Передплатити Підтримати

«Я прожив гарне життя. Амінь»

Багаторічний завідувач кафедри урології ЛНМУ ім. Д. Галицького, професор урології Цезар Боржієвський не дожив до свого дня народження рівно місяць. Видатному лікарю вкоротив віку підступний Covid-19...

5 листопада професору Боржієвському мало би виповнитися 90 років. Колеги та учні готувалися привітати Цезаря Кайтановича з ювілеєм, а замість цього їм довелося висловлювати співчуття сім’ї покійного. Рідні та близькі професора залишилися без надійної опори та підтримки. Ті, для кого став учителем, уже не почують від нього мудрих порад і настанов. Хворі, яких лікував, уже не зможуть зателефонувати лікарю, аби ще раз подякувати йому за врятоване життя. Цезар Кайтанович був світилом української медицини…

Львівський медуніверситет став для професора другим домом — рідній «альма-матер» він присвя­тив 56 років свого життя! Докторську дис­ертацію захистив 1966-го. Був першим у медінституті, хто отримав звання почес­ного професора. Заснував кафедру уро­логії, яку очолював 35 років. Цезар Бор­жієвський ввійде в історію медицини як лікар, що першим почав проводити опе­рації з пересадки нирок у Західній Україні.

1983 року урологічне відділення № 2 Львівської обласної клінічної лікарні ре­організували у відділення хронічного ге­модіалізу, аналогів якому у Західній Укра­їні на той час не було. Через два роки це відділення знову реорганізували, пере­творивши його на відділення хронічно­го гемодіалізу і трансплантації нирки, яке отримало статус Центру трансплантації нирки західного регіону України. Трохи більш як через півроку тут провели пер­шу пересадку цього органа.

Відділення очолив Петро Степанович Кондрат, а науковим керівником відді­лення став Цезар Кайтанович. «У ті часи, — згадує його дружина, лікар-пульмоно­лог Оксана Євгенівна Боржієвська, — він працював на межі людських можливос­тей: вдень завідував кафедрою, а вно­чі — ставав до операційного столу». Біль­шість пацієнтів з травмами, несумісними з життям, які можуть стати донорами, помирають переважно вночі, до 5-ї ран­ку. Нирку необхідно оперативно вилучи­ти у донора і так само оперативно до­правити до лікарні, де орган пересадять реципієнту, який на той момент буде ві­дібраним з-поміж сотень інших і повніс­тю готовим до трансплантації. Донорські нирки передавалися з Клінічної лікар­ні швидкої медичної допомоги, а також авіасполученням з балтійських країн, Санкт-Петербурга й Москви. Професор провів 130 трансплантацій нирок.

Будучи членом Всеукраїнської асо­ціації урологів, налагодив тісну співпра­цю з Європейською асоціацією уроло­гів, колегами зі США та Польщі. Один з його студентів відкрив у Польщі приват­ну клініку, і на прохання Цезаря Кайта­новича багато апаратури та обладнання подарував львівській урологічній клініці. Професор домовився, щоб з Лондона до Львова транспортували С-дугу — високо­технологічний мобільний рентген-апа­рат, який дозволяв хірургам-урологам візуалізовувати тканини під час прове­дення оперативних втручань.

Цезар Кайтанович залишив по собі найцінніший спадок — своїх учнів. Під його керівництвом 19 кандидатів та два доктори медичних наук написали і захис­тили свої дисертації. Сам професор є ав­тором двох монографій, понад 400 нау­кових праць та авторських свідоцтв на винаходи. Україні бракуватиме фахівця такого класу, напрочуд інтелігентної і до­брої людини.

«Студенти залюбки відвідували його лекції, адже він стільки цікавого міг роз­повісти зі своєї практики! Ініціативну мо­лодь заохочував брати участь у студент­ському науковому гуртку при кафедрі урології, а коли ті вже ставали лікарями, відбирав найбільш мотивованих, пра­цездатних, відданих своїй професії і всі­ляко їх підтримував. „Пхав у спину“, — як казали його колеги», — згадує Оксана Єв­генівна.

Серед учнів Цезаря Кайтановича — доценти кафедри урології ФПДО Львів­ського національного медичного уні­верситету ім. Д. Галицького, кандидати медичних наук Володимир Васильович Дмитрієнко та Роман Зіновійович Ше­ремета. «Роман Зіновійович товаришу­вав з нашим сином Андрієм, тож був нам як рідний», — каже Оксана Боржієвська і вперше за час нашої розмови всміхаєть­ся. Дружина покійного професора важко переживає втрату. «Вчуся жити без мого Цезаря Кайтановича», — сумно зітхає.

«Ваш син Андрій також став лікарем-урологом. Завідує кафедрою уроло­гії ФПДО Львівського національного ме­дичного університету ім. Д. Галицького. Обрав цю спеціалізацію, бо хотів бути як тато?» — цікавлюся. «Андрій народив­ся урологом!». У голосі Оксани Євгенів­ни звучать нотки гордості за рідного сина: «Як був маленьким, ходив з батьком у клі­ніку на всі перев’язки. Не читав дитячих книжок — із захопленням розглядав атла­си з урології. Стати лікарем-урологом — це була його ініціатива. У Андрія — чудо­вий характер. Він і у мене, і у батька взяв тільки найкраще — виваженість, послі­довність, добросовісність. Як щось ро­бить — то робить це найкраще. Коли писав кандидатську, а потім докторську дисер­тацію, радився з Цезарем Кайтановичем, але бувало, що не погоджувався з його думкою, наводив аргументи, чому має бути так, а не інакше».

Covid-19 — страшна хвороба. Лікарі, які працюють у реанімаційних відділен­нях «ковідних» лікарень, розповідають: людина, яка помирає, перебуває у сві­домості, тож розуміє, що жити їй зали­шилось недовго. Професор також знав, що помирає, тому написав прощального листа, в якому подякував кафедральним працівникам, ректору медуніверситету, своїй сім’ї — невістці Ірині, дружині по­кійного сина Миколи, яка була для ньо­го як донька, онукам Олексі і Дарію, за­кликавши їх завжди бути разом — як би не склалися їхні долі, сину Андрієві — своїй гордості, дружині — любові всього його життя. Лист закінчується словами: «Я прожив гарне життя. Амінь».

За час пандемії від ускладнень коро­навірусної хвороби в Україні померло по­над 140 лікарів. Covid-19 забирає най­кращих…