«Зі мною сталася біда лише тому, що не зрадила своєї країни»

Ексклюзивне інтерв’ю з незламною Іриною Довгань, яка пережила полон і бореться за справедливе покарання злочинців

Тоді, у буремному 2014- му, волонтерка з Донбасу, жителька невеликого містечка Ясиновата, яку бойовики арештували, катували, а потім прив’язали до стовпа у Донецьку, стала своєрідним символом України, яка, як і Ірина Довгань, зазнала насилля від агресора. Фото жінки, з якої знущаються, що з’явилося на шпальтах «Нью-Йорк Таймс», шокувало весь світ. Воно і врятувало волонтерці життя. Після втручання західних журналістів Ірину Довгань звільнили з полону. З сім’єю переїхала до Києва, де почала життя з нуля… Зі свого будинку, який одразу після її арешту почали грабувати, а потім туди заселилися чужі люди, змогла вивезти до Києва лише собаку… Згодом балотувалася до Верховної Ради за мажоритарним округом у Слов’янську, але програла вибори чоловікові одіозної Наталії Королевської — Юрію Солоду.

Наприкінці 2014-го «Високий Замок» запросив пані Ірину на кілька днів до Львова. Показали нашій гості місто і водночас зробили велике колективне інтерв’ю. З того часу минуло понад п’ять років. Пані Ірина присвятила себе правозахисній діяльності. Взяла участь у десятках міжнародних конференцій, де розповідала про ті жахіття, які пережила сама і які пережили інші бранці російських окупантів. Крім того, дала свідчення в офісі прокурора Міжнародного кримінального суду в Гаазі — про злочини агресора на сході України, в тому числі і про факти сексуального насилля над жінками.

Ми знову зустрілися з Іриною Довгань, аби дізнатися, як їй живеться після усього пережитого…

Пані Ірина призначає зустріч у своєму косметологічному кабінеті, який орендує в одному з офісних приміщень. У Ясинуватій мала свій салон краси, відтак у Києві продовжила працювати за фахом. І, судячи з того, що виглядає мінімум років на десять молодшою за свій вік, вона є чудовим фахівцем. У Києві вже має багато нових клієнтів, каже, працює іноді по 12 годин на добу… Одна клієнтка якраз скасувала візит, і ми маємо дві години для розмови. Пані Ірина робить мені чай і тепло згадує про своє перебування у Львові. Принагідно запрошую її знову…

Розповідає, що у вересні 2018 року її свідчення увійшли до 58 свідчень про злочини стосовно сексуального насильства на Донбасі, які українські правозахисники оформили у подання до Міжнародного кримінального суду у Гаазі.

— Коли я була у вас в редакції, то всього не розповідала, не була до цього готова, — каже пані Ірина. — Але в якийсь момент почала більше розповідати про те, через що довелось пройти за п’ять днів полону. Зрозуміла, мовчати — неправильно, бо якщо злочинці залишаться непокараними, у подальшому будуть чинити такі самі жахіття. Де гарантія, що моя донька чи внучка на наступному витку історії не стануть їхніми жертвами?.. У Гаазі нас заслухав офіс прокурора. Розповіла все, чого в Україні не розповідаю, бо мені тут жити, у мене чоловік, син, донька, онуки… Мене попередили, що маю три хвилини. Почала говорити, і мене ніхто не зупиняв. Говорила хвилин сорок. Розповідала не лише свою історію, а й історію Донбасу. Сказала, що наша сім’я була цілком забезпеченою: чоловік працював головним інженером у приватній будівельній фірмі, я була власницею салону краси, де сама працювала. Мали гарний будинок, чудовий сад… Все, що треба людині для щастя. І раптом сталася війна…

Пояснювала, що такі жителі Донбасу, як я, які не дивилися російські телеканали, не помітили, не зрозуміли, що люди довкола нас змінилися. Ми жили у своєму світі, зі своїми цінностями. Я була громадянкою і патріоткою країни, в якій живу і паспорт якої маю, а люди навколо мене тотально повірили, що повинні стати частиною Росії, — і тоді їм буде щастя: втричі збільшаться зарплати, пенсії, а бензин стане дармовим. Розповіла, що на мою землю зі зброєю прийшли громадяни Росії. З часом, з роками, я ідентифікувала чи не усіх, хто мене катував, знайшла їхні імена. «Миротворець» (неурядова організація, що займається дослідженням ознак злочинів проти основ національної безпеки України. — Авт.) надсилав мені купу відео, яке є в їхній базі, на яких впізнавала своїх мучителів. У Гаазі розповіла, що знаю імена злочинців.

