Передплатити Підтримати

У жовтні планував повернутися з фронту додому – доучуватися на історика...

На Луганщині загинув 24-річний воїн із багатодітної галицької сім’ї

У зоні бойових дій Дем’ян Данилів (на першому плані) випромінював життєрадісність... Фото з домашнього і шкільного альбомів

У п’ятницю, 17 вересня, жителі Рудників і навколишніх сіл зустрічатимуть сумний кортеж із домовиною їхнього юного земляка — старшого солдата 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Кошового отамана Костя Гордієнка Дем’яна Даниліва. 24-річний воїн загинув минулого понеділка під час ворожого обстрілу на іншому «полюсі» України — поблизу села Причепилівки Новоайдарського району Луганської області.

У цій багатодітній родині, де є ще дві сестри і три бра­ти, Дем’ян був наймолодшим. Мати (у неї зараз великі проблеми зі здоров’ям) самотужки ставила дітей на ноги. В останні кілька років, коли Дем’ян підписав військовий контракт, син став для неї додатковою опорою. Водночас — новим болем. Бо ж не на екскурсію поїхав із дому…

Викладач християнської етики Рудниківської школи Галина По­тічна розповіла кореспондентові «Високого Замку»:

— Жили Даниліви скромно, але дружно, підтримували одне одно­го. Минулого тижня Дем’ян роз­мовляв з мамою по телефону і обіцяв у жовтні назавжди приїхати додому. Доучуватися, бо він — сту­дент І курсу Дрогобицького педу­ніверситету. Запам’ятаю Дем’яна веселим, щирим, жертовним і по­рядним. З-поміж однолітків він по­мічав те, чого не бачили інші. Якщо хтось чимось образив когось з його однокласників, Дем’ян був першим біля нього…

Не може приховати свого вели­кого жалю від цієї втрати і колиш­ній класний керівник Дем’яна Ольга Ярославівна Борецька:

— Пригадую, як мама перший раз привела цього хлопчика до нашої школи. Весь час наказувала йому, щоб був чемним, щоб гарно пово­дився. Ну, думаю, якийсь шибеник у класі з’явився. А виявилося, що це — дуже спокійна, працелюбна, виконавська, дуже сором’язлива дитина. Я ніколи не могла подума­ти, що отой наш сором’язливий Дем’ян має в собі таку велику силу духу, що піде на війну…

Фото з домашнього і шкільного альбомів

Життя в їхній сім’ї без батька не було легким. Дем’ян закінчу­вав нашу школу у 2014 році, коли саме почалися криваві події на схо­ді. У нас тоді був не зовсім святко­вий останній дзвоник. Ми говорили про Україну, про любов до неї. Хто би міг подумати, що ця дитина не­забаром піде захищати країну і за­гине за неї?!.

Дем’ян закінчив навчання у Стрийському училищі, а потім пі­шов в армію. Згодом дізнаюся, що він підписав контракт на військо­ву службу. Зустріла його на вули­ці й не впізнала: виріс, підтягнув­ся, подорослішав. Дуже за нього переживала, бо у мене самої син — військовий, теж служив у гарячих точках. Серце моє боліло і за цю дитину…

Десь років з чотири тому ми вирішили зі школи надіслати Дем’янові посилку на фронт. По­дзвонили і запитали, що потріб­но найперше, — а він весь час «від­нікується». Кажемо: ти там за нас стоїш. А він — ні та й ні. У мене все є… Ми, звичайно, вислали все, що вважали за потрібне, — але ота його природна сором’язливість вкотре вразила.

Скільки не приїжджав з фронту додому — ніколи Дем’ян не минав нашої школи. Завжди приносив зі собою цукерки.

Після кожного повернення з фронту вчорашній школяр зустрічався з педагогами та однокласниками. Фото з домашнього і шкільного альбомів

Якось, коли у нього закінчився перший контракт, кажу: може, ди­тино, тобі того вже більше не тре­ба, може, залишиш службу — хтось прийде на твоє місце, а тобі треба влаштовувати своє життя. А він: ще трошки, ще трошки…

Порадила йому вчитися у вищо­му навчальному закладі — держава безплатно надає таке право учас­никам бойових дій. Казав, подумає над цим. Минулого літа дзвонить і каже: я приїхав вступати. Поїхали з ним у Дрогобич. Усе у нього добре вийшло. Вступив на заочне відді­лення історичного факультету педуніверситету, на дисципліну «Іс­торія і правознавство». Йому там було цікаво, із захопленням роз­повідав про заняття, про дискусії з викладачами. Хоча був на сході, продовжував вчитися дистанційно. Виходив на зв’язок із викладачами, успішно склав сесію. У жовтні зби­рався приїхати на нову…

П’ять років тому була зустріч Дем’янових однокласників. Приї­хав і, як завжди, сидів у класі тихо, скромно — ніхто не чув від нього про якесь геройство.

Фото з домашнього і шкільного альбомів

Якось у наших з ним розмовах я натякнула йому на можливе за­вершення військової служби. А він відразу змінився на обличчі і наче відрубав: «Ні! Ми не можемо від­дати своєї країни! Хоча нас, мож­ливо, менше, і, можливо, менше у нас зброї — але наші хлопці сильні­ші від них. Ми їх переможемо! Бо ми — сильні духом. Бо ми воюємо не за гроші. Ми захищаємо свою державу!».

На День Незалежності листува­лася зі своїм колишнім учнем в Ін­стаграмі. Привітала його зі святом і додала: «Повертайся живим». А він відписав: «Обов'язково!»

Для мене Дем’ян залишиться світлою, доброю, надзвичайно чес­ною і водночас — сором’язливою дитиною…

Фото з домашнього і шкільного альбомів
А тим часом…

Війна і у тилу… У Дніпрі спрацював вибуховий при­стрій під автомобілем, в якому їхали учасник АТО Олексій Кавлак і начальниця відділу зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю Г У Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській облас­ті, волонтерка Червоного Хреста Дар’я Гречищева. Правоохоронці розглядають це як терористичний акт.