Передплатити

«На допити у СБУ Медведчук повинен ходити як на роботу...»

Історик-публіцист Вахтанг Кіпіані – про «Справу Василя Стуса», «втрачений час» Зеленського та… орнітологію

Вахтанг Кіпіані

7 лютого у Дарницькому суді Києва розглядатимуть одну з найбільш гучних справ з політичним підтекстом. Проросійський нардеп Віктор Медведчук, кум Путіна, позивається до відомого журналіста, історика, викладача, лауреата багатьох престиж­них премій Вахтанга Кіпіані — через його книгу «Справа Василя Стуса». У радянські часи тодішня держава призначила Медвед­чука адвокатом поета-правозахисника (проти волі останнього). На думку сучасників, замість захищати клієнта, адвокат підігра­вав звинуваченню, чим спричинився до трагічної долі підсудно­го. Про це і йдеться у книзі Кіпіані, яку він при вщерть заповне­них залах презентує у багатьох куточках України. Про трагічне і славне минуле України, сучасний її поступ і проблеми — у роз­мові Вахтанга Кіпіані з кореспондентом «Високого Замку».

— Ви часто просите слуха­чів: пам’ятайте історію — сво­єї родини, села, міста, зано­товуйте її…

— Як історик постійно стикаю­ся з тим, що за якийсь проміжок часу щодо якоїсь дуже відомої людини, події є обмаль матері­алу, відтак не можемо скласти її цілісний портрет. Тому чим біль­ше зможемо задокументува­ти відомостей про наш час, тим простіше історикам майбутньо­го буде розуміти минуле.

— Темою всіх недавніх зу­стрічей з нашими співвітчиз­никами ви обираєте «Справу Василя Стуса». Чому саме її?

— Ця книга має величезний резонанс. Ми її презентували у чотирьох країнах. Три чи чотири рази її додруковували, на сьо­годні її наклад — близько дев’яти тисяч. На книгу шалений по­пит, особливо з початку мину­лої осені, коли кум Путіна Віктор Медведчук подав на мене до суду. Це дозволило і книжку ще більше поширити, і з багатьма людьми поспілкуватися…

— Який посил українцям у цій книзі?

— Ми можемо набагато біль­ше, ніж уявляємо, ніж дозво­ляємо собі. У складних умовах, коли не було права на свободу слова, совісті, коли не було Ін­тернету, не було права на виїзд, Василь Стус був набагато вільні­шою людиною, ніж мільйони лю­дей довкола нього. Ми живемо у час, коли можемо дозволити собі більше. Відповідно, не при­ймаються вибачення за те, що чогось не робимо, — «тому що складні часи». Тому моє звер­нення до сучасників: треба ро­бити більше! Не скаржитися на владу, на президента, на геопо­літику, а робити те, що можеш.

— Як у регіонах сприйма­ють ваші презентації? Зокре­ма на Закарпатті, яке свого часу вважали вотчиною Мед­ведчука?

— Закарпаття точно не вот­чина Медведчука, хоча він та інші лідери СДПУ (о) колись ба­лотувалися там у народні депу­тати, а місцеву номенклатуру, еліту, авторитетних людей за­писували до цієї партії. Цей час минув. Закарпаття — прекрас­ний край, люди якого (десь із гу­мором, десь із гнівом) ставлять­ся до Медведчука. Там він точно не є авторитетом. Я мав десятки презентацій книги про Стуса, в якій йдеться і про Медведчука, — і, повірте, не бачив людей, бай­дужих до цієї одіозної персони. Медведчук — геній у тому сенсі, що вміє всі негативи, які тільки можуть бути щодо політиків, зі­брати на себе.

— На якій стадії судовий спір між вами?

— Процес на стадії розгля­ду справи. 7 лютого відбудеться наступне засідання. Наші адво­кати готують свої позиції, зби­раємо документи, готуємо пись­мові відгуки, працюємо в архіві, щоб підтвердити ті тези у нашій книзі, з якими Медведчук не по­годжується і які вважає образли­вими для себе.

— Чого вимагає від вас?

— Вимог матеріальної ком­пенсації у позові наразі немає. Медведчук хоче заборонити книгу «Справа Василя Стуса», її розповсюдження у будь-який спосіб, на будь-якій території. Але за час, коли з нами судить­ся, продано, напевно, тисяч з сім примірників книги. Части­на людей приходить на презен­тації задля того, щоб її придба­ти. Кажуть: «Продайте мені вашу книжку, хочу, щоб вона у мене була. Бо якщо Медведчук її „за­криє“, я йому її точно не від­дам. Нехай спробує забрати…». Наша книга потрапляє у редак­ції газет, громадські об’єднання, у молодіжні хаби, її купують для спільного користування.

