Передплатити Підтримати

Футбол був для Зубача пристрастю

100 років тому, 3 травня 1921-го, у місті Лева народився Юрій Зубач – футболіст львівських команд «Україна», «Динамо» й «Спартак»

Фото wikimedia.org

В історії львівського футболу є чимало імен, які створили йому славу і рознесли її по світі. До них, без сумніву, належить Юрій Зубач — надзвичайно колоритна фігура, гравець і тренер, для якого футбол завжди був пристрастю, а не фахом. Він володів енциклопедичними знаннями про рідне місто і завжди був блискучим розповідачем для журналістів, яких цікавив не тільки спорт.

Зустріч Юрія Зубача з футболом відбулася так, як і у більшості хлоп­ців різних поколінь: разом зі шкіль­ним товаришем потрапив на стадіон і вперше побачив гру справжніх футболіс­тів. Той день так запам’ятався восьми­річному хлопчикові, що й через десятки літ він пригадував побачене — нове для нього явище: на стадіоні на Цитаделі зу­стрічалися «Україна» (Львів) та «Ревера» (Станіславів). Малий Юрко не міг собі уя­вити тоді, що через десять років грати­ме в нападі «України» поруч зі своїми ку­мирами… Відтоді футбол так заполонив дитячу уяву, що у щоденних вуличних ба­таліях Юрій виступав виключно у напа­ді, перевтілюючись у когось зі своїх улю­бленців. Почав ходити на усі лігові матчі львівських команд, а особливо на зустрі­чі зі славними європейськими клубами, що приїжджали до Львова — «Мілан» (Іта­лія), «Стандарт» (Льєж, Бельгія), болгар­ський «Лєвскі», австрійські «Адміра» й «Рапід». Особливо вражала гра «Адміри», чиї гравці вміло «в'язали віденські мере­жива». І знову Юрко уявляв себе одним з тих майстрів, намагаючись розгадати та­ємницю володіння м’ячем, удосконалю­вав свій дриблінг та фінти.

Одного разу на галявині, яку сьогод­ні займає автостоянка на площі Яросла­ва Мудрого, технічні «штучки» з м’ячем у виконанні юного Зубача помітив Роман Гуцул, воротар «України», який і привів здібного юнака на тренування команди. Через кілька тижнів занять Юрія вклю­чили до складу другої команди, і у Бро­дах відбулося його футбольне хрещення. Головний тренер Адольф Мора звернув увагу на здібного технічного гравця і ча­сом запрошував його на тренування пер­шої команди. У сезоні 1938 року молодий нападник встиг виступити аж у чотирьох командах «України» (перша, друга, юні­ори) — там, де був найбільше потрібний, і забив у сумі 43 голи. Юніори «України» перед самою війною, що прийшла до Львова 1 вересня 1939 року, були най­сильнішими у місті, а лідером атак по­стійно був 18-річний Зубач.

Футбол став для нього великим життє­вим захопленням, але зоставався лише цікавою грою. Бо тоді треба було мати спеціальність. І після закінчення шко­ли він пішов учнем механіка до відомої фірми «Ю. Ломага — машини бюрові», де отримав спеціальність механіка з ремон­ту обчислювальних і друкарських маши­нок. Пан Ломага був меценатом футболу, брав до себе на роботу тільки спортовців з «України», і не одному допоміг вижити у скрутні часи. Зубач багато років працю­вав механіком та ще у пенсійному віці не відмовляв полагодити якусь машинку…

Війна багатьом змінила життєві долі. Не дала вона й Юрієві Зубачу «виплисти» на широкі води, де помітили б його не­пересічний талант. Після того, як у липні 1944 року фронт перейшов через Львів і покотився далі на Захід, почали віднов­лювати свою діяльність спортивні това­риства. Зубач пішов у «Динамо», яке да­вало «броню» своїм гравцям від призову в армію. Але як тільки закінчилася війна, перейшов у «Спартак», який став най­кращим львівським клубом і учасником першості СРСР в українській зоні дру­гої половини 40-х років. У команді зібра­лися кілька відомих гравців довоєнно­го періоду: воротар Іван Зуб, нападник Карло Мікльош, із «Сяну» (Перемишль) приїхав центральний нападник Мирос­лав Турко, із Києва Володимир Онищен­ко. Тренером був знаменитий захисник московського «Спартака», заслужений майстер спорту Віктор Соколов. Восени 1949 року львівський «Спартак» вийшов до фінальної пульки, де виборювали пра­во грати у класі, А — вищій лізі радянсько­го футболу. Однак то був рік 70-літнього ювілею «вождя всіх радянських фізкуль­турників» Сталіна, і путівку отримав ін­ший «Спартак» — тбіліський…

Наступний 1950 рік був лихим для на­шого героя. «Спартак» розпався, і Зуба­ча запросили до армійського клубу, але той відмовився. Очевидно, це підірвало довіру «органів» до нього, бо через кілька місяців його, як члена сім’ї «ворога наро­ду» (сестру засудили за членство в ОУН), заслали до Сибіру, де потрапив на лісо­заготівлю в Томській області. Але й там виручив футбол. Допоміг колишній парт­нер по «Спартаку» Володимир Онищен­ко, який вже працював тренером у Кеме­рово і підказав своїм колегам із Томська, що вони могли би підсилитися класним футболістом. Так Зубач потрапив до Том­ська, мешкав в якійсь комірчині на стаді­оні та грав за місцеву команду. Згодом став тренером команди юніорів, а, окрім футбольної діяльності, ще підробляв ме­ханіком, тож зумів вижити.

Повернувся додому восени 1957 року, почав працювати за фахом, а у вільний час тренував команди колективів фіз­культури «Сільмашу» та взуттєвої фабри­ки. У сезоні 1962 року керований ним ра­зом з Василем Соломонком «Сільмаш» став кращим у місті та області.

Чергова реформа радянського фут­болу дала життя другій групі класу А, де Львову виділили місце. Команду наре­кли «Карпати», і Зубачу навіть запропо­нували місце тренера в новій команді. Але він чемно відмовився, аргументу­ючи, що футбол не є його професією, а грає він для задоволення, працюючи механіком. Та біля футболу залишив­ся, ходив на матчі «Карпат», дотепно коментував дії гравців чи арбітра. Мрі­яв дочекатися червня, щоб спостеріга­ти за черговим чемпіонатом світу 2010 року. Але літа… Не дочекався двох тиж­нів до своїх 89-х уродин. Похований на Янівському кладовищі. З його відходом закінчилася епоха футбольної команди «Україна» зі Львова.