Передплатити Підтримати

Талант, помножений на впертість і працю

13 травня минає 9-й день, як відійшов у вічність знаменитий львівський плавець Георгій Прокопенко

Фото з відкритих джерел

Георгій Прокопенко — срібний призер Олімпійських ігор 1964 року в Токіо у плаванні, рекордсмен світу та Європи у плаванні брасом на 100 метрів. Народився 21 лютого 1937 року, а помер 5 травня 2021-го у Львові. Скільки б я не зустрічався, не розмовляв із Георгієм Яковичем Прокопенком, завжди чув від нього щось нове — про його спортивні виступи і тренування, про колег і суперників, про старі часи і сучасні.

— Під час війни наша родина жила у Кобеляках на Полтавщині, — ррзповідав Георгій Прокопенко. — Життя давалося нелегко. Виручав дідусь-рибалка. Бать­ко ж воював. Якось пішли ми з дідусем на зимову риболовлю. Лід не витримав, і я опинився у крижаній воді. Дід Устим мене врятував, та… ціною власного жит­тя: невдовзі важко захворів на запалення легень і помер. Відтоді я затямив собі — навчусь так плавати, щоб сам себе та ін­ших міг рятувати.

Схожу обіцянку навчитися добре плавати дав собі перший олімпійський чемпіон з плавання 1896 року угорець Альфред Гайош — коли на його очах у бурхливих водах Дунаю потонув його батько.

Після війни батьки Прокопенка пере-їхали до Львова, і дитинство майбутньо­го плавця минуло, як у всіх його ровесни­ків, що пережили лихоліття: грали у війну, чубилися… Коли ж почав займатися пла­ванням, вуличні забави відпали. На той час вчився у технікумі зв’язку. Несподі­вано для багатьох, а найбільше для себе, став чемпіоном технікуму. Тоді викладач фізвиховання порадив серйозно зайня­тися спортивним плаванням. Так Георгій познайомився з Олександром Андрійо­вичем Ткаченком, своїм першим і єдиним тренером. Георгій Якович якось зізнався, що не знає, якою би була його спортивна доля, і чи була би взагалі, якби вони не зу­стрілися. Тренери можуть бути різними, але найважливіший їхній капітал — добро­та душевна. Тоді для підлеглого спортс­мена багато відкривається в житті.

Шлях, яким Прокопенко йшов у вели­кий спорт, був довгим і складним, адже найголовніша медаль, олімпійська, діс­талася йому майже у 28 років. Талано­витий плавець витратив багато років у пошуках свого місця у плаванні. Були спроби плавати різними стилями, але ті перемоги, про які мріяв наполегливий і амбіційний спортсмен, ніяк не прихо­дили. Залишався брас, зайнятися яким його намовив тренер.

Про львівського плавця нарешті за­говорили, коли 1958 року він переміг у Баку на дистанції 200 метрів, хоча й кру­тили головою, що «застарий» для зрос­тання. Щоб потрапити до збірної, Георгій мусив перемагати переконливо і постій­но. Прокопенко прокидався дуже рано, щоб до початку занять в Інституті фіз­культури провести ранкове тренування. А ввечері знову приходив у басейн і до­лав метр за метром водні простори. Уна­слідок багатогодинних щоденних трену­вань народився своєрідний стиль Георгія Прокопенка, який урешті-решт почав да­вати високі результати.

1960 року львів’янин уперше став чемпіоном країни, що давало право по-їхати на Олімпійські ігри до Рима, де опи­нився на 10-му місці, хоча мріяв про ви­ступ у фіналі. Георгію минав 24-й рік, і, здавалося, годі було сподіватися, що він буде «додавати» і через чотири роки плаватиме ще швидше… Однак уперто­му і талановитому плавцеві це вдасться: впертість, помножена на талант і праце­любність, принесла свої плоди.

У рік токійської Олімпіади Прокопен­ко плавав на кілька секунд швидше, ніж чотири роки тому. І в олімпійському ба­сейні далекої японської столиці плив як супермайстер — встановив рекорд Єв­ропи і здобув срібну медаль, поступив­шись лише австралійцеві Яну О’Браєну. А міг бути першим, та на останніх метрах озирнувся, де суперники: тут австралі­єць і випередив українця на 0,4 секунди.

Здавалося, після досягнутого успіху можна спокійно закінчувати спортивну кар’єру, але Георгій Прокопенко продо­вжував тренуватися, встановлювати нові рекорди і здобувати найвищі нагоро­ди. 1966 року на чемпіонаті Європи здо­був ще дві золоті медалі, підтверджую­чи свою репутацію найкращого брасиста континенту. Закінчив виступи у великому спорті, маючи 33 роки, на хвилі чергових міжнародних перемог.

Працював тренером, викладачем в Ін­ституті фізкультури, а потім багато років — на кафедрі фізвиховання Національно­го університету ім. Івана Франка, звідки його й провели на пенсію, коли минуло по­над 70 років. Але не повірите — його щодня можна було бачити на доріжці динамів­ського басейну, де пропливав свою «пор-цію» кілометрів. А ще дружив із веслуван­ням на байдарках і вирушав кожного року в похід Дністром, Дніпром, Ворсклою чи іншими меншими річками. Жив у наметах, слухав спів пташок…

Але вік давався взнаки, щоразу часті­ше докучали болячки. Отак потрапив до лі­карні 23 квітня, звідки вже додому не по­вернувся. Струджене серце не витримало і зробило останній подих 5 травня… Геор­гій Якович Прокопенко похований на Ли­чаківському кладовищі.