— Чи не вмовляли вас в ото­ченні Медведчука не писати, не видавати цю книгу?

— Жодних контактів з ним ні до написання, ні після ньо­го не було. У згаданому видан­ні є окремий нарис під назвою «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?». Більша частина судових претензій Медведчука стосується якраз цього розділу.

— Громадськість надісла­ла до президента петицію про позбавлення Медведчу­ка звання «Заслужений юрист України». Однак на Банко­вій не знайшли для цього під­став. Їх справді немає?

— Я не брав участі у розкручу­ванні цієї ідеї. Вважаю її хибною. Позбавляти Медведчука почес­ного звання після того, як він спіл­кується з Путіним? Після того, як веде бізнес на території Росій­ської Федерації (його дружина Оксана Марченко точно веде)? Після того, як у час війни їздить до вбивці і людожера? Медвед­чук має ходити на допити у СБУ як на роботу. Людина, яка у час війни контактує безпосередньо з людиною, яка вбила понад 10 ти­сяч українців, є колабораціоніс­том. Тут є питання національної безпеки, бо йдеться про одного із лідерів парламентської фракції. Тому ідея позбавляти Медведчу­ка звання «Заслужений юрист» безглузда — його треба садити за колабораціонізм в інтересах Ро­сійської Федерації.

— Чи доводиться вам сти­катися з іншими видами за­борон, цензури?

— В Україні немає цензури. Але нещодавно мав такий ін­цидент. Ми їхали у Відень на презентацію книги «Справа Василя Стуса», і у мене в бага­жі було кілька інших книг — зо­крема «Війна двох правд» (про українсько-польські відноси­ни), а також книга про УПА. Жін­ка на польській митниці, поба­чивши на обкладинці тризуб, різко зреагувала, кудись побігла. Потім сказала, що книгу, де є польський і український гер­би, провозити можна, а от про УПА — ні, мовляв, через «пропа­ганду Бандери». Ми з колегою, юристом Іваном Гуменюком, це заперечували, бо йшлося про науково-публіцистичну ро­боту, яка є дискусійною. По­яснювали, що у цій книзі, крім українських, є публікації поль­ських, британських, американ­ських авторів. Працівник поль­ської митниці збрехала, коли на початках сказала, що заборо­ну на таку літературу передба­чають закони Унії Європейської (Євросоюзу). Зрозуміло, ніяких таких законів в ЄС проти ОУН, і тим більше проти конкретної книжки, немає…

— Ви один із тих, хто обсто­ює декомунізацію. Як сприй­няли той факт, що недавно у Києві лідер комуністів Петро Симоненко із соратниками відзначили 140-у річницю від дня народження Сталіна?

— Це обурливо! Сталін — зло­чинець. Про це сказано і у рі­шенні українського суду. У часи президента Ющенка судовий процес довів відповідальність Сталіна і його поплічників за вбивство мільйонів людей. Від­повідно, згадана «конферен­ція», вручення на ній медалей імені Сталіна є актом і дією, які прямо суперечать законам про декомунізацію, зокрема Зако­ну «Про засудження комуністич­ного та націонал-соціалістично­го (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаган­ди їхньої символіки». І, звичай­но, це — порушення моралі, бо Сталін убив так багато людей на українській землі.

Чи треба досліджувати ді­яльність Сталіна? Так. Чи треба проводити конференції, де ко­гось нагороджують медалями імені Сталіна? Звичайно, ні.

— У своїх блогах ви жорстко критикуєте Володимира Зе­ленського. Ким для вас як іс­торика є шостий президент України?

— Його історія ще не закінче­на. А історики не пишуть книг про те, що у процесі. Поки що не бачу «історії успіху Зелен­ського», яка може увійти у кни­ги як «історія перемоги». На сьо­годні це — втрачений час. Може, завтра щось зміниться…

— Ви знаєте нашу історію краще, ніж багато хто з нас. Яка з постатей української іс­торії вас приголомшила?

— Є десятки, сотні цікавих фі­гур. Не можу виділити котрусь одну з них, бо це було б непра­вильно. Як можу сказати про Стуса, але не згадати Довжен­ка? Назвати Довженка, але не згадати Шептицького? Сказати про Шептицького, але не згада­ти Шухевича? Розповідати про Шухевича, але не згадати по­встанця-художника Ніла Хасе­вича? Маємо багато українців із різних сфер — мистецтва, політи­ки, військової справи — які заслу­говують на те, щоб їх не просто знали, а щоб їх досліджували, розуміли мотиви їхньої поведін­ки, дій. Тому, роблячи телепере­дачі, інформаційні проєкти, ми з колегами набираємося знань, які дозволяють дивитися на ми­нуле не пласко, а об’ємно.