Потім була прес-конференція, де знову розповіла свою історію. Там до мене підійшла представниця міжнародної організації, яка займається жінками, що пережили сексуальне насилля у зонах збройних конфліктів. Займаються цією проблематикою у Конго, Колумбії, Руанді, Південній Африці, у них не було таких випадків в європейських країнах. Були Косово, Боснія, але з часу того конфлікту минуло 25 років. Вона запропонувала мені співробітництво. Цю організацію створив і очолює лауреат Нобелівської премії миру, лікаргінеколог з Конго Деніс Муквеге. Разом з ним Нобелівську премію миру 2018 року отримала і 25-річна Надя Мурад, яка виросла на півночі Іраку. У 2014 році дівчину разом з тисячами інших жінок бойовики терористичного угруповання «Ісламська держава» взяли у полон і рік тримали у сексуальному рабстві. Вона дивом звільнилась і почала боротьбу за права скривджених жінок.

На міжнародних конференціях маю можливість розповідати великій аудиторії про війну в Україні на прикладі того, що мені довелось пережити. Чимало людей після почутого підходили до мене і казали: «Я б ніколи не подумав, що у вас таке відбувається». У Гаазі мала можливість тет-а-тет поговорити з королем Нідерландів. Для аудієнції мені виділили чотири хвилини. Розповіла йому, що у моє місто приїхали люди зі зброєю з сусідньої країни. Ці люди мене заарештували, катували, здійснювали насилля. А він мене перепитує: «Але ж ви — братські народи, вони ж там також жили…». Була шокована рівнем нерозуміння того, що у нас коїться. «Ні! — заперечую йому. — Вони — громадяни Росії. Я знайшла їхні імена».

Він мило усміхається і каже: «Якщо ви знаєте їхні імена, то значить, ви жили поруч в одній громаді». Я знову йому заперечую, кажу, що через Інтернет роками шукали цих людей, мені допомагали спеціалісти. Мої кати — громадяни Росії, з Осетії, батальйон найманців, який називається «Алани Путіна». Це вони прив’язали мене до стовпа. Взагалі, вони планували вивезти мене на блокпост, який пристріляла українська армія, і там прив’язати до стовпа, щоб мене свої вбили. Але не домовились між собою, хто мене туди повезе і буде прив’язувати, бо цю людину так само можуть вбити. Охочого ризикувати не знайшлося, а мене вже відповідно задекорували (обгорнули українським прапором, на голову одягнули обруч з двома жовто-синіми прапорцями), і тоді вирішили відвезти на центральну площу Донецька.

Кажу королю Нідерландів, що готова свідчити проти цих людей, але вони повернулись на територію Росії. Тому прошу його, прошу міжнародну спільноту допомогти у притягненні цих злочинців до відповідальності. Тоді він сумно зітхає і каже, що це не у його силах, бо Росія — велика і сильна країна. Але він вірить у те, що є Бог, він відновить справедливість, і у мене все буде добре… Тоді вже зітхаю я і кажу: «Ну, звичайно, Бог справедливість відновить». Дуже кортіло спитати його, для чого тоді існують міжнародні суди, для чого він тут, якщо Бог усе зробить?! Для чого проводити конференції, на яких нещасні жінки розповідають свої жахливі історії?! Наприклад, у Конго бойовики усе село забирають у сексуальне рабство і півроку їх ґвалтують. Потім бойовики йдуть з того села, а ці жінки стають ізгоями. Від бойовиків народжують дітей, яких називають «брудні діти». Їм не дозволяють ходити у школи, з ними не бавляться інші діти. Життя цих жінок і дітей перетворюється на суцільний жах, з одного пекла — в інше.

