Передплатити Підтримати

Уроки пандемії

Лікар з Німеччини радить подивитися на Covid-19… як на вчителя. Хвороба, проти якої досі немає ефективних ліків, може навчити нас поваги та любові одне до одного

Фото REUTERS

У Німеччині сьогодні виявляють по 4 тисячі випадків на добу. Ситуація у цій країні — спокійніша, ніж, скажімо, у Франції, де виявляють по 10−12 тисяч (минулої суботи там узагалі зафіксували антирекорд — майже 27 тисяч лабораторно підтверджених випадків Covid-19, і це — найбільша кількість за весь час пандемії) чи у Бразилії, де у серпні виявляли по 45 тисяч хворих (сьогодні — майже по 27 тисяч, і це — третя країна у світі за загальною кількістю хворих та друга — за кількістю померлих від ковіду). Повернення до показників, які фіксувалися ще на початку квітня, німецька влада пояснює не тільки збільшенням кількості тестувань. Почалася друга хвиля пандемії.

«Коли була пандемія „іспанки“ сто років тому, друга хвиля виявилася важчою за пер­шу. Нам залишається лише сподіватися, що цього разу буде по-іншому», — каже Борис Хайт, керівник центру паліа­тивної медицини, Катарінен-госпіталь Унна (Північний Рейн-Вестфалія), керів­ник амбулаторної паліативної допомоги у регіоні Унна, Німеччина, учасник дис­кусії 27-го Львівського форуму видав­ців, який цьогоріч через пандемію вперше проводився в онлайн-форматі.

Колишній львів’янин, випускник Львів­ського національного медичного універ­ситету ім. Д. Галицького розповідає: коли з’явилися перші повідомлення про новий коронавірус, медики у цілому світі недо­оцінили загрози. Але вже незабаром стало зрозуміло: навіть у розвинутих суспільствах медичні ресурси є обмеженими, і якщо буде великий наплив важких хворих, врятувати всіх не вдасться. Спершу у Китаї, а тоді — в Італії, Франції та США медики постали пе­ред серйозною емоційною, етичною, ме­дичною і юридичною дилемою: «Як розподі­лити ліжка у відділеннях інтенсивної терапії, якщо потреба у них є більшою, ніж цих ліжок у наявності?»

У Німеччині вирішили діяти на виперед­ження і створили спеціальну паліативно-консоліарну службу, яка опікується важкими пацієнтами з Covid-19 з обмеженим прогно­зом життя, щодо яких було прийнято рішен­ня про проведення симптом-орієнтованої терапії. У компетенції цієї служби — забезпе­чити підтримку та супровід родин таких хво­рих і медиків, які займаються їх лікуванням і доглядом. «Завдання паліативної медици­ни — зменшити страждання людини. Якість надання паліативної допомоги — один із по­казників зрілості суспільства», — наголошує Борис Хайт.

Під час першої хвилі ковіду у різних краї­нах показники захворюваності та смертнос­ті були різними. «Це залежить від багатьох факторів: рівня розвитку медичної системи, наявності кваліфікованих спеціалістів, кіль­кості ліжок у відділеннях інтенсивної тера­пії та апаратів штучної вентиляції легень, можливості забезпечити хворих якісними медикаментами і вміння швидко вчитися на своїх помилках, — пояснює лікар. — По­ставмо собі запитання: як наше суспільство ставиться до людей похилого віку? Людей, які важко хворіють роками? Що конкретно ми робимо, щоб полегшити їм життя? На­скільки розвинута паліативна медицина у країні? Україні слід збільшити активність у цьому напрямку, щоб забезпечити кращий контроль симптомів у таких хворих».

