Передплатити Підтримати

Дави канапу, рятуй державу!

Для доброго настрою серед коронавірусного карантину публікуємо гумореску Анатолія Архаріва

Малюнок Юлії Ліщенко

Семен Семенович сидить вдома, рятує Україну. І, головне, вже не вперше. То працював тяжко, ряту­вав. То на Майдані стояв, рятував. То на вибори ходив, рятував. Але все це якось не дуже добре виходило. Не одностай­но. Але ось тепер! Президент, Верховна Рада просять: «Не підведіть!». Ну, тут ми вже не підведемо. Тут ми вже одностай­но! Раз так просять, то всі — на канапу! Дави канапу, рятуй державу!

Семен Семенович собою пишаєть­ся. Раніше як? Щойно спробуєш лягти, а жінка: «Знову нічого не робиш, твари­но ледаща!». А зараз, на карантині, він не «тварина ледаща», а відповідальний гро­мадянин, рятівник держави!

Продукти Семену Семеновичу з жін­кою донька носить. Те, що для пенсіо­нерів найнеобхідніше. Найдорожче. Що можна купити на пенсію: хліб і кефір. Принесе, у двері дзвякне, свисне, і бі­гом. І так по всьому будинку. Принесуть, дзвякнуть, свиснуть. У сусідів так вже два рази продукти й свиснули…

Є у подружжя пенсіонерів і деякі запа­си. Мішок гречки, мішок рису, мішок ман­ки, мішок цукру. Ящик свічок, ящик мила, ящик сірників, 10 пар калош, пуд солі. (Семен Семенович з жінкою разом уже 50 років живуть, а пуд солі ще не з’їли). Із 60-х років лежить, з часів Карибської кризи. Іще у жінки цукерка залишилася з Нового року. Вона цей льодяник для дезінфекції постійно у спирт вмочає. Льо­дянику хоч би що. Не зношується. А ось спирт — один літр — за останній тиждень кудись «пішов».

Хто перший спантеличився від усьо­го цього, то це кіт. Дивиться на Семена Семеновича й гірку думу думає. По очах його нахабних видно, що думає. А думає, що з господарем щось не теє. Якийсь він — не того… Цілими днями вдома. Лежить, сидить, їсть, п’є, і так весь час. Канапу займає постійно першим. Чухається по­стійно де попало. Молока раніше не лю­бив, зараз вихлебтав. Сметану вилизав. Із капців не вилазить. Гладить кота і каже: «Ах ти — крілику мій!». Отакої! Ще кіль­ка місяців, і нявкай — не нявкай… А у Се­мена Семеновича така думка, ніде прав­ди діти, промайнула: «Незабаром запаси закінчаться. І що потім? А потім — «суп з котом». Від цієї оптимістичної думки Се­мену Семеновичу аж відлягло. І він ви­разно подивився на кота.

Хоча зараз пес важливіший, ніж кіт. У сусіда з четвертого поверху — єдиного на цілий будинок — собака є. Він його напро­кат дає гуляти. По 100 гривень за годину. 1500 на день! Пес за місяць посивів, лапи до крові стер. Мало їх не відкинув від того собачого життя.

Семену Семеновичу навіть сни коро­навірусні сняться. Що собака Баскерві­лів від схожої долі на болото втік і там виє від страху. Його Холмс кличе: «Бакси­ку, поїхали в Лондон, погуляємо». А той: «Ага! Я вам що? Гулящий якийсь?». А ми­нулої ночі Боярський приснився. Співає — «Конста-а-а-а-а-нція!». А Семену Се­меновичу чується: «Диста- а- а — а — а — нція!».

Ну, вночі ще спокійно. А ось вдень! Він з жінкою у квартирі тільки вдвох. І теле­візор. Дружина у Семена Семеновича вищу гуманітарну освіту має, то слів «до­брозичливих» знає багато. Як побачить на екрані президента, Раду Верховну чи якихось там політтехнологів, коли почує, як вони за неньку переймаються, то весь словниковий запас і використовує: куди їх, і як їх…

Коли Семен Семенович слухає «ко­ментарі» своєї дружини, то у нього вуха починають в’янути, навіть маска на них не тримається. Вирішив він з цим бо­ротися. «А давай, — каже дружині, — хто лайливе слово скаже, з того 100 гри­вень». Хто на псові заробляє, хто на дру­жині. Називається — «робота на дому». Дружина на умови чоловіка погоди­лась, телевізор при цьому не вимкнула. І добробут Семена Семеновича почав швидко зростати. Шість тисяч сто гри­вень! І це ще день не закінчився! Жін­ка опам’яталася і запропонувала комп­роміс. Єдиний можливий у цій ситуації. Вона не вимикає телевізора, а Семен Семенович не рахує «коментарі». Тепер нічия.

Дружина у Семена Семеновича — жін­ка вольова. Перед початком карантину, буквально за добу, вирішила у порядок себе привести. Схуднути хоча б на пуд. Записалася у спортзал. Гроші за два мі­сяці наперед заплатила. Два місяці на карантині минуло, але вона ні на грам не схудла. Навіть, м’яко кажучи, навпа­ки. Телефонує у спортзал: «У чому річ? Де ефект?». Не відповідають. На шахра­їв, мабуть, натрапила.

А зі світом Семен Семенович спілкуєть­ся через балкон, що у двір виходить. Там сусіди і збираються, всі як один рятівники держави. Ось сусідка згори скаржиться, що у неї жодної маски не залишилося. Се­мен Семенович радий допомогти. «Ось, беріть. У мене теж остання. Але я вам да­рую». — «Ой, дякую!». — «Беріть, одягайте і зганяйте за пивом».

А сусідка знизу, навпаки, скаржить­ся, що у неї маска є, але після двох міся­ців самоізоляції вона їй вже мала. Сусіди згори про телевізійну статистику допові­дають: на самоізоляції люди сваритися стали частіше. Сусідка зліва це підтвер­джує. Каже, через два місяці самоізоляції в одній кімнаті чоловік свідомо з неї зну­щається. «Як?» — хором спитали сусіди. «Назло мені моргає голосно».

Ось так у Семена Семеновича ми­нає самоізоляція. Два місяці практично нової живої душі не бачить. Але вірить, що настане день, він вийде на вулицю і зрадіє: «Як же багато живих людей на­вкруги!».