Передплатити Підтримати

Навкруги тільки й мови було: «Йому 30, їй – 65…»

Сьогодні звично, коли чоловік пов’язує долю із жінкою, молодшою за себе на багато літ. А якщо різниця у парі – навпаки?

Виборювати своє право на життя під одним дахом Сергієві Абрамовичу та Ганні Балейко з невеличкого поліського села доводилося не один рік. Бо навкруги тільки й мови було: «Йому 30, їй — 65…».

«Він тобі не рівня!» — казали

Про Ганну Василівну у Гірках Любешів­ського району згадують і досі. Кажуть, дуже хазяйська жіночка була. Виросла на хуторі, а в молоді роки перебралася у село. З першим чоловіком виховала трьох дочок та діждалася онуків, у кол­госпі на ланці трудилася і вдома трима­ла велике господарство. Про таких, як Балейки, кажуть: трудяги… Бо чоловік теж був не просто добрий ґазда, а ще й дуже майстровитою людиною — будував людям хати. Тож і тепер при згадці про нього пів села з пошаною схилить голову.

Хазяйнувало подружжя в купочці до старості. А коли чоловік помер, Ганна Ва­силівна збувати господарку не стала. Що могла, порала сама, а де треба була по­міч — косити чи орати, — то стала людей наймати.

Важко в селі самій жінці без чоловічих рук, ой як важко! Та й чоловікові часом буває нелегко без помочі жіночої.

Сергій Абрамович жив по сусідству з тіткою Ганною. Тож його життя було в неї, як на долоні. Знала про його важку долю все. І що без батька виріс, бо той покинув жінку з дитиною, і що рано залишився круглим сиротою — ненька померла.

По-материнськи шкодувала хлопця. А тут ще й бабця осліпла, яка взяла бідового внука на ви­ховання. От Ганна Василівна й стала приходи­ти до Абрамовичів, щоб їм щось у господарстві допомогти. І разом зі Сергієм догледіла немічну стареньку до смерті.

Та невдовзі село загуло: Ганна зі Сергієм живе як подружжя! Угледіли, що хлопець поки­нув свою хату й перебрався до сусідки (хоч на людях пара ще довго разом не з’являлася). І по­чалися пересуди. «Він тобі не рівня!» — казали Ганні Василівні.

Дочка захистила мамин вибір перед селом

— Знаєте, я стільки через це виплакала, — не крилася зі своїми переживаннями жінка. — Та що там казати — і соромно було. А минули роки, і звиклося.

Хоч жили разом, а ще цілих п’ять літ вона сто­ронилася Сергія. Бо таки добре люди допіка­ли своїми балачками. Хтось в очі старався літню жінку присоромити. Друзі Сергія взагалі не до­бирали слів, обсмоктуючи подробиці його життя. Бо ж він високий, чорнявий — красень! Здавало­ся б, міг знайти собі жінку під стать. Та хлопець не зважав і Ганну не покинув.

— Ох, декому ця сім’я справді спати не давала, — згадував тодішній сільський голова. — Їх у бо­лото затоптували. А кому яке діло до чужого жит­тя? Живуть мирно, шанобливо ставляться одне до одного. Комусь заздрісно? Перед ким зави­нили ці люди?

Та таки довелося у ситуацію втрутитися дітям Ганни Василівни. Усі дочки у той час вже жили да­леко від Гірок — аж на Харківщині. Кажуть, приїхала найстарша, Марія (вона з найбільшим ро­зумінням ставилася до того, що у батьківській хаті — новий господар), — і роти усім швидко по­закривала. Тож стали люди м’якшими.

А Ганна та Сергій тому зраділи. Почали ра­зом, як подружжя, на весілля сільські ходити, на базар та вирядини. Й до них гості зачастили, бо мали вдома телевізор.

— Вона в мене дуже добродушна, — сором’язливо відповідав Сергій, коли його запи­тували, за що найдужче цінує Ганну. — А взагалі, у селі, якщо ти хочеш добре господарювати і бага­то мати, самому важко…

Доживала віку далеко від дому

Сергій роботи не цурався. З Ганною тримали дві корови та три бугаї, коня, свиней, ще й обро­бляли півтора гектара поля! Тільки сіна на зиму мусили заготовити до 10 тонн. Вирощували зер­нові, картоплю, буряк, моркву… Коли приходив час чергу пасти, господар мусив кидати всі спра­ви на п’ять днів. Навіть коли на сезон на Білорусь їздив, хлопці з бригади його відпускали, бо зна­ли, що Ганна Василівна сама з усім не впораєть­ся.

Гарували важко, але з того й копійчину мали.

— Потрібно щось купити — немає питань. Гро­шей ми не ділимо, — казав Сергій і з гордістю по­казував господарку.

— Мабуть, заздрять вам сусідки, що маєте в хаті такого хазяїна? — запитували ми Ганну Ба­лейко.

— Ой, правда. Якби не Сергій, то таки б стільки всього не тримала, — відповідала. — На одне сер­джуся — як часом вип’є. Бо який чоловік п’яний? Вредний. Але прощаю.

***

Отак вони разом прожили більше п’ятнадцяти літ. А розлучила бабу Ганну зі Сергієм її тяжка хвороба. Забрали дочки матір до себе віку до­живати. Померла Ганна Василівна у Харкові, там стареньку й поховали. У Гірках же батьківську хату діти продали, а Сергій перебрався назад до себе, за паркан.

— Може, потім таки привів у свою хату якусь молодицю? — запитую у місцевих жителів.

— Що ви! — заперечують. — Сергій за Ганною затужив. Та так сильно, що й сам скоро помер.

Волинська область