Передплатити Підтримати

Працюємо, не працюючи, чи не працюємо, працюючи?

Для доброго настрою серед коронавірусного карантину публікуємо гумореску Анатолія Архаріва

Малюнок Юлії Ліщенко

Він: «Ось, новини послухав. Зрозумів, що нічого не зрозумів. Тож можна вихо­дити на роботу чи ні? Чи на роботу можна, а виходити — ні. Ми зараз як? Працюємо, не працюючи, чи не працюємо, працюю­чи? А карантин як? Не закінчився, закін­чуючись, чи закінчився, не закінчуючись. Від усього цього їсти знову захотілося. Жінко, їсти будемо? Я не голодний і на їжу зранку не жадібний, тож давай що маєш. І побільше!»

Вона: «Ось так вже три місяці і живе­мо. В умовах самоізоляції. Я і чоловік мій. Ми не старі ще, і вже не молоді. Серед­ньопересичені громадяни. І самоізоляці­єю цією ми вже геть переситились. А що робити? Як оте коронанещастя почалося, то спочатку нам повідомили, що ми вже у черговій відпустці. Потім, що ми у від­пустці за свій рахунок. Потім, що ми у від­пустці за рахунок „Бог подасть“. А заоща­джень у нас не так багато, як ото у сусіда нашого, Семена Семеновича. У нього ще з тих світлої пам’яті похмурих часів, з ми­нулого ще століття, і гречка у запасі, і ма­хорка, і калоші є. Він у нас ще той ходок. І у гречку скочить, і ніс у тютюні, і що не по­проси зробити, він відразу: „Ага, зараз, тільки калоші взую“. Так і живемо».

Він: «Так. Живемо. Я, коли шлюб брав, то, звичайно, говорив, дурень, при свід­ках, що, мовляв… «на все життя разом… І в біді, і в радості… і все таке… «Але ж я не думав, що, «все таке» аж на три місяці по­спіль. У біді і радості — це Ок, але щоб так, як у пісні: «Щоби день починався і кінчав­ся тобою…». Це ж яку фантастичну уяву треба було мати!»

Вона: «Зате я тепер напевно знаю, що ти мужик справжній. Це ж треба година­ми, без втоми й перерви, протягом дня жерти і жерти!»

Він: «Так, я мужик справжній. Але ж я тільки вдень мужик. А ось ти… Тобі б швидше стемніло, щоб у ліжко… І там вже в усі тяжкі… Під звуки стосерійного серіа­лу канапки тільки і літають. Я на ніч їй за­мість «Добраніч» так і кажу: «Смачного!»

Вона: «Так, є гріх, не сперечаюсь. Ми, баби, не без цього гріха. Хто думає інак­ше, нехай перший кине у нас буханцем хліба з ковбасою. Не бережемо ми себе на цьому карантині. Та й що берегти… Життя ж воно, того, підказує. На весну гардеробу не обновила. На літо… Ну, не знаю. Десь розпорю, десь розтягну, десь дошию. А на осінь… Осінь — це велика та­ємниця. Як буде восени, ніхто не знає. Ані політики, ані медики, ані сам Господь Бог. Які у кого розміри стегон…»

Він: «Зате тепер у парк гуляти ходи­мо. Коли таке було?! Собаки у нас немає, тому, коли патруль, то по черзі у кущі пір­наємо і звідти гавкаємо».

Вона: «Чоловік гавкає „гав-гав“, а я — „тяв-тяв“. Я патрулям більше подобаюсь. Кличуть мене, щоб погладити. Я не про­ти, але чоловік, кобель, коли прийдемо до дому, ричати буде…»

Він: «Наш сусід, Семен Семенович, сьогодні з самого ранку на балкон у мас­ці вийшов. Я здивувався. Питаю: «Зран­ку ж навіщо, ще й на балконі?» Сусід пояс­нив: «У цьому головна користь від неї. Я її на ніч самогонкою заливаю, а зранку одя­гаю. І день прожито не даремно. І вірус вже не такий страшний. Нехай він мене боїться. Бо як дмухну!»

Вона: «Ось наш сусід знизу — спортс­мен. Дуже засмутився, що карантин закі­чується. Каже: «Тренувався, тренувався, тілько-но результати почав показувати, а тут завершенням карантину погрожують».

Він: «Це той, у якого пес і кіт?»

Вона: «Так. Сусід зі своїм котом змага­ється, хто швидше до холодильника добі­жить. Як тільки по телевізору гарант щось почне говорити, пес язика висуне, вуха розвісить, слухає, а вони у цей час до хо­лодильника наввипередки. За останні шість тисяч разів сусід вже три рази кота перегнав. Кота на поворотах заносить, то сусід навчився його ногою відштов­хувати. А у сусідів, що за стіною мешка­ють, теж цікаво. Пішов він сміття вивози­ти, тілько-но торби до машини дотягнув, бачить, а машина без коліс і папірець ви­сить: „Ми працюємо, щоб ви сиділи вдо­ма“. Довелося йому пішки торби зі сміт­тям тягнути. А назустріч — патруль. Сусід злякався, аж позеленів, а поліціянти гово­рять між собою: „Та не чіпай його. Це на вигляд і за запахом „бомж“ на самоізоля­ції“. Тим і врятувався. А вийшов він про­сто у тому, що вдома носить. І ти теж, коли підеш за ковбаскою, у домашньому іди, щоб патруль від тебе відвернувся».

Він: «Що! Цієї ночі все з’їла?! Знову мені в рукавицях з пакетами у магазині бо­ротися, щоб їх розірвало! Ех, коли вже на­стануть ті щасливі часи, щоб можна було пальці облизати, аби пакет роз’єднати! А то живемо, як у шведській тюрмі».

Вона: «Е, не кажи. Там їсти по годинах, а у нас нон-стоп. Сподіваюсь, ще недовго терпіти. І на свободу з чистою, продезін­фікованою совістю!».