Передплатити Підтримати

«Якби я знову міг ходити, носив би донечку на руках!»

Хлопець на візку з поліської глибинки став містером України

Володимир Склянчук на конкурсі краси у Краматорську здобув перемогу. Фото авторки

Володимир Склянчук із села Городне Любомльського району Волині — приклад для багатьох. Після страшної аварії він залишився прикутий до інвалідного візка. Та не впав у відчай, не нарікає на долю, а бореться за кожен новий ранок. Він намагається жити повноцінно, навіть у конкурсі краси взяв участь — і переміг!

Змалку мучила спина

Володя змалку мучився зі своєю спиною. І тепер згадує ті відчуття, коли доводилося довше постояти в одному положенні. Тоді страшенно пекло у попереку. І коли сапку до рук брав (а як у селі без городів?), теж боліло. Врешті, в медичній картці з’явилися перші діагнози: сколіоз, деформація, ви­кривлення хребта.

Але підріс, змужнів — ніби біль став вщу­хати. Він закінчив у Ковелі машинобудів­ний технікум і рвонув на заробітки на бу­дівництво. Тоді зовсім забував про свою спину, бо треба було заробляти гроші. Він був уже одруженим і мав маленьку донечку Мар’янку.

Невдовзі сімейне життя дало тріщину. А після розлучення сталася трагедія, яка вза­галі шанс на життя залишила на волосині. Ті пасхальні дні 2015-го навічно закарбува­лися у пам’яті Володиної мами. Бо тільки ж бачила його живим і здоровим. А тут чийсь дзвінок розривав свідомість: син потрапив у страшну аварію. Благала Господа про одне — аби зберіг йому життя.

У війні вижив, а в аварії загинув

А у Володі — свої спогади. Про те, як на третій день Великодня кум до своєї ма­шини шукав запчастини. Магазини у Лю­бомлі були зачинені, от він й попросив Володю допомоги — проїхатися разом з ним по деталі десь далі. Після цього по­вернули у Городне святкувати з друзями. А потім сталася аварія.

— За кермом був наш друг, який прой­шов АТО, брав участь у боях під Савур-могилою. Ми всі були добре напідпитку, — зізнається чоловік. — Пальне в машині закінчилося. На Любомль не повернеш­ся, бо там пост ДАІ, через ліс не доїдеш. От ми іншою дорогою вирішили проби­ратися, через міст на Турійськ.

Згадує, як зауважив, що «Гольф» на дорозі виляє. Але водій запевнив, що все нормально. Для нього та дорога, на жаль, стала останньою — хлопець, який війну пройшов, у ній загинув.

— Я спав. Але у ту мить, коли ми «вилі­тали» з мосту, прокинувся, — згадує Воло­дя Склянчук. — Сильно стис руками голо­ву, розумів, що зараз у щось вдаримося. А потім пам’ятаю, як лежав на землі далеко від уламків машини, і мене за руки-ноги хтось взявся переносити. Я стогнав: «Бо­лить…». Але ніхто на це не звертав уваги. Відразу стало так тепло і добре…

Як виявилося, Володя зламав шийний хребець, і рухати його не можна було ка­тегорично. Та ні на кого зла через це він не тримає.

— Пам'ятаю, якийсь лікар прийшов і каже мамі: «Він ходити не буде». Мене це збісило. Я крикнув: «Зараз встану — і ти не будеш ходити!». Але, як бачите… — го­ворить чоловік, показуючи на свої ноги.

Позаду давно залишилася і реаніма­ція, і місяці реабілітації, й унікальна опе­рація у Києві в інституті нейрохірургії, коли йому замінили роздроблений хре­бець на титановий і встановили чіп з дро­тами, що йшли до шиї (стимулятор вми­кався з допомогою пульта). Та навіть це, на жаль, не поставило на ноги.

Конкурс краси у Краматорську

Хоча великий прогрес, звісно, є. Во­лодя показує тренажери, що стоять вдо­ма. Він із задоволенням, обпершись ру­ками, крокує на орбітреці (робить лише кілька кроків «з підтримкою» — і тому не­ймовірно радіє!), виконує вправи з ган­телями, може вийти з хати на милицях. Але за подвір’я, та й вдома, переважно їздить на інвалідному візку.

Розмовляємо, а хлопець між іншим розповідає, як після аварії ще й на заро­бітки їздив.

— У такому стані? — перепитую я.

— А що? Я тоді жив з другою жінкою. І їздив з другом у Польщу на «підсадку» в чужі машини. Нормально було. Мусив же якось крутитися, жити.

Сьогодні Володя знову мешкає у селі разом з мамою. Каже, прийняв таке рі­шення сам. Але не вважає себе самотнім.

Минулого року йому запропонува­ли взяти участь у конкурсі краси «Муж­ність без обмежень- 2019». Він проходив у Краматорську. Володя зізнається, що не мав особливого бажання брати в ньо­му участь. Але обіцяли два місяці безко­штовної реабілітації. А нею горів, тому й погодився. І, як виявляється, недаремно. Бо не просто оздоровився, а й привіз з Донеччини перемогу!

Він і сьогодні з теплотою згадує час, проведений на Донеччині. І те, як з пе­ремогою після повернення додому його вітала Мар’янка. Дитяче «люблю» — най­кращі для тата ліки.

— Якби я знову міг ходити, я б носив свою донечку на руках! — замріяно каже.

Він збирає кошти, щоб ще кудись пої­хати на реабілітацію. І вперто вірить: час знову ходити таки прийде!

Волинська область