Правозахисні організації підтримують таких жінок. Їх запрошують у Європу, де ті на конференціях розповідають про свої біди. Моя історія не зовсім вписується в їхню концепцію, бо вона ще й політична. Кажу, що приїхала з країни, яка географічно розташована у центрі Європи і яка зазнала агресії з боку Росії. Пояснюю, що зі мною сталася біда лише тому, що не зрадила своєї країни. Вони заскочені, не розуміють, як їм на це реагувати… У Люксембурзі була величезна конференція, у якій брало участь 800 осіб. Темою насилля над жінками опікується велика герцогиня Люксембургу Марія Тереза. Вона родом з Куби, з багатої сім’ї. Коли сталася революція, вони були змушені тікати до США. Її у Люксембурзі дуже люблять, вона гарно танцює, співає, народила п’ятеро дітей. Опікується переважно Колумбією, усіх жінок, що постраждали там від насилля, знає поіменно.

Я мала на цій конференції гарну промову. Сказала, що Росія використала мене як «зброю масового знищення спротиву місцевого населення цій агресії». Наполягала, щоб під час мого виступу показали фотографії. Не лише ту відому, де я прив’язана до стовпа, є ще одна фотографія, де один з бойовиків, одягнений у цивільне, тримає свою долоню на моїй голові. Вона дуже принизлива. Я її довго не виставляла на публіку, а на цій конференції продемонструвала. Наголосила, що мене спеціально загорнули у державний прапор, написали на таблиці, що я убивця дітей…

Це робилося з метою залякати усіх проукраїнськи налаштованих жителів Донбасу. Після полону живу у Києві. І за цей час люди, які мають родичів на території окупованого Донбасу, мені казали: «Я телефонував своїм родичам і благав, щоб у жодному разі не демонстрували проукраїнської позиції, не чинили опору, бо з ними може статися те, що сталося з жінкою, яку прив’язали до стовпа». Тобто моя показова історія мала налякати усіх, хто симпатизував Україні, щоб не висовувались, а то повторять мою долю. Коли це розповідала, у всіх були великі очі, моя історія відкриває європейцям очі на події в Україні.

Бо одна річ — історія жінки, скажімо, з Південної Африки, яка розповідає, що її зґвалтували бойовики, вона завагітніла і просить допомогти їй. І зовсім інша історія у мене. Я ламаю цю матрицю, бо не прошу допомоги для себе. А кажу: «Допоможіть моїй країні! Україна зазнала насилля з боку великої агресивної країни. Моя історія є доказом цієї агресії! Я стала жертвою конкретних громадян Росії. Притягніть їх до суду».

— Європейці прозрівають? Чи адекватно оцінюють події у нашій державі? — На жаль, далеко не всі. І мені від того дуже боляче. Пригадую, мала виступ у Лондоні, серед присутніх були представники парламенту, які відповідають за Україну. Говорила довго і відверто. Розповіла про тортури у Донецькому концтаборі, про зґвалтування… Усі сиділи шоковані, вийшли з залу червоні. Після виступу вийшла з зали, сіла у коридорі на лавку і бачу, як той член парламенту, який дуже емоційно сприйняв мій виступ, був аж червоний, йде в гардероб, бере гарне біле пальто, подає його жінці. Вони вдвох ідуть по коридору, він її обіймає за талію, щось жартує, і вони сміються… Я дивлюся їм услід і думаю, а який сенс у тому всьому, що я щойно розповідала? Бо мені хотілося, щоб вони після мого виступу ридали… У цей момент здалося, що всі мої зусилля не мають жодного сенсу, жодних наслідків. Що цим ситим, задоволеним життям європейцям байдуже до наших проблем. І я розридалася. Але потім заспокоїлася і зрозуміла, що крапля камінь точить. І я повинна зробити бодай на одну краплину більше, і це краще, ніж нічого не робити.

