. Вони болючі, часом навіть майже нестерпні, — але потім, рано чи пізно, держава й суспільство одужують. Дев’ять років для Грузії, до речі, зовсім не багато, бо ж 2003 року Грузія була країною-руїною, що пережила громадянську війну. Країною, доведеною до ручки безкарними “злодіями в законі” й правителями-корупціонерами. Зреш­тою, у Польщі усе також не за два-три роки відбулося — болючі реформи тривали значно довше. І сьогодні ще за Сяном повно людей, які живуть, за європейськими мірками, бідно. Але вже більше тих, що живуть пристойно! Це і є результат глибинних реформ (їх іще називають структурними).

А що відбувається, коли не робити реформи? О, тут теж є приклад — Україна. За двадцять з гаком років незалежності в нас не було жодної справжньої реформи (крім хіба що запровадження вступу до вишів за результатами ЗНО, але й те швидко спаскудили пільгами і середнім балом шкільного атестата). Натомість було повно базікання, політиканства, обдурювання людей, злодійства і безмежного виборчого популізму, який вбиває не лише нинішні, а й майбутні покоління... А справжніх реформ — не було! І що, вам дуже подобається нинішня Україна?

Найкращий шанс розпочати справжні реформи був в України на початку 2005 року. Рейтинг помаранчевої влади тоді “зашкалював”, і треба було наважитися на радикальні кроки. Щоправда, на наступних виборах це неодмінно призвело би до зміни влади, але щось би вже було зроблено! Але тоді з реформами не склалося (владу, до речі, все одно втратили), а тепер і поготів. Хто ж наважиться на реформи з рейтингом трохи вище плінтуса? Тим більше, в країні, це переважна більшість виборців переконана: реформи — це коли їм держава буде давати усе більше і більше пільг, харчів і грошей. Просто так — за красиві очі.

Важко уявити, аби в Україні якась влада запровадила хоча би так звану монетизацію пільг, розпочавши зі скасування права на безкоштовний проїзд у громадському транспорті для пенсіонерів та інших пільговиків. (Це зроблено навіть у Росії. Пенсіонери одержують там щомісячно спеціальні доплати до пенсії, але за проїзд платять). Така українська влада на найближчих виборах була би зметена ураганом народного гніву. “Та як вони посміли — на святе зазіхнули!”. Зрештою, “регіонали” мають сумний досвід із підняттям пенсійного віку, яке опустило їхній рейтинг (щоправда, про справжню пенсійну реформу не йшлося). Тому в нас ні влада, ні опозиція уже навіть не обіцяють щось реформувати. Від гріха подалі, так би мовити.

...Невеселий висновок зробила після грузинських виборів російська журналістка Юлія Латиніна: у бідній країні реформи і загальне виборче право одне з одним не уживаються... Думка спірна, бо є ж приклад Польщі. З іншого боку, щодо України, на жаль, ця думка видається справедливою. Україна — не Польща...