Передплатити Підтримати

Олександр Ройтбурд: «Хотів силою живописної мови перебити мову порно»

Один із найдорожчих художників України відкрив свою виставку у Львівському музеї модернізму

Олександр Ройтбурд проводить екскурсію по своїй львівській виставці. Фото автора

У щойно відкритому Музеї модернізму Львівської національної галереї мистецтв — подія для справжніх інтелектуалів: виставка знаного українського художника-постмодерніста Олександра Ройтбурда «Хроніки чумного року».

Олександра Ройтбур­да називають першо­прохідцем сучасного українського мистецтва. Ще на­прикінці 1980-х він заявив про себе як про новатора на постра­дянському арт-просторі. Його картини — у музеї сучасного мистецтва МоМА у Нью-Йорку, Державній Третьяковській га­лереї (РФ), Одеському худож­ньому музеї, PinchukArtCentre тощо. Учасник більш ніж ста ви­ставок і культурних проєктів. На­писав близько двох тисяч кар­тин.

У 2017-му довкола імені Ройтбурда розгорілася «музей­на війна». Він переміг у конкурсі на посаду директора Одесько­го художнього музею, але про­ти цього виступили депутати Одеської облради. З ініціативи представників «Опоблоку» се­сія облради звільнила його. По­при це голова Одеської ОДА під­писав з ним контракт на п’ять років. Після того, як Ройтбурд очолив музей, перетворив зане­дбану колись установу на попу­лярне та знакове місце.

На цьогорічній виставці Ройт­бурда у Львівському музеї мо­дернізму — багато оголеного тіла і прихованих смислів. А за­галом ця експозиція є рефлексі­єю митця на коронавірусну пан­демію та останні події в Україні.

Скільки заробляє один із най­дорожчих митців України? Чи переміг Ройтбурд у «музейній війні»? Навіщо подарував пре­зиденту Зеленському шкарпет­ки? Чому не любить, коли його називають епатажним художни­ком? Про це та багато іншого ху­дожник розповів в ексклюзивно­му інтерв’ю «Високому Замку».

— Маестро, про вас напи­сано безліч статей, є море ін­формації в Інтернеті, але ніде немає нічого про ваше дитин­ство і юність…

— Мої батьки були інженери, безпартійні. Батько очолював будівництво на кількох великих одеських заводах. Був трударем, пізно приходив додому, часто у відрядженнях, завжди щось «ви­бивав»… Мама була інженером-спектроскопістом. Їй пророкува­ли блискучу наукову кар’єру, але коли я народився, вона зосередилася на моєму вихованні.

Жили ми не дуже замож­но, батьки рахували копійки від зарплати до зарплати. Мама за­писувала, скільки витрачено за день. Але ми не були і злидаря­ми. У мене не було дорогих ре­чей, але чеські туфлі чи «гедее­рівські» штани були.

— З дитинства хотіли бути художником-авангардистом?

— Хотів, та це сталося не одра­зу. Батьки хотіли віддати мене у музичну школу, але я був безна­дійним у цьому сенсі. Вирішили, що мене треба якось «залучати до прекрасного» і віддали до ху­дожньої школи. Це мені сподо­балося. Коли я цим захопився, батько вирішив, що я буду архі­тектором. Але мені це було не­цікаво. В СРСР архітектор міг хіба прив’язати типовий чеський проєкт до типового мікрорайону, спроєктувати клумбу, максимум — кіоск. Один з тисячі архітекто­рів міг спроєктувати типовий кі­нотеатр, але з якимись змінами.

Я бачив радянські художні ви­ставки, тих робітників, космо­навтів, яких зображали, — вони всі були такі бездушні. І бачив книжки, в яких критикували су­часне західне мистецтво. Мов­ляв, наше радянське мистецтво показує людину праці, а на захо­ді — занепад, це Далі, Поллак… І став малювати щось таке, що мені здавалося авангардним. Тоді мав років 10−12. Батьки зля­калися, бо за авангард переслі­дували. Понесли мої малюнки до викладачки художньої школи, вона сказала, що на цьому не ро­зуміється, порадила звернути­ся до одеського абстракціоніста Льва Соколова. Я показав йому свої роботи. Він сказав, що це дуже цікаво, але треба вчитися.