А на конференції в Осло організатори, коли показала їм фотографії, які хотіла демонструвати під час виступу, сказали мені, що обличчя моїх катів, які стоять поруч зі мною, вони затонують. Мовляв, суд ще не довів їхню вину… Я від обурення ледь свідомість не втратила. Тоді кажу їм: «Я зміню свою промову і поставлю таке питання: як ви, шановні європейці, збираєтеся зупинити насилля над жінками у зонах військових конфліктів, як збираєтеся допомагати цим жінкам, якщо на моєму конкретному прикладі боїтеся образити злочинців? Тобто я, жертва насилля, стою перед вами з відкритим обличчя і розповідаю про всі жахіття, що стались зі мною, а злочинців ви захищаєте!». Після цих слів організатори вмить щезли, а за кілька хвилин мені сказали, що фото можна демонструвати.

У Люксембурзі після моєї промови до мене підійшла принцеса Ліхтенштейну — гарна елегантна жінка. Вона мене обняла і сказала: «Я все знаю про Україну. Дуже співчуваю вашій країні. І вами дуже пишаюсь». Я так розчулилася, що зняла з себе намисто з червоних і чорних камінчиків, яке мені перед поїздкою зробила знайома киянка, і на знак вдячності за її слова подарувала їх «від України». У відповідь вона зняла свої кульчики і подарувала мені… Були і такі зворушливі моменти. А були і вкрай неприємні. Вони зазвичай пов’язані з російською делегацією. В Осло, коли я вже йшла після виступу зі сцени, мене перестрів російський дипломат і почав кричати, мовляв, які маю докази, що бойовики, котрі мене катували, є громадянами Росії. Я йому спокійно відповіла, що моя справа у міжнародному суді у Гаазі, і там є всі докази. Тоді відчепився.

А потім, на фуршеті, знову до мене підійшов з якоюсь молодою жінкою, як я потім зрозуміла, також працівницею російського посольства. І вони вдвох почали грати спектакль, який на таких конференціях росіяни часто розігрують. Думаю, діють за певними методичками. Спектакль умовно можна назвати «Мыжебратья». Годину тому на мене кричав з піною на губах, а тут почав мило усміхатися та навіть спробував мене обійняти. При цьому здалеку почав до мене голосно казати: «Ірочко! Ви не уявляєте, кого я вам привів!». Я стою з кам’яним виразом обличчя, він представляє мені цю молоду жінку: «Це ваша землячка, — каже. — Ви ж із Донецька, а вона з Ростова». І тут мене накрило. Я голосно, на весь зал, почала казати: «Землячка?! Яка вона мені землячка! Ви зовсім кінчені? Ваша довбана країна позбавила мене усього, зламала моє життя, життя моєї сім’ї. Ваша країна вбила 13 тисяч моїх співвітчизників! Півтора мільйона — біженці, які втратили житло! Ви навіть не уявляєте, як ми вас ненавидимо! Я буду вас ненавидіти усе своє життя, мої діти вас ненавидять, заповім своїм онукам, щоб вони вас ненавиділи і всім своїм спадкоємцям цю ненависть передали».

Я була на одній зустрічі в ООН, і співробітниця цієї організації мене запитала: «Ви жили у Радянському Союзі. А чому ви підтримали Майдан? Ось я читала про Радянський Союз, там жилося людям непогано, усі були рівні, усі однаково жили. Не голодували… Це ж хороша система?». І я їй відповіла: «Я також читала про європейські тюрми багато хорошого, що там всі рівні, всім дають однаково непогану їжу. Адже у вас люди у в’язницях не голодують? Але ж ви, мабуть, не хочете жити у тюрмі?»

 — Чи багатьох жінок, що, як і ви, пройшли арешт і тортури на окупованих територіях, вдалося згуртувати? Чи готові вони, як і ви, свідчити проти своїх кривдників?

