Як ми у Щурині на Волині щурів шукали

В Україні є близько десятка сіл, у назві яких «заховався» головний герой 2020 року.

Аркадій Теслюк показує щуринський оберіг – безкрилий вітряк.

Це Щурове, Щурівці, Щурівчики… Чекають на прихід року гризуна в однойменних селах на Харківщині та Донеччині, біля Вінниці та у Галичині. І на Волині. Бо тут є село Щурин Рожищенського району. Як задобрюватимуть цей символ року і з якими здобутками його зустрічатимуть?

Щурині всі з гумором, навіть табличка на в’їзді у село усміхається.

Звідки повелася така не зо­всім милозвучна, на перший по­гляд, назва, ми поцікавилися у голови Щуринської сільської ради Василя Карпюка. Він уже багато років керує місцевою громадою.

— Жив на цій землі колись пан Щур, — каже. — То, переповіда­ють старожили, тому й село так назвали.

Перша писемна згадка про цей населений пункт датуєть­ся 1604 роком. Тож Щурин вже й сам старожил поміж села­ми. Немало всяких напастей за віки йому довелося пережи­ти, був зруйнований вщент, та знову відродився з руїн. А піс­ля відміни кріпосного права на­віть став центром Луцького по­віту! Є згадки, що неподалік Щурина свого часу поліг увесь лейбгвардійський елітний полк царя Миколи І І. Навіть нашим сучасникам довелося викопува­ти в тих місцях черепи та кістки. Різне історія пам’ятає…

Сьогодні, маючи всього 545 жителів (за рік народжується трошки більше десяти дітей), село пишається і своїми людь­ми, і тим, що для них створені непогані умови. Бо є і школа, і дитсадок, і амбулаторія, і буди­нок культури, і підприємства, які дають селянам роботу.

Здавна славився Щурин хлі­боробами. Земля ніколи не об­логувала. Пахли хлібом поля… Аркадій Тимофійович Теслюк, якому вже ось-ось сповниться восьмий десяток літ, все життя трудився трактористом. Каже, збирав і жито, й пшеницю, і вся­ку пашницю. І до млина возив. Ця раритетна конструкція досі стоїть на околиці села. Правда, зерно вже не меле.

— О, скільки я тут пшенич­ки намолов, — усміхаючись, каже Аркадій Тимофійович. — Пам'ятаю, якось цей млин впав, вітер перекинув, то на його місці поставили новий. Бо як було без такого об’єкта селу обходити­ся? І цей з роками став руйнува­тися. Наприкінці 80-х років його ремонтували, вбрали бляхою, бо раніше був гонтами накри­тий. А тепер стоїть як пам’ятник. Ось дивіться — навіть крила впа­ли…

— Певно, щури обгризли, — жартую.

Дідусь усміхається.

— Все одно він — наш оберіг. Бо нема такого ніде в околиці, — каже.

На жаль, ніякої придибенції, пов’язаної з гризунами, яка б сталася у Щурині, ні він, ні хтось інший зі щуринців не пам’ятає. Ні церковні гроші щури не їли, ні в сільраді не хазяйнували з до­кументами. Та й взагалі, запев­няють, давно вже не бачили, як вони виглядають. «Халепа, — по­думалося. — Як це Щурин в Рік Щура йде без щура?»

— Може, який сучасний є пан Щур чи вулиця Щуряча, — під­моргую старожилам.

— Нема… А яка різниця, яко­го звіра рік настане? Головне, щоб люди зоставались людьми, — по-філософськи каже Аркадій Теслюк.

Фото авторки