Вступив до Одеського педа­гогічного інституту на художньо-графічний факультет. Там викла­дав геній академічного рисунку Валерій Гегамян. Живопис ви­кладала Зинаїда Борисюк, жінка з глибокою художньою культу­рою. Вона розширювала сферу моєї закоханості у мистецтво. Це на тлі жорсткої тоталітарної системи радянського академіч­ного мистецтва!

— Чи не було на вас тиску че­рез захоплення авангардом?

— Я такі експерименти ро­бив удома… А вже після інсти­туту дуже зацікавився мисте­цтвом андеґраунду. Якийсь час товаришував із Валентином Хру­щем, Люсьєном Дульфаном, Йосифом Островським та ін­шими (художники одеського ан­деграунду. — Авт.). А потім по­знайомився з іншою «хвилею» художників, представниками так званого одеського концептуа­лізму. Вони були не дуже близькі мені візуально, але мене більше цікавило їхнє мислення, бачення «світу парадоксів». Знайомство наприкінці 80-х з колом київських художників і поїздка у 1988 році у Седнів (Чернігівщина), на пленер, який організовував Тиберій Сіль­ваші, — це те, що мене сформува­ло. Далі вже рухався самостійно, але в контакті з однодумцями.

Після армії я одружився, мені було 25 років, жінці — 22. Ми прожили разом 15 років. Багато родичів емігрували за кордон, і всі дуже кликали моїх батьків до Америки. А вони не хотіли їха­ти без мене і врешті-решт мене вмовили. До того ж тоді я був розчарований у багатьох своїх проєктах. Тому й поїхав до Аме­рики, це вже був 2000-й рік, і ро­ків зо три там прожив. Моя дру­жина вирішила залишитися в Америці, а я повернувся. У мене зараз інша сім’я, є прийомний син, якого вважаю рідним, він взяв моє прізвище. Хоча з дру­жиною живемо «во грєхє» — у не­зареєстрованому шлюбі.

— А Бетті Ройтбурд — це ваша донька?

— Так, донька, вона теж ху­дожниця, працює як куратор ви­ставок. Працює трохи з кера­мікою. Я не завжди розумію її мистецтво, але вважаю, що це нормально. Бо якби вона роби­ла щось схоже на те, що роблю я, мені би було не так цікаво.

— Ви казали, що є найдорож­чим художником України…

— Я сказав, що у 2009 році за мною був ціновий рекорд — моя картина «Прощавай, Карава­джо!» була продана на лондон­ському аукціоні Philips de Pury за 97 тисяч доларів. Але за рік-півтора Анатолій Криволап по­чав продаватися дорожче, і я втішився, що мене перестали питати, чому я найдорожчий ху­дожник України.

— Зараз скільки заробляє­те?

— Шість тисяч гривень на мі­сяць — як директор Одесько­го художнього музею. Маю над­бавку за інтенсивність роботи — ще 50%. Хоча під час каранти­ну її не було. З надбавкою — 9 ти­сяч гривень.

— А як художник скільки за­робляєте?

— Це моя приватна справа. Не бідую.

— Чи вже закінчилося пе­реслідування вас як директо­ра художнього музею? Ви вже «директор у законі» чи трива­ють суди?

— Ні, ще все триває. Зараз ка­саційна справа — у Верховному суді України.

— Дружина нашого мера, Катерина Кіт-Садова, на ва­шій виставці у Луцьку зроби­ла епатажне фото: вона ле­жить на підлозі під вашою картиною, на якій зображе­на оголена жінка. Як оцінює­те такий хід?

— Ну, вона ж мистецтвозна­вець за фахом. Це був профе­сійний жест.

— Хто із львівських худож­ників-постмодерністів вам подобається?

— Високо ціную Андрія Сагай­даковського. Серед моїх друзів — Влодко Кауфман, Влодко Костир­ко, Ігор Подольчак та Ігор Дюрич. З молодшої генерації — художниця з псевдо Kinder Album, художниця Гриця Ерде. Хоч вона вже покину­ла Львів, але коли я був у Німеччи­ні, завітав до неї в гості.

