Вірус вірусом, а ліс садити треба!

Кожної весни в Україні, крім фруктових дерев, висаджу­ють мільйони саджанців нових лісів.

Пан Петро біля щойно висадженої модрини. Через 40 років це буде велике дерево. Фото автора

Не стане винят­ком цей рік, що через панде­мію різко змінив наше звичне життя. Вірус, який стриножив планету, — не вічний, треба думати і про завтрашній день. У тому числі про довкілля, про рідну природу, яка разом з матеріальними благами дає нам здоров’я, сили, натхнен­ня. Ще перед карантином ко­респондент «Високого Замку» побував там, де давали життя новому лісу.

Ми — в урочищі Висока Гора Нараївського ліс­ництва, що входить до держпідприємства «Бережан­ське лісомисливське господар­ство». Донедавна тут росли ма­лоцінні, за мірками лісівників, береза, граб, вільха. Настав час використати цю деревину за призначенням, а на її місце по­селити більш продуктивну мо­дрину. З неї, кажуть столярі і бу­дівельники, виходить добрий матеріал. І росте вона значно швидше — «стиглості» досяг­не за 40 років (дубові, скажімо, треба «дорослішати» 100 років). Та й кисню це хвойне дереве дає значно більше, ніж береза.

Визначену лісівниками ділян­ку площею пів гектара зачисти­ли цієї зими — професійною мо­вою, провели планове суцільне вирубування. Прибрали ділянку від гілля, трактором зі спеціаль­ним плугом нарізали борозни, і на початку весни з допомогою саморобних лопат-мечів че­рез кожен метр посадили тен­дітні стебельця модрини. На 50 арів пішло 1800 штук садивно­го матеріалу. Виростили його у двох теплицях, які лісництво має в урочищі Гута. Модрина — дуже примхлива культура. На відмі­ну від інших лісових сусідів, у від­критому ґрунті сама не вирос­те — треба плекати її під плівкою, дати тепло, забезпечити поли­вом. Лише з часом її пересадять для самостійного життя. Як оце зробили недавно на наших очах. До слова, садити нову культуру на місці суцільної вирубки повинні були наступного року. Але спри­ятлива погода дала змогу взяти­ся за садіння цієї весни. Тож но­вий ліс з’явиться на рік швидше…

Однією лише висадкою мо­дрини місія працівників лісу не обмежиться. Протягом року са­джанці потрібно буде не мен­ше трьох разів обкосити ручни­ми косами — інакше їх заглушать бур’яни та всюдисущий ожин­ник. Наступного сезону цю про­цедуру треба буде провести ще двічі. На третій рік модрина без сторонньої помочі даватиме собі раду.

«На іншій нашій ділянці мо­дрина-трирічка вже вища за мене», — вдоволено каже моло­дий лісник Петро. І з вдячністю відгукується про безвідмовних людей з ближніх сіл, які допома­гають вирощувати ліс.

Крім модрини (торік нею заса­дили іншу вивільнену ділянку пло­щею 0,7 га), посадили звичайний і червоний дуб. Восени для май­бутніх посадок збирали жолуді, а також насіння клена, ялини, інших культур… Петро Ігорович розпо­відає про інший бік життя лісу. З тривогою зазначає, що в останні часи почали всихати ясени — хоча вологи у землі начебто вистачає. З радістю зазначає, що в його угіддях вдосталь усякої звірини — особливо козуль (одне таке стадо трапилося нам на зворотній до­розі). А от диких кабанів чомусь істотно поменшало.

Насамкінець ми поставили пану Петру запитання, яке час­то чуємо від популістів, що ви­дають себе за ревних екологів. Маю на увазі їхні докори щодо «масового винищення лісів».

Діяльність лісівників плано­ва, регламентована. Якщо вчас­но не зрізати «достиглий» ліс, він зісохне, струхлявіє, його знищать шкідники — тобто пропаде да­ремно, — відповідає пан Петро. — А треба розпорядитися ним ро­зумно. Вирощування лісу можна порівняти з вирощуванням зер­нових. Ми його садимо, догля­даємо, а коли «дозріє» — збирає­мо «урожай» і відправляємо для народногосподарських потреб. Звільненим ділянкам не даємо перетворитися у чагарники. На місце зрізаного відразу садимо новий ліс — щоб ним могли ско­ристатися наступні покоління.