Передплатити Підтримати

Шиє нові кептарі та відновлює старі

Михайло Вінтонюк зі села Корнич на Коломийщині – кушнір. Він реставрує старовинні покутські безрукавні хутряні кожушки і створює нові за давніми зразками

Фото з приватного архіву Михайла Вінтонюка.

За викошену траву бабуся розплатилася… секретами кушнірства

Немало часу пан Ми­хайло шукав своє місце під сонцем. Працював різноробом автозаправ­ки, їздив на заробітки за кордон… Та одного разу прийняв рішення:

— Допоки вдома ма­тиму хліб і воду, більше нікуди не подамся! Хіба на відпочинок чи екс­курсії.

Тож життя докорінно змінилося. На хліб мо­лодий чоловік заробляв, займаючись машинною вишивкою, створюючи вручну тонкі мережки. Цього ремесла навчила мама. Ковтаючи сміх, Михайло пригадав, як у вільний час на автоза­правці крадькома в’язав гачком. Каже, що вигап­тував сотні суконь і со­рочок із національними орнаментами.

А ще він узявся за створення колекції ав­тентичних речей гу­цульського побуту, скуповуючи сардаки, байбараки, кожухи тощо. Якось до рук по­трапив старовинний ду­блений кептар, виваре­ний у корі дуба та верби. Господар був зачарова­ний його виглядом. Тож коли одягнув до церкви, ловив захоплені погляди односельчан.

Захотів і собі обзавес­тися такою ношею. Про­те не знав, як пошити. Звернувся по допомо­гу до майстрині, але та відмовилася поділитися професійними таємни­цями.

Невдовзі трапилася нагода допомогти ско­сити траву 86-річній Ма­рії Антонюк, котра була донькою відомих в окру­зі кушнірів. Як плату за роботу Михайло попро­сив стареньку навчити його шити кептарі. Ба­буся охоче погодилася. Наука тривала кілька мі­сяців. Засвоївши ці уро­ки, Вінтонюк узявся за нове ремесло.

Працює по-старому — нитками з воском

Деякий час Михайло вивчав історію створен­ня автентичного гуцуль­ського вбрання.

— У нашому селі люди почали носити про­стенькі кептарі ще до початку Першої світової війни, — розповідає ен­тузіаст. — Тоді безрукавні хутряні кожушки були бі­ленькими (без будь-яких орнаментів). Пізніше з’явилися вишиті кептарі. Коли така вдяганка зно­шувалася, то з неї відпо­рювали узори і переноси­ли на обнову. Ця традиція передавалася від одного покоління до іншого. За­уважу, навіть ховали гуцу­лів у безрукавних хутря­них кожушках.

Колекція Михайла Вінтонюка налічує два­надцять авторських кеп­тарів. І на кожному — різ­не оздоблення.

Михайло Вінтонюк старанно оздоблює кожен кептар. Фото з приватного архіву Михайла Вінтонюка.
Фото з приватного архіву Михайла Вінтонюка.

— Тепер маю що до церкви одягнути на Ве­ликдень! — задоволено усміхається чоловік. — Кептарі виготовляю з овечої шкіри, яку купую у Тисмениці (вже вичине­ну). Скальпелем розкро­юю її за певними розмі­рами та зшиваю вручну — нитками з воском (як це робили колись). Клею не використовую.

Згаданою справою сельчанин займається понад п’ять років, тож до­бре набив руку. На один виріб витрачає не більше півтора місяця. Прикра­сами стають аплікації зі шкіри та капслі — метале­ві бляшки різної форми.

Над дуже зношеним одягом доводиться чаклувати пінцетом

Умілець відрестав­рував 20 одиниць ста­ровинної одежі, котрі привезли замовники зі всієї Західної України. До його рук потрапив і 140-річний кептар, у якому знімалася актри­са Ніна Алісова в фільмі «Тіні забутих предків» (грала роль матері Іва­на Палійчука). Над цією річчю пан Михайло пра­цював з особливим на­тхненням, адже виріб увібрав у себе почуття та емоції геніального режисера Сергія Пара­джанова, талановитого українського актора Іва­на Миколайчука й інших знаменитостей.

Майстер працює за старою методикою – нитками з воском. Фото з приватного архіву Михайла Вінтонюка.

— Далеко не кожен кептар удається оно­вити — зі старої баби, як відомо, дівку не зро­биш! — зауважує при­карпатець. — Із деякими кожушками довелося добряче пововтузитися. Під час реставрації по­трібно відчищати виріб, повільно, сантиметр за сантиметром, відмочу­вати шкіру, відбілювати та нашивати зсередини викрійки… Не раз з пін­цетами, плоскогубцями і голкою чаклував над зношеними кептарями. Отримую задоволення від того, що вони пе­рероджуються, стають ніби новими.