— Під час екскурсії вашою виставкою ви сказали, що по­дарували президенту Зелен­ському шкарпетки — такі самі, як намальовані на вашій кар­тині «Хроніки чумного року». А що ви йому сказали?

— Сказав йому те саме, що казав Порошенку, і те, що ска­зав би будь-якій особі на цій по­саді: держава недостатньо усві­домлює роль культури у процесі становлення нової ідентичності України. Що у нас занедбані му­зеї, які володіють скарбами сві­тового рівня, але при цьому же­бракують. Як може спеціаліст із кількома вищими освітами, який оперує з колекціями іноді вар­тістю мільярди доларів, отриму­вати зарплату на рівні секретар­ки в комерційній структурі? Іноді спеціалістам-музейникам пла­тять стільки ж, скільки й приби­ральниці. Це показує дикунське ставлення держави до культу­ри, і з цим треба щось робити. Я розумію, що не можна усім од­разу отримувати 4 тисячі євро (як пообіцяв Зеленський плати­ти вчителям). Таке говорять пе­ред виборами. Але порівняно з іншими «бюджетниками», у му­зейників найнижчі зарплати, а у наших музеїв найнижчий рівень фінансування. Це неприпусти­мо. Наші музеї найбільш затис­нуті законодавчо. Навіть якщо шукаєш гроші, щось робиш за спонсорські кошти, тебе можуть звинуватити, наприклад, у не­законному ремонті. Тобто коли зі стелі в Одеському музеї текла вода у зал, де висіла робота Се­ребрякової за кілька мільйонів і три Кандинських, кожен з яких мільйонів по сім, то це було за­конно. А коли ми відремонтували це все, це виявилося незаконно.

— Як ставитеся до того, що вас називають скандальним, епатажним художником?

— Де ви бачите епатаж?

— Ви — автор картини з ге­ніталіями, яка свого часу екс­понувалася. Це ж епатаж?

— Ні, не епатаж. Будь-яке ви­словлювання художника тре­ба сприймати у контексті. Ця картина була написана у 1998 році. По-перше, це був час знят­тя табу на сексуальність, а мис­тецтво завжди має переступати через якісь табу. По-друге, тоді лише з’явився Інтернет, і ці всі імі­джі (порнографічні фото тощо. — Авт.) стали часткою повсяк­денного масового споживання. По-третє, я зробив невеличку се­рію, де хотів, щоб енергія живо­пису перебила енергію збуджен­ня, задля якого створювався цей імідж. Хотів силою живописної мови перебити мову порно. По­рно — це частина культури. Не я його вигадав. Я цю картину не показував десять років. Пока­зав її у 2008 році, коли Янукович створив комісію з моралі. І відо­мий галерист Євген Карась за­кликав художників створити таку виставку — акцію протесту. Вона тривала два дні. На цій акції по­казав цю картину як протест про­ти того, щоб художнику щось за­бороняти. Кадр із цією картиною промайнув у новинах. Потім цей кадр, мабуть, знайшли у ФСБ Ро­сії і оприлюднили. А потім цим ка­дром почали ілюструвати статті проти мене. А потім (збіг? Не ду­маю!) це зображення почали ти­ражувати мої опоненти з Опобло­ку. І звели всю мою творчість до цієї картини.

Я таких картин написав штук десять, а крім того, ще дві ти­сячі інших. У моєму житті певну частину займає «тілесний низ», секс, як і у житті кожної нор­мальної людини. Якщо я цим за­ймаюся, то чому повинен забо­ронити собі про це розмовляти? Якщо про це розмовляю, чому не можу говорити про це мо­вою живопису? Тим більше, го­ворити з іншим завданням. Я ж не розповідаю масний анекдот. Це був експеримент. Але так, я хотів справді роздивитися це зображення. Бо це як скульпту­ра — дуже красиво. Коли така скульптурна форма, як фалос, входить у свою протилежність — вагіну. Тверде входить у м’яке — на цьому ж життя побудоване!