«До анексії Криму я був проросійською людиною. Росія зробила з мене бандерівця»

Про перші дні окупації Криму, про те, як українські військові виходили з півострова і як людина з проросійськими поглядами в одну мить стала бандерівцем, – в інтерв’ю з військовим журналістом Леонідом Матюхіним

Леонід Матюхін

У 20-х числах лютого 2014 року, коли на Майдані відбувалися криваві події, у Криму з’явилися «чужинці». Те, що вже тоді Ро­сія розпочала операцію із захоплення Криму, свідчить медаль «За повернення Криму», якою Міністерство оборони Російської Федерації нагороджувало своїх військових. На ній викарбу­вана дата — 20.02.14. Що саме відбувалося у ці буремні дні, кореспонденту «ВЗ» розповів очевидець подій, військовий журналіст, капітан першого рангу Леонід Матюхін.

— У 20-х числах лютого в Сім­ферополі почали з’являтися якісь підозрілі чоловіки. Нео­зброєним оком було видно, що вони не місцеві, — розповідає Леонід. — Ходили групками і на­магалися не привертати до себе зайвої уваги. Тоді ще «зелених чоловічків», які згодом оточили українські військові частини, не було. Але відчувалося, що у міс­ті щось назріває…

22 лютого проросійськи на­лаштовані люди встановили на площі Леніна намет. Казали, що будуть охороняти пам’ятник. А наступного дня там же відбувся багатолюдний мітинг проукра­їнських сил. На нього прийшли десятки тисяч людей! Я зустрів там свого сусіда. Події на Май­дані його так вразили, що почав розмовляти українською… На­ступні дні були більш-менш спо­кійні. Щоправда, містом бро­дили представники так званого Народного визвольного руху та «казаки». Перші зіткнення між ними і проукраїнськими крим­чанами, серед яких було бага­то кримських татар, сталися 26 лютого біля будівлі Верховної Ради Криму. Через деякий час до проросійських мітингуваль­нків почали підтягуватися цілі колони людей, яких підвози­ли… Почалися конфлікти, сутич­ки. Прихильники Росії вигукува­ли: «Бандери, геть з Криму! Крим — це Ро­сія!». Надвечір з будівлі Вер­ховної Ради вийшли Сер­гій Аксьонов і Рефат Чуба­ров і закликали усіх розходи­тися, мовляв, вони домови­лись і усі гострі питання вирі­шать у мирний спосіб, голосу­ванням. «Крим переміг!» — за­спокоїв Чуба­ров. І довірливі люди пішли по домівках. Але не всі. Купка проросійських мітингувальни­ків залишилися на ніч. Їм підвез­ли дрова, розпалили багаття… А наступного дня стало відомо, що військові без розпізнаваль­них знаків близько п’ятої ран­ку захопили Верховну Раду, А Р Крим. Спочатку я думав, що це справа рук українських спец­служб. Це було б логічно. Почи­нається якась незрозуміла «за­воруха», і до з’ясування ситуації спецслужби займають ВР, щоб там не було якоїсь провокації, щоб не прийняли якогось антиу­країнського рішення. Добу я був переконаний, що саме так і є. А потім виявилось, що це справді була спецура, але не наша.

— Які відчуття особисто ви тоді пережили?

— Щоб зрозуміти рівень роз­губленості і неусвідомлення того, що відбувається, розка­жу про один показовий момент. Зранку я, як і багато інших лю­дей, прийшов під Верховну Раду. У цей час мені зателефо­нував колега, також військовий журналіст, і запитав, чи поїду я з ним у Бахчисарай? Каже, їде туди за завданням київського офісу знімати сюжет про Шев­ченківські дні. Тобто це свідчить про те, наскільки у Києві не ро­зуміли, що у ці дні відбувалося в Криму.

— А ви тоді розуміли, що відбувається?

