Передплатити Підтримати

Друга хвиля, або чим жарти похмуріші, тим швидше здійснюються

Чого боялися, те і сталося. Друга хвиля епідемії прийшла. І вирує!

Малюнок Юлії Ліщенко

Коли перша хвиля була, жартували з легкою посмішкою. Згодом жарти все більш похмурими ставали. Зараз не до жартів. Бо у нас чим більш похмурі жарти, тим швидше вони здійснюються. У нашому будинку вже ніхто не жартує…

Після чергового повідо­млення про антирекорд ми всі вийшли на балкони — похмурі, з поганим настроєм, обговорюємо крізь сльози, крізь зуби, із болем у душі останні ко­ронавірусні новини. Не перери­ваємо одне одного, черги дотри­муємося. Соціальної дистанції також дотримано. Дискутуємо. Хтось зверху щось скаже, хтось — зліва, хтось — справа… Перед вірусом всі однакові.

— Цю заразу жінки розповсю­джують. Самі поміркуйте. Який мужик з температурою 37,2 з хати вийде. Якщо він ось-ось дуба дасть, майже не жилець. А жінки — і на базар, і в магазин, і в перукарню… Біжать! Сумки, па­кети… Очі блищать, руки трем­тять, на вигляд — температура у них за 40. А губи шепочуть: «Ще те треба, це треба, того — 5, цьо­го — 10…»

— Якби жерти не хотілося, ні­защо жінку на ринок не відпустив би. А їсти під час епідемії кожен день хочеться, — бідкається су­сід зліва.

— Так, це правда. Бо друга хвиля по слабких і беззахисних б’є, — розмірковує сусід спра­ва. — А ще ці вибори під час епі­демії! Скільки постраждало. Скрізь закликали: «Ідіть, від­дайте свій голос». Ну, у кого цих голосів купа, тому що… Сьо­годні за одного віддав, завтра — за іншого. Запас є. А ось у моєї тещі тільки один голос. Що­правда, сварливий і пискливий. Але пішла таки, віддала. І що… Пропав голос — хрипить, каш­ляє, сипить. Коронавірус, ма­буть. Каже: «Помирати, здаєть­ся, буду». Я, звичайно, все, що міг зробив, щоб полегшити… Навіть мобільник біля неї поруч поклав, бо вона його весь час забуває і з півдороги завжди повертається. Ох, не жарти це… Точно не жарти. А ще по­дейкують, що, як профілакти­ка, від другої хвилі секс допо­магає…".

Тут вже пенсіонер-вете­ран, що з другого поверху, не витримав: «Ой, не кажіть дур­ниць! Я як почув про це від на­шого міністра з медицини, вирішив спробувати. І що ви думали — ногу скрутило, у го­лові запаморочилось, у боці стріляти почало, тиск — за 200, серце, думав, вискочить. І це тільки штани зняв. Не до всіх порад цих міністрів-рефор­маторів можна прислухатися. Головне — дистанцію витриму­вати. Ми зі своєю старою так і робимо. Витримуємо дистан­цію півтора метра…»

— Головне — маски носити. Без маски ризик великий. Ось один мій знайомий зайшов без маски в лазню, то його жінки так мас­ками віддубасили… Щоправда, потім всім казав, що до зубного і так збирався йти.

— А ось що найкраще допо­магає при другій хвилі, то це — кредит.

— Чому це?

— Померти не дадуть. І чим більший кредит, тим більше шансів, що відкачають.

— Кредит — це добре. Узяв і живи — не хочу. Але гарантія не стовідсоткова, — знову по­дав голос пенсіонер-ветеран. — Вакцина потрібна!

— Так є! — вперше за весь час почули голос дівчини з четвер­того поверху. І всі подивили­ся нагору. Файна дівчина. По­літично грамотна, ерудитка. Та й мешкає відповідно — наго­рі і праворуч. Вона продовжи­ла: «Як мені повідомили таєм­ні джерела з-під Банкової, десь пару-трійку тижнів тому до га­ранта приходили якісь хіміки і, фізично тиснучи на нього, за допомогою математики пере­конали, що якщо у когось гро­ші відняти, а з ними поділити­ся, то за допомогою принципу ядерного реактора можна зро­бити прилад, який буде давати супервакцину».

Вислухали ми це все з відчут­тям високої політичної і мораль­ної відповідальності і заволали в одне горло: «Ні! Ні! Ні! Йому не можна! Це ж гарант! Ризик вели­кий, а справа ця серйозна. А якщо він спробує і знову почне на піані­но грати? Вакцина ця в першу чер­гу потрібна простому народу, а не тільки його слугам. Тут справжні патріоти-добровольці потрібні».

І вирішили, що ми всім бу­динком готові стати добро­вольцями… Та що там, всім містом! Вся ненька Україна з радістю прийме цю вакцину. Не допоможе, то хоч відстрочить. А там і Новий рік…

І всі розійшлися по домів­ках. Кожен думав про свою, і всі — про одне й те ж.

Новий рік не за горами. Швидше б цей 2020-й закінчив­ся! Недарма це рік Щура був… Сиділи всі по кутках… З нори тільки за їжею вибігали… По­бачивши людей, втікали… Ду­мали, може, це якийсь експе­римент над нами… Пам’ятаєте весну 2020 року? Найбільш ро­зумні казали, що коронавірус — це фігня, провокація, і тіль­ки тупі цього не розуміють. Тож Новий рік тільки тупі і будуть святкувати.

А наступний — рік Бика. Ну, а Бик… він має бути здоровішим, ніж Щур. Дай-то Боже!