Передплатити Підтримати

«Не було би бичків Юрка і Василька – не вижив би...»

Круторогі вихованці Ярослава Небесного возять господареві городину, дрова, сіно, гній. І, ощасливлюючи сільських корів, поповнюють його гаманець

Пан Ярослав не втомлює своїх бичків тяжкою роботою... Фото Арсена Мельника

Поміж українських селян віддавна водиться традиція на другий Святвечір скроплювати свяченою водою все обійстя — щоб у новому році на ньому множилися всякі добра-гаразди. А ще, перш ніж сідати до столу, господарі мають пригостити хлібом власну худібку, яка разом із землею забезпечує їхній добробут. Цього ритуалу неодмінно дотримується 60-річний житель села Волиці на Бережанщині Ярослав Небесний. У старенькій стайні дочікуються весни двоє роботяг-годувальників. Головна його опора. Не коні, не корови, а… бички. За східним календарем, у 2021 році вони вважатимуться іменинниками, тож можуть сподіватися на додаткову винагороду.

— Чи пригощатиму я своїх бичків на Новий рік? — перепи­тує нас Ярослав Небесний. І, не задумуючись, відповідає: — На­віть мови нема! Вони у мене на це заслужили. Не було б їх — не вижив би…

Бички пана Ярослава ма­ють власні назви. Старшого, якому вже буде 15 зим, імену­вав Юрком. А дворічного бу­гая кличе Васильком. Як тіль­ки настає пора звозити з поля урожай, ґазда запрягає сво­їх підопічних у воза. І Юрко з Васильком слухняно звозять з поля кукурудзянку, картоплю, буряки, транспортують додо­му сіно, солому. А ще забез­печують Григоровича паливом. За шість ходок до лісу задарма привезуть добру машину дров- сушняку — на зиму вистачить. Якби довелося замовляти ма­шину, треба було б заплатити водієві не менше ніж п’ять ти­сяч гривень. А де їх візьме ко­лишній тракторист ПМК, нині самотній пан Ярослав, який че­рез брак стажу (у молодості до­глядав хвору на очі матір) не заробив собі пенсії?

Попри доволі скромний спосіб життя, цей ґазда при зустрічі завжди випромінює позитив.Фото Арсена Мельника

Бички роблять ще одну до­бру справу — «видають на-гора» купу гною, такого дефіцитного у наш час органічного добрива. Продасть його комусь із одно­сельців для підживлення горо­дів — буде непогана копійка.

Але основна місія Юрка і Ва­силька, їхнє найперше «ремес­ло» — дбати про продовжен­ня роду, запліднювати корів. В останні роки їх у довколишніх селах залишилося дуже мало. А бичків взагалі годі знайти у радіусі 30 км. Уся надія на під­опічних Ярослава Небесного. І вони, що називається, три­мають марку. Прижене хтось на подвір’я «закохану» коро­ву чи телицю — і вже підзаробі­ток є. За одне романтичне ран­деву власникові бичків платять до 400 грн. Нарікань не було — ефективність 100-відсоткова. Більше того, цього сезону піс­ля «побачення» з бичком Юр­ком четверо корів народили по двоє телят!

— А дехто вдається до штуч­ного запліднення — і часто ви­кидає такі самі гроші на вітер, — із неприхованою гордістю за своїх бичків каже наш співроз­мовник.

За бичкові заробки пан Ярослав зміцнив свою матері­ально-технічну базу — придбав новенького воза на гумових ко­лесах. Упряж зробив самотуж­ки. Тож тепер Юркові і Василь­кові працюватиметься легше, ніж із саморобною підводою.

Про те, що в Юрка є задатки до «кінської» роботи, Ярослав Небесний дізнався випадково. Якось пас у лісі свою худобу. Спекотно, люди і худоба вми­ваються потом, допікають ґе­дзі. Треба було втікати додо­му. Господар вирішив спочатку пригнати до хліва корову, а по­тім повернутися по норовливо­го бичка. Аби не втік, прип’яв його до чималенького дубка. Але коли повернувся до лісу — у знайомій гущавині не поба­чив ні бичка, ні самого дерева: Юрко вирвав його з корінням і подався світ за очі. Згубу зна­йшли в урочищі Границя. Зго­дом бичок таки прибув на рідне подвір’я — і приволік на ланцю­гу дерево. Тоді й визрів задум продуктивніше використати богатирську силу Юрка…

Про своїх вихованців Ярос­лав Григорович розповідає як про щось дуже близьке йому:

— Юрко у мене слухняний, а Василько — трохи батяр. Бо молодий. Але роботу роблять справно. Не командую ними, самі знають, куди їхати. Увечері навпомацки дорогу знаходять. Як втомляться — не підганяю їх. Попрошу: «Бицю, ходи!». Пе­репочинуть — і далі йдуть. Що­правда, не люблять кам’яної дороги — камінь на ратиці бо­ляче тисне… Влітку обидва па­суться за хатою, взимку годую їх кукурудзянкою, сіном, ку­пую їм ґрис (так по-місцевому називають комбікорм. — І. Ф.) Щоб надбати бичкам корму, за­ощаджую на своєму харчуванні. Взимку відмовляюся від мака­ронів і хліба. Не їм м’яса. Біль­ше споживаю картоплі, готую собі деруни.

Під кінець розмови повер­таю бесіду в інше русло:

— Що ви сказали б тим, хто вважає, що «мордуєте» худобу?

— Я своїх бичків не перетру­джую. У мене самого від робо­ти грижа — а їх шкодую. Погла­джу їх, подякую за роботу — а вони у відповідь мене лижуть. Дехто каже: продай своїх бич­ків на м’ясо! А я не можу без них. Вони — моя найперша по­міч і моя розрада.