— Починав розуміти. 28-го ко­лезі зателефонував генерал-майор Ігор Воронченко і сказав: «Хлопці, я вас чекаю у Пере­вальному. Здається, починаєть­ся війна». Я разом зі ще двома офіцерами поїхали до Ворон­ченка. Він сказав, що, за його ін­формацією, можуть бути атаки на наші військові частини. Вже на другий день ми знали, що так звані зелені чоловічки — це Ульяновська бригада ВДВ. Ось тоді я пережив справжній шок, бо зрозумів, що Росія на нас на­пала… Навіть коли на власні очі побачив «Тигри» — а це російські машини, бо їх більше ні в кого нема, я відмовлявся вірити. Бо досі свято вірив, що Росія — це брат, а брат не може встромити ніж у спину!

Мені тоді за­телефонувала стривожена се­стра мого бать­ка, яка живе у Москві. «Ле­оніде, приїж­джай до нас з сім’єю». Запи­тую, чого маю до них їхати? «Ну як, — каже, — у вас же бандерівці усіх російсько­мовних вбива­ють!». Пояснюю, що стою на пер­шому КПП і тут, окрім російських військ, нікого зі зброєю немає. Вона не вірить мені, бо їм по те­левізору зовсім інше показують. Ця телефонна розмова була для мене знако­вою. І в кінці розмови я сказав сестрі тата: «Наташа, это я — бан­деровец». До 2014 року я був по­вністю проросійською людиною. Мене виховували у традиціях ра­дянських офіцерів. З мене бан­дерівця зробили росіяни. З того часу я з московськими родичами більше не розмовляв. А про що говорити з людьми, яких виховав телевізор, які телевізору повіри­ли, а мені, очевидцю подій, ні? Якщо раніше для мене Росія — це Пушкін, Толстой, Лермонтов, то зараз — це підлість.

— Як сприйняли зраду з боку командувача ВМС України Дениса Березовського. Адже саме після його зради «зелені чоловічки» активізувались…

— Я з тих, хто неодноразово шукав виправдання діям пана Березовського. Якийсь час намагався ставати на його місце і розмірковував, як діяв би, якби в заручниках була моя родина. Я знаю, на що здатна Росія. Росіяни могли забрати його дітей, дружину чи будь-кого ще, як заручників… Його вигляд і невпевненість у діях дає мені право так думати. Не так ведуть себе офіцери, які вірять у справу, яку роблять. Але, даруйте, перше, що я зробив, коли росіяни захопили Верховну Раду А Р Крим — відправив родину на материк. Адмірали та генерали мали це зробити ще раніше, бо, певно й інформації мали більше. То ж, він один з тих, хто найбільше винен у тому, що Крим сьогодні окуповано. Адмірал в таких умовах стати зрадником не має права.

— Але на чомусь ґрунтуються припущення про те, що родина могла бути у заручниках?

— Генерал Воронченко мені казав, що йому і його родині і погрожували, і пропонували посади… Багатьох тих, хто зрадив, або купили, або шантажували. За одну добу, з 20 на 21 березня, з багатьма людьми стались дивовижні перетворення. Стосувалось це і людей, яких я особливо близько знав. 21 березня вони вже одягнули російську форму. Одному такому колишньому другу, Колі, я сказав, щоб не навіть не думав приходити до нас на Схід, бо вже почались заворухи в Луганську і Донецьку, там вже буду в них стріляти.

— Потім, коли ви вийшли з Криму, з кимось із тих зрад­ників спілкувались?

— Коли ми вийшли з Криму, це було 4 квітня, нас поселили спо­чатку в один санаторій на Оде­щині, потім в інший. Якось, коли ми жили у санаторії міста Южне, мені через соцмережу написав Коля, ніби нічого особливого й не сталося. Просить якусь пора­ду щодо тренувань, бо їм пообі­цяли доплачувати за відмінні ре­зультати з фізичної підготовки. Я був шокований. Видалив його з друзів. Багатьох з тих зрадни­ків потім відправили у Хабаров­ський край чи в інші регіони Ро­сії…

— Ви працювали у Криму з 2005 року. Які були стосунки з російськими військовими до 2014 року?