— Не всі готові свідчити і розповідати. Деякі хочуть назавжди забути про все, що з ними сталося, і ніколи не згадувати. Їх можна зрозуміти… Але є і чимало таких, які готові боротися і надалі. В європейському розумінні сексуальне насилля — це не лише зґвалтування. Це коли жінка вимушена ходити в туалет при чоловіках, коли перебуває в одній камері з чоловіками, коли її роздягають. А усіх заарештованих жінок, які проходять донецькі підвали, повністю роздягають і у холодному підвалі підключають до начебто детектора брехні, за яким сидить росіянка чи росіянин. Це форма допиту. Насправді — один із видів тортур. Жінок фотографують, коли вони ходять у туалет…

— Як це?..

— Не знаю, чи треба ці жахіття розповідати?.. Є такий вид тортур, називається «стакан». Щоб зламати жінку, її садять у приміщення, яке називається «стакан». В «Ізоляції» (концтабір у Донецьку, розташований у приміщенні колишнього заводу. — Авт.) є старі душові кабіни з кахельними стінами, що як душові давно не функціонують. До кожної кабінки, тобто «стакана», приварена решітка. Жінку садять у цей «стакан» розміром два на два метри. Над нею розташована відеокамера, тобто за нею постійно спостерігають. Замість туалету дають п’ятилітрову баклажку. Якщо в таких умовах сходити по-маленькому вона ще якось зможе, то інші справи зробити неможливо. Жінки по кілька діб там не ходять у туалет. У «стакані» можуть протримати людину сім днів. Звісно, жінки підписують будь-які зізнання: що вони шпигували на користь України тощо, лишень щоб їх звідти випустили. Одна з колишніх в’язнів цього концтабору, 54-річна донеччанка, просиділа там сім діб. А перед цим три доби пробула у великому сміттєвому пакеті, який їй одягнули на голову. Ще в Донецьку у тюрмах сидять діти лише за те, що написали графіті «Слава Україні!».

Напередодні нашого інтерв’ю пані Ірина відвідувала українських полонених з останнього обміну. Нагадаю, після звільнення їх усіх спочатку розмістили у лікарні Верховної Ради «Феофанії», а потім перевезли у санаторій у Пущі Водиці. Саме там пані Ірина їх провідувала та привезла гуманітарну допомогу, яку зібрала напередодні.

— Не знаю, що з ними буде, — каже. — Коли їх звільнили, влада обіцяла золоті гори. Зараз проходять реабілітацію у жахливому совдепівському санаторії. Там я познайомилась з двома жінками — лікаркою Оленою Лазаревою та медсестрою Ларисою Новиковою. Вони були дуже пригнічені, сказали, що годують їх тут більш-менш нормально, а ось лікувати перестали. А у них якраз почали вилазити болячки. Їм сказали, що через кілька днів мають звідси їхати. Вони розгублені: «А куди маємо їхати? У нас нічого нема. Ми запитуємо, чи нам на час від’їзду хоча би сто тисяч обіцяних дадуть? Кажуть, будуть старатися. Тобто нам ніхто нічого не гарантує». Лариса Новікова щойно вивезла з Донецька 11-річну доньку. Вона там жила у її подруги. Рік дитини не бачила. Їй треба десь з дитиною жити, винаймати квартиру… А я вже одному із звільнених полонених, молодому чоловікові, пообіцяла, що заберу його до себе додому хоча б на місяць пожити, поки стане на ноги, знайде квартиру. Зазвичай цим людям немає де жити! Вони у такому самому розпачі, як ті, яких звільнили два роки тому. Я тоді намагалася багатьом допомагати. Але всім не допоможеш, взяла трьох людей під опіку. Збирала для них гроші, гуманітарку. Один з них — Валера Недосєкін, який сидів в одній камері із Козловським. Я про нього написала пост і зібрала 17 тисяч гривень на перший час. У нього дружина, двоє дітей. Він винаймав однокімнатну квартиру. Якась добра жінка пустила їх у квартиру за чотири тисячі в місяць. Вони перший рік там пожили, то хоч до тями прийшли. Потім був змушений шукати іншу квартиру вже за більші гроші… Я з ним підтримую стосунки, він на життя не скаржиться, але живуть у тотальних злиднях.