У Німеччині розпланували дії заздале­гідь — що робитимуть родичі та медперсо­нал, якщо людина похилого віку захворіє на Covid-19? «Людина обирала сама: чи для неї треба викликати „швидку“ і везти у лікарню, чи викликати паліативну службу. Це дозво­лило зменшити навантаження на медичні заклади і уникнути ситуації, коли лікарям до­велося б обирати — кого підключати до ШВЛ, а кого ні», — розповідає Борис Хайт і додає: «Корона» навчила нас особистої громадської позиції: «Що роблю я для суспільства, а не тільки що я беру від нього?» В одних країнах оголошували жорсткий «локдаун» — на вули­ці не можна було зустріти ні в душі. В інших — обмеження були настільки мінімальними, що не спричиняли жодного дискомфорту для жителів. У всіх країнах є люди, які дотри­муються правил, і ті, які їх ігнорують, — каже лікар. — Вся Німеччина обговорювала випа­док, коли 26-річна жінка, жителька курортно­го містечка, хворіючи на ковід у легкій формі і знаючи про це (діагноз був підтверджений лабораторно), продовжувала відвідувати кафе, дискотеки і т.д., після чого там зафік­сували майже 700 випадків захворювання! Що дасть вимога дотримуватися дистанції, якщо людина не є зрілим громадянином сус­пільства? Якщо вона носить маску, не при­криваючи носа? Поширення захворювання буде зменшуватися, якщо не влаштовувати забав, а зустрічатися — лише за крайньої не­обхідності. Як переконати 18-річного юнака, що він — відповідальний за здоров’я бабусь і дідусів, з якими контактує (навіть якщо це незнайомці, з якими він просто перетина­ється на вулиці)?"

«Якщо я розмовлятиму з вами у масці — не побачите моїх емоцій, почуттів, не будете знати, усміхаюся я чи злюся. Дослідження показують, що у європейців нижня частина обличчя відіграє ключову роль у комунікації. У китайців, навпаки, чоло та очі. От і виходить, що через пандемію ми почали більше приховувати свої емоції і триматися на біль­шій відстані одне від одного. З’являється невпевненість, нерозуміння. Лікарі, які пра­цюють з пацієнтами з хворобою Паркінсона, знають, про що я — обличчя цих хворих не виражає жодних емоцій. Вербальна комуні­кація, звісно, залишається на тому ж рівні, але слова вже не мають тієї сили, що при­зводить до емоційної холодності. Найгірше, що ми не знаємо, як довго буде тривати ця пандемія. Тож нам нічого не залишається, як шукати конструктивні рішення, — зазна­чає Борис Хайт. — Чому б не розцінювати відстань як вияв поваги до людини? Кожна людина — це унікум зі своїми думками, емо­ціями, почуттями, радістю і розпачем, хви­люваннями та наснагою. Чому б нам не ста­витися до цього як до скарбнички, що може розбитися від необережного руху? Про це нам і нагадує маска, яку ми носимо вже більш як пів року. Пандемія дає нам шанс більше вислуховувати і більше прислуха­тися до того, що говорять інші, навчитися читати по очах, по-іншому виявляти добро­зичливість (без усмішки, якої не видно за маскою, дружнього потиску рук та обіймів). За допомогою невербальної комунікації отримуємо 70% інформації. Але у нас є ще вербальна, і паравербальна комунікація — яким тоном, як швидко говоримо. Це все — знаки поваги і уваги до іншої людини, яких ми повинні навчитися».

Водночас Борис Хайт закликає не за­ганяти себе надто у стрес і не впадати у паніку. «Розкажу вам одну історію. Мій до­брий товариш минулої зими їхав на форум з паліативної медицини і медицини болю, який відбувався в Австрії. Запізнювався, бо дорога досить далека. І от він стоїть на світ­лофорі — останньому перед пунктом при­значення. Перед ним — два авто. Червоне світло перемикається на жовте, жовте — на зелене, але водій першого авто не рухаєть­ся. Всі починають сигналити. Знову черво­не, жовте, зелене — ситуація повторюється. Всі нервують. За третім разом відчиняють­ся дверцята другого авто. Звідти виходить водій і дуже повільно підходить до першого авто, легенько стукає об вікно, а коли водій приспускає шибу, спокійно запитує у нього: „Що, нічого підходящого для тебе не було?“ (всміхається). Тож бажаю всім нам внутріш­нього спокою!»