— Загалом — нормальні. Єди­не, у них соціальне забезпечен­ня було набагато кращим, ніж у нас. І це пригнічувало україн­ських військових. Бо ми на своїй землі, у своїй країні, а держава про нас піклується значно гір­ше, ніж Росія про своїх військо­вих. Для них будували будинки. Їхні військові пенсіонери зали­шились жити у Криму, отриму­вали українські паспорти. А це — відверто проросійський елек­торат. Вже тоді було зрозуміло, щось робиться не так, Україна, м’яко кажучи, недооцінює ризи­ки. У тому, що сталося, не можна звинувачувати якогось конкрет­ного міністра оборони чи пре­зидента України, протягом усіх років незалежності влада відда­вала Крим на відкуп Росії. Ніякої державної програми українізації Криму, пропаганди української історії, популяризації україн­ської мови не було. А те, що де­які місцеві ура-патріоти намага­лися робити, радше виглядало як провокації. Натомість з боку Росії весь час йшла масована пропаганда: «Легендарный Се­вастополь — город русских мо­ряков» .

— Пригадую, ще за часів Кучми в Сімферополі було відкрито українську гімна­зію…

— Одну-єдину. Справді кру­та гімназія. Щоранку там зву­чав гімн України. Не знаю, чи за­вдяки їй, але останні роки перед анексією я почав чути у Сімфе­рополі українську мову. Однак влаштувати туди дитину було нереально.

Моїх зв’язків забракло, аби там вчився мій син. Охочих там вчитися було у рази більше, ніж місць. При цьому міське управ­ління освіти не дозволяло на­бирати додаткові класи, по суті, штучно регулювало кількість ді­тей, які будуть вчитися україн­ською (після анексії усі класи були переведені на російську мову навчання, а гімназію пе­рейменували, прибрали з на­зви слово «українська». — Авт.). Якби таких гімназій було хоча б декілька, в Криму було б біль­ше шансів виростити покоління справжніх патріотів.

— За рік чи за пів року до анексії могли б припустити, що таке в Криму може стати­ся?

— Якось під час якогось спіль­ного заходу в Будинку офіце­рів я спілкувався з російськими морпіхами — майором і підпол­ковником. Це був 2013 рік, ще до Майдану. Запитував про їх­ній побут, умови життя і поціка­вився, чи правда, що командир крейсера має грошове утри­мання 50 тисяч гривень (на наші гроші). Вони кажуть: «Та ні! Зви­чайно, більше». У майора зарп­лата була в межах 30 тисяч грн. Моя зарплата тоді, здається, становила 3283 гривні. Ніхто з українських міністрів оборони, генералів протягом усіх років незалежності не цікавився, як жили українські військові в Кри­му. У всіх російських військо­вих, у їхніх дружин були автомо­білі, а нам дуже часто бракувало грошей на елементарне… Вже тоді можна було припустити, що вони до чогось готуються. У са­мій Росії таких зарплат близько не було. Але на армію грошей не шкодували. Коли держава вкла­дає великі гроші в армію, це не просто так.

За великим рахунком, ро­сійських військових, що служи­ли в Криму, все влаштовувало. Отримували вищі зарплати, ніж були на материку, бо мали над­бавку як за перебування за кор­доном. Вони, мабуть, розуміли, що рано чи пізно щось на кшталт анексії може статися, але, ду­маю, сподівалися, що це буде після них… Російські військові, які багато років служили у Кри­му, не надто позитивно сприй­мали ці події лютого-березня. Багато хто одружився з нашими дівчатами…

— Яке ваше найяскравіше враження від подій у Криму? Що, як кажуть, у сухому за­лишку?

— Відчуття, що в країні є ар­мія. Маю на увазі людей, а не залізо. Якби була команда зго­ри, усі наші матроси б воювали. Навіть ті, хто згодом залишив­ся у Криму. Коли росіяни під час штурму картографічної части­ни у Сімферополі вбили прапор­щика Сергія Кокуріна (це стало­ся 18 березня), то відійшли від військових частин більш ніж на 10 км. Навіть пішла інформа­ція, що отримали наказ повер­татися додому. Та, побачивши, що Україна ніяк не відреагувала, повернулись і продовжили бло­кування частин.

Це до того, чи можна було відстояти Крим? Ми не бились за нього, тому можемо лише припускати, чи перемогли б, во­юючи у Криму? Чи пішла б далі Росія? Ми програли битву за Крим, але не війну…