Передплатити Підтримати

«Миття рук не допоможе. Треба буде й ноги мити»

Для доброго настрою серед коронавірусного карантину публікуємо гумореску Анатолія Архаріва

Малюнок Юлії Ліщенко

Мура все це, всі ці коронавіруси. Провока­ція проти нестандартно мислячих інтелігентних людей. Це все ЦРУ і ФСБ придумали за допомогою китайців. Щоб у нас свободу слова закрити че­рез закритий маскою рот. Ось я, інтелігентна людина, холос­тяк у третьому поколінні, а ще мій кореш Колян, слюсар-сан­технік-самоучка з жеку та Ві­тьок — сусід по будинку. Всі ми твердо переконані — мура це і обман населення. Нас не про­ведеш! Особливо Вітька. Він у нас і розумний, і допитливий. Може перебувати відразу у двох місцях. Зараз, наприклад, перебуває удома і у державно­му розшуку. Він відразу ска­зав: «Провокація! Бо коли я рік тому у масці хотів у банку гро­шенят віджати, мене мало не пов’язали. І мій портрет у масці по всіх стендах у поліції розві­сили. Тому я по-любому в масці у місто не вийду. Бо впізнають. А без маски — ось я, файне ін­телігентне обличчя, з елемен­тами чесності. А зараз біля банку всі у масках, всі на одне обличчя. Як у лазні».

Ми з Коляном теж масок майже не одягаємо. Вони у нас одноразові, але багаторазово­го користування.

А того, що зараз відбува­ється, не розуміємо. Коли вла­да говорить, що все погано, не розуміємо. Коли каже, що все добре, теж не розуміємо. Тому ми, троє типових гуманітаріїв, думати йдемо подалі від влади. За гаражі. Там у нас типу офіс. Ми так його і назвали — офіс простих питань і простих рі­шень. Як це? Ось приклад. Просте питання: випити треба? Просте рішення: треба! Випи­ли. Прислухались до себе. Ста­ло краще! Значно краще! Отож є сенс у такому офісі? Є!

Сидимо, диспут ведемо.

Колян: «Мінздрав говорить, що алкоголь від вірусу не допо­магає».

Вітьок: «Ну, вони не завжди не праві. Мінздрав сказав, що маску під час їди знімати не можна, особливо пенсіонерам. Ось просте рішення забезпе­чення харчуванням. Особливо пенсіонерів».

Випили.

Колян: «Один депутат по­радив, якщо до вас прийшли гості, то чай треба наливати до самого верху. Тоді гості не зможуть у чай цукор покласти. Просте рішення лікування діабету. І як тільки колишній мі­ністр від медицини до цього не допер?».

Я: «Дурний твій депутат! Бо молодий ще і зелений. Ну, тре­тій тост — за жінок».

Вітьок: «Тоді я скажу. По суті. Мене ось без маски у трамвай не пускали. Я хусточкою при­крився, проскочив, сиджу. А бабка якась: «Звільни місце!». Я їй: «Ага! Зараз! Ти, бабка, хто? Ти звичайна громадянка — раз. Жінка — два. В Україні кож­на жінка може постояти за себе у громадському транспорті. Тож бабка до моєї зупинки сто­яла, думала…».

Колян: «Сиджу я у парку на лавочці, обійнявшись з пляш­кою пивасику, поруч, на іншій лавочці, парочка сидить. У мас­ках. Як там у них, у людей, за­раз модно. І той пацан так бру­тально поводиться, наїжджає… Каже: «Гуля, відкрий носик». А та, відчуваючи, мабуть, небезпе­ку, каже: «Ні». Той далі наїжджає. Каже: «Благаю, будь ласка, від­крий носик. А вона: «Ні! Тільки після весілля!».

Я: «А я вам більше скажу. Не­хай знають правду-матку на самій горі. Нехай знають дум­ку простого українця на само­ізоляції. Я почав помічати, що апатія якась у мене, сонли­вість, робити все лінь, душа до роботи не лежить… Випити вже зранку хочеться. Що це?».

Вітьок: «Це вже вчені з’ясували. Це в тобі антитіла у до­статній кількості виробилися. Тобто ти вилікувався і зараз вже здорова людина. І тепер можеш бути донором для ін­ших. І незабаром вся Україна одужає».

Колян: «А мені сказали тиж­день на роботу не ходити. Си­джу вдома, потім дзвоню, і так, з приколом: „Коли на робо­ту? А то я вже більше без ро­боти не можу“. А сам відчуваю, є у мене ще сили, є. Можу я ще без роботи. Ще й як можу! Може, у мене теж антитіла? Хоча ні. З усіх антитіл у мене тільки жінка. Ми з нею в масках у хаті ходимо, мовчимо. А ось нещодавно розговорилися ви­падково, і хто б міг подумати, виявилося — прикольна чувіха! Один недолік: їсть як пташка-невеличка — третину своєї ваги за добу».

Я: «А я чув, що восени ві­рус мутирує. Миття рук вже не допоможе. Треба буде й ноги мити».

Колян: «Тоді краще зараз померти, щоб восени не мучи­тись».

Вітьок: «Ось я, якщо захво­рію, до лікарів звертатись не буду. А звернусь до друзів. Є у мене пара-трійка таких дру­зів… Якщо захворію, обійму їх, розцілую…».

Я: «Виглядає як логічне про­довження реформ. І взагалі, що ж це виходить, що ми бачимо? Байдужість якась між людьми. Люди чхати одне на одного хо­тіли, а водночас дихнути боять­ся. Ми вже не протягуємо одне одному руки, не відчуваємо лі­коть друга!».

Вітьок: «Бізнес кишенько­вих злодіїв зовсім згас…».

Я: «Так. Довго ми ще не по­бачимо відкритих чесних об­лич, не почуємо простих приємних слів, не пізнаємо ди­хання рідних…».