— Якось, будучи в Ужгоро­ді, ви написали: яка у нас офі­генна країна! Який ще куто­чок цієї «офігенної» країни ви порекомендували б людям, які хочуть зрозуміти, що таке Україна?

— Будь-який куточок може бути прекрасним, якщо пощас­тить знайти людей, які можуть про цей край розповісти, взя­ти за руку і провести невиди­мими і видимими доріжками. У Львові у мене є товариш Андрій Салюк. Він закоханий у Львів. Колись для мене став провайде­ром по місту Лева. Але так само я знаю людей, які допомагають мені пізнавати Одесу, Ужгород, Чернігів, маленькі містечка. Ко­лись з друзями мали цікаву по­їздку по Гетьманщині, по таких маленьких містах, як Миргород, які колись були полковими, со­тенними…

— Ви за національністю — грузин. Народилися у Тбілісі, на початках вчилися у росій­ському Новоросійську, потім переїхали у Київ, досконало вивчили українську, розвіду­єте і цікаво доносите малові­домі сторінки історії України. Чому грузини Кіпіані, Гонга­дзе, Узарашвілі та інші, крим­ські татари Сеїтаблаєв, Чуба­ров, Мусаєва-Боровик могли вивчити українську, а деякі «державні мужі» України — ні?

— Це завжди особистий вибір. У цьому немає нічого від етно­су. Я вибрав для себе бути час­тиною українського народу. Мені хочеться, щоб тут усе було до­бре. Водночас не хочу, щоб у нас все малювали у рожевих кольо­рах. У нас складна історія. З неї треба взяти ті уроки, які дозво­ляють не зробити помилок те­пер. Беру активну участь у тво­ренні сучасного українського життя, бо я — його частинка. Ро­блю це для себе. Не для вас, пе­репрошую, Іване, не для Зелен­ського, не для Порошенка. Для своєї родини, для свого кола — у пам’ять про тих, кого вже немає. Я знав багатьох борців за Укра­їну, які зі зброєю у руках, або зі словом на устах боролися за неї. Їх уже немає, і мені хочеть­ся, щоб вони на тому світі відчу­вали, що є люди, які продовжу­ють їхню справу.

— Ви знали загиблого жур­наліста Георгія Гонгадзе. Чому за 20 років так і не зна­йдено замовників і організа­торів його вбивства?

— На жаль, це історія про те, якою неспроможною була і частково є українська держава зараз — держава, яка не здатна покарати злочинців, які без мо­тиву (наразі — невидимого) вби­ли людину. Без мотиву два роки тому вбили і Павла Шеремета. І зараз без мотиву судять лю­дей, які начебто здійснили цей злочин. Без мотиву відбувають­ся дивні наїзди на вояків, які зі зброєю в руках у найважчий для України момент стали на сторо­жі Незалежності…

Ми зараз стикаємося з тися­чами прикладів того, коли дер­жава може щось вчинити проти свого громадянина, і ми безси­лі цьому протидіяти. Насправ­ді не безсилі. Ми об’єднуємося. Ми перемагаємо. Янукович теж думав, що може нас зламати. Не зламав — утік. Через великі втра­ти ми все одно йдемо до спра­ведливості…

— Знаємо, що ваше хобі — колекціювання газет, гумор. А ще — фотографування тва­рин, зокрема птахів. Це від­душина після занурення в іс­торію?

— Хтось любить пиво, а я — природу. У дитинстві хотів бути орнітологом. Екологізація свідо­мості — важливий напрям нашо­го руху. Це означає, що, вийшов­ши на природу, ти не повинен викидати пластикову пляш­ку, маєш мінімізувати викорис­тання целофану. Якщо викида­ти щось у сміття — то тільки те, що перетравить природа, те, що дасть життя мікробам, а вони — рослинам, тваринам. Коли ча­сом фотографую птахів, рідше — великих звірів, то це мій вне­сок у популяризацію краси на­шої природи. Зауважив: як тіль­ки переїжджаємо польський чи угорський кордони, звірини стає у десятки разів більше. По доро­зі з Ужгорода до Відня, за кілька годин зафіксував 35 хижих пта­хів, близько 20 оленів — стоять під дорогою і їдять. Знають, що їм нічого не загрожує. У нас же, якщо за день одного-двох хижих птахів побачиш, — диво. Наша, людей, функція — зберегти при­роду, наскільки це можливо, дати життя ще одному поколін­ню людей, тварин, рослин.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram