Передплатити Підтримати

«Прописала» баба козу… на балконі!

На балконі багатоквартирного будинку у Мукачевому на Закарпатті поселилася… коза

Фото з відкритих джерел

Бекала-мекала у вуха всім сусідам. А господиня переконувала, що жити без своєї Машки не може.

Історію про закарпатську козу повідала жителька цьо­го міста Ольга Пилипчук. Розповіла, що бабця Віра, пе­реселяючись із села у Мука­чеве, привезла з собою Машу у двокімнатну квартиру. Ста­ренька просила людей не сер­дитися. Мало не на коліна па­дала, бо ж козяче молочко для неї — безцінний еліксир життя.

— Я щоранку випиваю склян­ку молока і не хворію, цілісінь­кий день бігаю, як молодичка, — хвалилася бабуся. І переко­нувала, що Машка у неї дуже тямуща, тож швидко звикне до нової оселі.

Ніхто й не перечив жінці. Тим паче, що бабуся старанно доглядала за козою, та щодня виглядала чистою та охайною, а з квартири не чулося нічого неприємного. Господиня нази­вала тварину ласкавими сло­вами, приносила їй у мішку свіжу пахучу травицю, яку сер­пом жала у місцевому парку. На балконі сіно сушила, щоб взимку забезпечити якісну го­дівлю тварини. І доїлася Маша добре. Козяче молоко у бабусі купували мешканці кількох до­вколишніх будинків.

— Коли хтось дзвонив у две­рі, коза відразу видавала при­вітне «ме-е-е-е!» — розповідає сусідка Ольга. — Зустрічала гостей біля дверей, спідлоба позирала на них, обнюхувала і злегка посіпувала головою. Ми зметикували: це ж Маша випрошує гостинці. Тож при­ходили до бабусі по молоко з цукерками чи з печивом і при­гощали годівницю. А коза не перебирала харчами — їла усе, що отримувала з людських рук.

Особливо, кажуть, полю­бляла цукерки «Дюшес» та «Барбарис». І наставляла роги, якщо хтось забував прихопити з собою льодяника.

Через деякий час бабуся почала припинати свою Машу до кілочка у парку, щоб могла досхочу напастися. Тоді твари­на стала користуватися ліфтом — опускатися вниз чи підніма­тися вгору. Треба було бачити, як вона кайфувала у цю мить! І жодного разу не збунтувалася, коли котрась дитина показува­ла їй свій язик.

Цілими днями коза завзя­то скубала траву, наче нама­галася «випасти» всю зелень у парку. Але одного разу якийсь хлопчина розв’язав вузол на кілку, щоб «звільнити» козу від постійного кружляння з мо­тузкою навколо нього. Виста­вивши вперед роги, Маша від­разу з войовничим «м-е-е-е» кинулася на нього. Той як дре­менув геть, лиш озираючись, чи тварина не наздоганяє. Бі­доласі пощастило сховатися у найближчому будинку. А коза повернулася у парк і дочека­лася своєї господині.

Після цієї пригоди бабуся стала припинати Машу у дворі багатоповерхівки, у якій меш­кала. А сама сиділа поряд на лавочці — сторожувала. Су­сідські діти раділи, що мали можливість погладити кізонь­ку, пригостити її чимось смач­неньким. Бабусю це тішило.

Проте одного разу вранці знову завела тварину у парк. Увечері прийшла забирати Машу і не знайшла її. Старень­ка була у розпачі. Мало не по­взала у парку, розглядаючи ви­рваний кілок та cліди кожної ратички, що вгрузли в м’яку землю. Та марно. Додому по­вернулася сама.

— Вкрали мою Машку, — плака­ла старенька.

Після крадіжки кізоньки бабуся геть занедужала. Серце тьохкало в грудях від великої втрати. Не раз сусідам повторювала, що Маша — єдина рідна їй душа. Коли ж трохи старенька окріпла, стала геть за­мкнутою. Іншу козу не заводила.