Передплатити Підтримати

Землею мають займатися справжні її опікуни, а не торгаші нею

На найближчому пленарному засіданні Верховної Ради, яке заплановано на 14 січня, народні депутати розраховують у другому читанні ухвалити закон про обіг земель сільськогосподарського призначення.

Простіше кажучи, йдеться про документ, який із 1 жовтня повинен скасувати заборону на продаж землі, запровадити її ринок. Про такі земельні плани законодавців повідомив радник прем’єр-міністра з економічних питань Олексій Мушак. Перед тим профільний комітет парламенту опрацював усі 4018 правок до згаданого законопроєкту, який у першому читанні було проголосовано 13 листопада 2019 року. «Опрацював» — сказано надто пафосно. Бо майже всі їх комітет, більшість в якому, як і загалом у парламенті, обіймають представники президентської партії «Слуга народу», відхилив. Отож, за прогнозами аналітиків, на Старий Новий рік українські депутати, точніше, ті члени парламенту, які представляють більшість, оформлять дозвіл на торги найбільшим національним багатством нашої держави. Як це «аукнеться», сказати важко. Селяни, власники маленьких, середніх і більших агрогосподарств негативно сприйняли цю новацію, адже вона, на їхню думку, поставить хрест на дрібному фермерстві, спричинить концентрацію землі у руках кількох земельних магнатів. Така монополія, є велике побоювання, завдасть нищівного удару по українському селу, яке дрібні і середні аграрії, власне, підтримують. Такої думки разом із тисячами протестувальників, які виходили на акції під Верховною Радою, дотримуються і ось ці два із багатьох читачів нашої газети, які взяли слово. Один — потомствений хлібороб, вибілений сивиною чоловік, що пережив три окупаційні влади. Інший — сучасний аграрій, який на процеси дивиться глобально, з науково-практичним підходом, з перспективою.

«Світові шахраї скуплять українські чорноземи обманом…»

Недавнього дня до нашої ре­дакції завітав старенький, але дуже жвавий, «по-празниковому» вбраний дідусь. Приходив уже кілька разів раніше, але «потріб­ного» йому для розмови корес­пондента щоразу не знаходив, бо той був у відрядженнях. Цьо­го разу втішився, що може ви­лити свої тривоги-жалі, і ми взя­лися його слухати. Спочатку подумали, що нарікатиме на не­справедливо низьку пенсію, на погану дорогу до села, на «капос­ного» сусіда, який, можливо, пере-орав його межу на городі. Цей літній відвідувач справді загово­рив про землю. Але не у вузько­му, приватному, а у всеукраїн­ському масштабі.

Леву Пенцарському — 82 роки. Живе у Підберізцях непо­далік Львова. Його предки спо­конвіку були землеробами. Ось і тато з мамою до Другої світової війни, перед приходом «перших совітів», володіли 25 гектарами орної землі, мали також п’ять гектарів лук. З того і жили. Як розповів нам пан Левко, щоби придбати землю-годувальни­цю, його батько тяжко гарував — їздив на заробітки аж за океан, у далеку Філадельфію.

А як тільки у 1939-му у За­хідну Україну вступили більшо­вики, життя Пенцарських, як і доля сотень інших ґазд-роботяг, різко перемінилася. Нова вла­да приклеїла їм ярлик «курку­лів». Землю, коней, корів, ре­манент для обробітку відібрала. Почала «зав'язувати», а по суті, заганяти людей у колгоспи. Хто опирався — того як «зрадника народу» чекало заслання «туди, де білі ведмеді ходять». Або ж — куля. У Сибір вивезли матір Лева Михайловича. 14 його од­носельців, які ще недавно ха­зяйнували на своїх земельних ділянках, через відмову запи­суватися у «колективну артіль» запроторили у львівську тюрму на вулиці Лонцького — а згодом розстріляли…

Пан Левко добре знається на нинішніх проблемах землі, відчувається, що не пропускає жодної теленовини із цієї теми. Наприклад, поінформував нас, що 38% світових чорноземів сконцентровано саме в Украї­ні. Що у багатьох країнах з від­повідальними урядами майже вся земля перебуває у держав­ній власності. А головне — Лев Михайлович зізнався, що боїть­ся, аби на 29-му році Незалеж­ності український селянин знову не залишився без землі. Цього разу — вже назавжди…

— Не можу собі уявити, щоб новітнім нашим панам дозволя­ли мати у своїй власності по 200 тисяч і навіть по мільйону гектарів землі! — спересердя каже редак­ційний гість. — Вважаю, що в одні руки достатньо буде давати 500 гектарів! Якщо дозволять купу­вати землю іноземцям (а серед них є люди дуже багаті!) — за яки­хось 100 мільярдів доларів вони вмить скуплять всю нашу країну! І це, не дай Боже, призведе до її розвалу!

Наш співрозмовник, на життє­вому шляху якого не одне випро­бування, з висоти свого досвіду прогнозує: навіть якщо інозем­цям на перших порах і заборонять купувати українську землю, но­вітні шахраї обманним способом зможуть заволодіти цим народ­ним капіталом. Скажімо, шляхом оформлення фіктивних шлюбів з українками. Інша загроза, вва­жає пан Левко, — заможні особи з подвійним громадянством. Най­більше, вважає пенсіонер із Під­берізців, слід остерігатися псев­доукраїнців, які оформили собі російські паспорти. Бо через них, у разі, якщо заволодіють шматом української землі, може відбути­ся ворожа інтервенція…

Ми багато ще розмовляли про пекучі проблеми сьогодення. Але Левко Михайлович весь час по­вертався до питань землі. Не­мовби намагався вберегти полі­тиків від хибного кроку.