Влада пропонує для переселенців іпотеку під три відсотки. Я не витримала, якось зайшла на сторінку Зеленського і вступила там у дискусію з однією пані — Олесею Цибулько. Вона була помічником депутата Наталії Веселової від «Самопомочі». Вони волонтерки з Донбасу, переселенки. Згодом пішли в політику. Олеся Цибулько завдяки іпотеці вже отримала квартиру. А Валера Недосєкін каже, що він нібито зареєструвався на цю іпотеку, але навіть не може знайти свого прізвища у списках на чергу. І я Олесі написала, що квартири мали би насамперед отримати такі, як Валера Недосєкін, який два роки після полону ледь кінці з кінцями зводить, а не помічники депутатів. На що вона мені пише, що я, мовляв, також стала у чергу на цю іпотеку. Я їй відповідаю, що ні, я не стала на чергу. Хоча як переселенка маю на це право. Але вважаю, що поки люди, які по кілька років просиділи в тюрмах «ДНРЛНР», наприклад, такі, як Валера Недосєкін, без квартири, я навіть у чергу ставати не буду.

До речі, від держави пані Ірина не отримала жодної допомоги, навіть «переселенські» не оформляла. При цьому на державу не нарікає. Вважає, що її сім’я здатна сама собі дати раду. Усі члени родини працюють. «Я за своє життя прочитала чимало історичних книг і розумію, що з людьми може статися така біда, як війна, — каже Ірина Довгань. — І, як правило, винні у цій війні самі люди, які покликали у свій дім війну і її допустили».

Насамкінець запитую пані Ірину, як їй на все те, що нині відбувається у державі, дивитись: на перемогу Зеленського, на роботу його монобільшості у парламенті, на відведення військ, на бажання влади домовлятися з людьми, які її катували, інкорпорувати окуповані території…

— Для мене усе це — пекло. А ще одне пекло — те, що сталося з українським суспільством, як з’їхали мізки на Зеленському. Те, що сталося в Україні на президентських виборах минулого року, — копія того, як 2014-го з’їхали мізки за Путіна на Донбасі. Можливо, у Львові ви цієї паралелі не помічаєте, а я за цим жахом спостерігала. Ці президентські й парламентські вибори настільки важко перенесла… Напередодні виборів у своєму селі під Києвом вирішила підвезти жінку. Чого я від неї наслухалась! Після цього зареклася когось підвозити…

— Була за Зеленського? — Та то півбіди, що вона за Зеленського. Зеленський — це вже як підсумкова крапка. Вражає ненависть до всього того, з чим вона в принципі цілком нормально жила. Це те, що було 2014 року на Донбасі. Вони до цього часу там нормально спокійно жили, все у них було гаразд, але в якийсь момент всі раптом ніби з глузду з’їхали в усвідомленні свого нещастя… В якийсь момент раптом «прозріли», як їм, виявляється, було зле в Україні…

— А чому так сталося?

— Це усе наслідок пропаганди. На Донбасі наслідок російської пропаганди, бо там усі поголовно дивились російські телеканали. А тут — наслідок цілеспрямованої роботи телеканалу «1+1». Плюс цей фільм («Слуга народу». — Авт.). Я його не дивилась, бо це неможливо дивитись. Але ті уривки фільму, які бачила в Інтернеті, у Фейсбуку, дають мені уявлення, що це було. Гасла, посили, які там закладені, я бачила 2014 року на Донбасі. Вони були за формою інші, але за суттю ті самі — усе зводиться до простого постулату: «Ви, прості люди, хороші, а є хтось поганий, і він псує вам життя. Якби не він, ваше життя було б значно краще». Тобто хтось винен у їхньому поганому житті, і його треба знищити. На Донбасі цей «хтось» — це Україна та патріоти з Майдану, а на президентських виборах — це Порошенко.

Розмову вела Наталія Балюк.