Передплатити Підтримати

З Німеччини підсобив братові... лопатою

Подібний на саперну лопату рискаль

Петро Дмитрик із подарунком-лопатою від свого стрийка з Німеччини. Напис на держаку свідчить, що цей інструмент виготовлено із надміцної круппівської сталі. Фото автора

Коли посуха зашкарубить до камінної тверді землю на городі чи коли поміж кореневищами треба викопати рів для прокладання труб, Петро Степанович бере до рук надійний у таких випадках інструмент — подібний на саперну лопату рискаль. Найскладнішу роботу той, майже не надщербившись, не натерши господареві мозолів, виконає легко, невимушено. З німецькою, як у наших селах порівнюють, якістю. Заступ цей справді німецький. Його історія зачіпає Другу світову і долі людей, яких та надломила…

Ще зовсім юним Антона з ба­гатодітної сім’ї Дмитриків, як і його хутірських сусідів-ровес­ників Степана Швидківа, Настю Плон­ську-Білан, разом із тисячами інших українців німецькі окупаційні служби відправили на невільницькі роботи у їхній «фатерлянд». По війні Настя по­вернулася додому, а хлопці з Кольо­нії, наслухавшись про жахливі радян­ські порядки у рідній стороні, їхати у Галичину не зважилися, залишилися у чужині.

Як тільки Україна набула незалеж­ності, колишній колгоспний муляр Сте­пан Дмитрик через Червоний Хрест ризикнув шукати у світах свого брата Антона (за СРСР про такі пошуки на­віть не могло бути й мови). І віднай­шов! Списалися. Зговорилися телефо­ном. Ощасливлений радісною звісткою з отчого краю, громадянин ФРН Anton Dmytryk у скорім часі вислав запрошен­ня дорогій родині. І через кілька місяців Степан Дмитрик у передмісті Бонна уже обнімав схожого на себе, наче дві кра­плі води, такого ж вибіленого сивиною брата. За п’ятдесят літ розлуки Антін призабув українську мову, тож розмов­ляли (і розумілися!) з ним очима, по­глядами. Навіть із тембру їхніх голосів можна було здогадатися, що саме один брат хотів сказати іншому.

А за якийсь рік Антін зі своїм при­йомним сином Райнером на джипі мча­ли польовими дорогами Західної Укра­їни, які колись у далекому дитинстві топтав босими ноженятами малий Ан­тось. Їхали, і подих перехоплювало від навколишніх красот. Були теплі обійми, сльози, жадані і несподівані зустрічі, розмови до ранку…

Коли ж, набувшись досхочу на тато­вому подвір’ї, Антін зібрався у зворот­ню дорогу, то сказав родакам, що на свою вітцівщину, напевно, не повер­неться. Літа підтискають, та й здоров’я уже не т. е. Попросив іншого свого бра­та, знаного у довколишніх селах столя­ра Василя Дмитрика, аби той, на згадку про рідний дім, подарував йому до Ні­меччини дерев’яне колесо від воза. А насамкінець Антін пройшовся до фігури Святого Яна, яка височіє біля гостинця навпроти їхньої хати, і набрав у пляш­чину джерельної води з тамтешнього джерела.

І у самого Антона був оригінальний подарунок для брата. Коли Степан вко­тре приїхав до нього погостювати під Бонн, спакував йому у валізу… лопату. Так-так, шанцевий інструмент із над­міцної круппівської сталі з фірмовим клеймом на держаку. Виготовили той рискаль на якомусь із заводів у Рурі. Хотів Антін полегшити братові його не­легку селянську працю в Україні.

Тридцять літ спливло з часу переда­чі на український хутірець того німець­кого презента. Нема вже на білому сві­ті Антона Дмитрика. Немає і його братів Степана з Василем. Але свою добру ро­боту і далі виконує німецький Spaten. Нею тепер орудує племінник Антона Дмитрика — Петро. Бачив їх обох за ро­ботою недавно. Копали яму-септик у сусіда Івана. Вітчизняні лопати і шуфлі скреготіли, гнулися, ламалися. Копачі через те нервувалися. І тоді Петро побіг додому за татовим подарунком. Круп­півська сталь не відчувала перешкод! За кілька хвилин справу було зробле­но. Робітники сіли відпочити і добрим словом згадали стрийка Антона, який у такий незвичний спосіб прислужився своїй батьківщині.