Шкода, що на Печерських па­горбах столиці, де люблять по­вторювати, що кожен українець — президент, ніяк не знайдуть часу послухати «глас народу», який уособлює у тому числі наш спів­розмовник зі села Підберізців на Пустомитівщині…

«Обезземелені» селяни тулитимуться у нетрях великих міст…

Міркування про те, що хоче зробити парламентська монобільшість із найбільшим багатством країни
Борис Данилів, директор ТзОВ «Євроорганік-Харків», заслужений працівник сільського господарства України, кандидат економічних наук

Народився я у галицькому селі Раде­личах, що у Миколаївському районі на Львівщині. Виріс там, як і всі селянські діти, допомагав батькам поратися біля землі, доглядати худобу, часто приходив на поміч тітці, яка працювала у ланці на буряках. Із Раделичів пішов вчитися до тодішнього сільськогосподарського ін­ституту у Дублянах, був заступником го­лови колгоспу у Тисменицькому райо­ні на Івано-Франківщині, нині працюю в аграрній сфері на Харківщині. Тож сіль­ське життя знаю не з книжок. Маю по­вне право говорити про землю, і хотів би, щоб до моєї думки прислухалися ті, що нині збираються вирішувати її долю.

Як представник інтересів суспільства держава в особі найнятих чиновників, обраних народом народних депутатів по­винна створити чесні, справедливі, про­зорі правила гри, які забезпечили б най­більш ефективне, соціально орієнтоване використання землі.

Що маємо сьогодні? На 20-му році земельної реформи Україна отрима­ла закостенілий латифундистський ор­ганізм латиноамериканського зразка. У ньому сім олігархічних сімей катастро­фічно швидкими темпами закумулювали у своїх руках банк землі у мільйони гек­тарів — поглинувши за цей період десят­ки тисяч малих, середніх, а часто і круп­них сільськогосподарських підприємств. Цей поспіх матиме непрогнозовані на­слідки не тільки для аграрної сфери, а й для держави загалом. Залежно від того, в який спосіб запустять ринок землі, ко­ригуватиметься і майбутнє України.

Якщо провести земельну реформу «за Миловановим» (йдеться про міністра розвитку економіки, торгівлі та сільсько­го господарства України Тимофія Мило­ванова. — Ред.), відпустивши її у віль­не плавання, то отримаємо юридично оформлений «аргентинський варіант». Він передбачає, що лише 5% громадян країни житимуть у сільській місцевос­ті, а решта «обезземелених» селян тули­тиметься у нетрях великих міст. Ознака цього варіанта — сільськогосподарський сектор виглядатиме зовні ефективним, однак кілька потужних агрохолдингів у різний спосіб шантажуватимуть держа­ву, загрожуючи її продовольчій безпе­ці. Не секрет, що Аргентина, Бразилія, Мадагаскар, де вся земля належить ла­тифундіям, нині мають великі проблеми із продовольчою безпекою — подекуди тамтешні люди перебувають на межі го­лоду. І це при цьому, що Аргентина — на п’ятому місті у світі за експортом продук­тів харчування, а у Мадагаскарі і у Брази­лії протягом року збирають два врожаї. Всі ці країни сьогодні становлять сиро­винний придаток, через що приречені на злидні (за винятком, звичайно, самих ла­тифундистів).

Загроза надходить не тільки від ве­ликих агрохолдингів, а й від іноземних компаній. Адже їхня мета — забезпечити стабільний експорт з України непереро­бленої сільськогосподарської продукції. Наголошую — непереробленої!

На економічних мапах світу Україна позначена як сировинний придаток у по­ділі праці та капіталу. Така держава при­речена на злидні. Ось що хоче принести до України З Е! команда своїми земель­ними ініціативами. Крім того, що хоче на­вічно закріпити у нас латифундію, праг­не ще й допустити зі самого початку цієї псевдореформи іноземний капітал, який сприятиме появі таких латифундій.

Нагадаю нашим законодавцям: у краї­нах єврозони період недопуску іноземців до ринку землі становить в основному сім років. Зроблено це для того, щоб зміцнів, обріс м’язами, був конкурентоспромож­ним свій сільгоспвиробник. Польща ви­торгувала для себе паузу у 12 років. А ми, виявляється, є такими потужними, що хо­чемо допустити до нашої землі закордон­них багатіїв уже з першого дня «земельної реформи». Біда та й годі!

Кажуть, нефаховість, некомпетент­ність — страшніші від корупції. Але у цьо­му випадку, мабуть, присутнє щось інше. Закон про землю у варіанті нинішньої монобільшості у Верховній Раді межує із цинічністю, безвідповідальністю, без­душністю, є проявом недержавного під­ходу до справи. У ньому нема нічого, що засвідчувало би турботу про україн­ців. Як би ж нам зараз придався закон про відкликання депутатів! Після таких, як земельна, псевдореформ наші люди однозначно повиганяли б із парламенту тих, хто є не слугами народу, а прислуж­никами латифундистів, олігархів.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram