Передплатити

«Не буду ж я полякам пояснювати, де знімали «Трьох мушкетерів»...

Львовознавець з двадцятирічним стажем розповів про особливості сприйняття Львова українськими і закордонними туристами

Ярослав Бишкевич. Фото авторки

Львів — настільки різний, яскравий та динамічний! Турист, який перед приїздом вивчатиме інформацію про наше місто у путівниках, приїхавши сюди, може загубитися у надмірі вражень. У цій ситуації надзвичайне значення має особа екскурсовода, який покаже місто і розповість про нього.

Старший науковий співро­бітник Львівського істо­ричного музею Ярослав Бишкевич свою першу екскурсію по музею та місту про­вів 21 рік тому. У грудні 1998 року він прийшов працювати у Львів­ський історичний музей. Пану Ярославу, як кажуть, сам Бог ве­лів працювати з туристами. Гли­боко цікавиться історією Львова, володіє німецькою та польською мовами. Німецька для нього — майже рідна, бо її навчила баб­ця — наполовину німкеня. Плюс ще опанував віденський діалект німецької мови. Польську за­своїв у дитинстві на катехизі, бо хрещений у католицькому кос­телі. «Дідо з бабцею, коли вла­да у 1946 році заборонила УГКЦ, щоб не приймати православ’я, пішли до костелу», — розповідає львовознавець. По бабці та дідо­ві успадкував чотири аристокра­тичні родинні герби — польські та німецькі. Але це не заважає йому бути українським патріотом — у родині завжди говорили україн­ською.

Про особливості праці екскур­совода, про те, як створив влас­ний стиль за 20 років роботи, та про особливості сприйняття Львова українськими і закордон­ними туристами Ярослав Бишке­вич розповів журналісту «ВЗ».

— Кожен турист цікавиться Львовом по-своєму — залежно від країни, з якої приїхав, — роз­повів львовознавець. — У кожно­го туриста — свій нюанс. Поляків, як правило, цікавлять кам’яниці — де яка парцеля, скільки квадрат­них метрів. Українців, особли­во східняків, приваблюють такі теми, як зйомка фільмів на вули­цях Львова. Наприклад, місця, де знімали фільм «Три мушкетери». Німців цікавить Львів як частина загальноєвропейського контек­сту. Австрійців — усе, пов’язане з Австро-Угорською імперією, але ностальгії вони не мають.

Відповідно так я й будую свою екскурсію. Не буду ж я полякам розповідати, де знімали «Трьох мушкетерів»? Їм це буде неціка­во. Чи не буду я українцям де­тально пояснювати про повер­хи кам’яниць. Це цікавить більше поляків.

В екскурсії маю «лайфхак»: розповідаючи про Львів, зга­дую історичні назви дільниць тих міст, звідки приїхали туристи, іс­торичних постатей з тих країн. Наприклад, розповідаючи про розширення Львова в австрій­ський період, пригадую «клич­ки» історичних дільниць Праги, Відня, Будапешта, Цюріха, Мюн­хена, Праги. Туристам це дуже приємно. Якось мав туристів із Відня, то згадав про президента Відня Карла Люгера, порівняв­ши його із президентом Львова Станіславом Цюхцінським. Хоча хто зараз у сучасній Австрії знає Люгера? Але віденцям все одно приємно, що згадали їхнього земляка.

Свою першу екскурсію я про­вів для маршалка польського сейму Мацєя Плажинського. За роки роботи доводилося прово­дити екскурсії багатьом відомим і цікавим людям: у 1999 р. — для бургомістра Бремена, 2002 р. для Юрія Луценка, він тоді ще був депутатом ВР, заступником го­лови Соцпартії Олександра Мо­роза, у 2004-му — для прем’єра Кримської автономії Сергія Куні­цина. У 2006 р. приймав у Льво­ві внука відомого архітектора Франца Треттера, який у 1851 році побудував львівську Ратушу. І досі з ним переписуюся. У 2008 р. я проводив екскурсію для ону­ка Йони Шпрехера, власника «першого львівського хмарочо­са» (площа Міцкевича, 6). У 2008 р. у Львові були Дні Відня, то при­їжджала принцеса Люксембур­гу. Цікаво, що вона про Україну дізналася від лідера ОУН Андрія Мельника.

Приїжджають туристи з усіх куточків України. Кожен регіон — різний. Як мінялися ці люди з 1998-го по нинішній день? За­хід України завжди був проукра­їнським, а от центр, схід і пів­день тоді ще були проросійські. У 1995−98 роках приїжджала мо­лодь зі Східної України, яка не була вже лояльною до комуніс­тів. А далі поступово відбувала­ся еволюція. Уже після Помаран­чевої революції поступово схід і південь ставали більш проукра­їнськими. А після Революції гід­ності південь і схід (підконтроль­на Україні територія) — ще більш проукраїнськими. Середнє по­коління вже на Росію не дивить­ся. Навіть ті ж Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, Дніпро. Так, вони ро­сійськомовні, і менталітет такий, щоб їх не чіпали. Після Револю­ції гідності найбільш проукраїн­ським виявився Дніпро.

Донецькі приїжджали ще до Помаранчевої революції, то ди­вувалися, чому у львівських кнайпах відвідувачі… сидять без ножів. Часто бувало, що туристи зі сходу у церкві шапок не зніма­ли. Безкультур’я! А інші донецькі дуже тішилися, побачивши в на­шому Історичному музеї картину відомої художниці Емми Андієв­ської, бо вона родом із Донецька.

Закарпатці — поліглоти. Зна­ють українську, російську, угор­ську, чеську, німецьку мови. Як правило, спілкуються між собою так званою русинською. Одно­го разу у мене на екскурсії була сім’я циганського барона з За­карпаття — тато, мама, декілька дітей — які «відшили» циганських жебраків.

Одесити — патріоти свого міс­та незалежно від національнос­тей і релігій. Буковинці порівню­вали себе з галичанами: у нас історично побутували україн­ська, польська й німецька мови, а у них — українська, румунська й німецька.

Білоруси — теж різні. Одні хва­лять бацьку, кажуть, у Росії самі євреї. А от білоруські євреї не­задоволені, бо бацька юдофоб і того не приховує. Вірмени ціка­вилися Чорною кам’яницею, бо довший час власниками цієї бу­дівлі була вірменська родина Ни­коровичів.

Грузини й азербайджанці, як у тому анекдоті, — «дружать» про­ти вірмен, тож в екскурсії — «мі­нус вірменська дільниця». У 2013 році була цікава екскурсія для киян — колишніх директорів про­дуктових магазинів. Тоді казали, «серйозні люди». Серед них був один караїм. Ми ходили по хра­мах. Усі хрестилися, він ні. Але це його релігійне право. У Вірмен­ську церкву він не зайшов, чекав на вулиці, кажучи: «Я у Вірмен­ську церкву не піду принципово, я мусульманин». Але це його ре­лігійне право.

Німці (як правило, це Захід­на Німеччина) цікавляться Голо­костом, бо відчувають вину пе­ред євреями. Східна Німеччина, тобто колишні НДРівці, навпаки: у них юдофобія. Багато екскурсій замовляли австрійці, особливо з організації «Чорний хрест» (вони займаються пошуком і вшану­ванням військових поховань, не­залежно від країни поховання). Шведи цікавляться Італійським двориком, бо шведський гене­рал Магнус Стенбок, який взяв Львів у 1704 р., провів в Італій­ському дворику євангелістську месу з оказії перемоги Швеції над Польщею. Крім Італійського дворика, місцями шведської оку­пації у Львові є Високий замок, за який йшла війна, особливо за Кармелітський кляштор (нинішня вул. Кривоноса), Ратуша, де бра­ли контрибуцію, Низький замок, де була резиденція Карла ХІІ. Для австрійців я переважно про­воджу тематичні екскурсії — міс­цями Захер фон Мазоха, Йозефа Рота, Франца Ксавера Моцар­та, Альфреда Редля, імператора Франца Йосифа.

Були у мене на екскурсії «ні­мецькі гуцули». Спочатку онук ні­мецьких поселенців у Гуцульщи­ні, який виїхав у Німеччину під час війни. Приїхав на батьківщину свого діда, закохався в гуцулку. А вона закінчила спецшколу з по­глибленим вивченням німецької мови. Потім їхні знайомі почали приїжджати з Німеччини і одру­жуватися з нашими гуцулками.

Були туристи з Угорщини та Чехії. Вони, як правило, приїж­джали з австрійцями. Такий собі «інтернаціонал». Під час Пома­ранчевої революції я приймав колег з Музею Арпадів з Будапе­шта, водив екскурсію німецькою мовою. Вони розповідали мені випадки з професійного життя. В одного угорця-екскурсовода дідо теж був екскурсоводом. То він розповідав, як його дід прово­див екскурсію у Будапешті у 1919 році. Там тоді була «заварушка» у зв’язку з проголошенням со­ціал-демократами і комуніста­ми Угорської Радянської Респу­бліки. То дід проводить екскурсію і каже: «Подивіться сюди — тут монархісти на чолі з Габсбургом, подивіться туди — там республі­канці, подивіться туди — там ко­муністи, а там офіцери. Давай­те відійдемо вбік, не будемо їм заважати». А вони там стріляли одне в одного.

Я довгий час працював у від­ділі еміграції Львівського істо­ричного музею і у 2010 р. провів екскурсію для групи української діаспори з різних країн світу. Які вони різні! Українці з Брита­нії були в мундирах СС «Галичи­на», українці з Америки — в мун­дирах УПА, українці з Франції — у козацьких строях. До церк­ви Св. Юра пішли зі мною УПІв­ці і «дивізійники», а «козаки» сказали — не підемо, вона не православна. Розповідав про Івана Підкову, Тараса Шевчен­ка — мене слухали козаки і УПІв­ці, а «дивізійники» не хотіли. В Успенську церкву пішли УПІвці і «козаки». «Дивізійники» кажуть: ми почекаємо. Про Ратушу слу­хали лише «дивізійники» і УПІв­ці. «Козакам» то було не цікаво. А вже коли був палац Любомир­ських (пл. Ринок, 10), «козаки» мені подякували і запросили на обід. Нагадаю, саме у палаці Любомирських 30 червня 1941 року було проголошено Акт від­новлення Української держави — з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери. То між «диві­зійниками» і УПІвцями почалися «розбірки». Бандерівці кажуть, що Акт відновлення — їхній, а мельниківці цього не визнають.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram