Передплатити Підтримати

Не давав про себе знати аж 22 роки!

У Польщі знайшли жителя Рівненщини, який залишив в Україні сім’ю і за кордоном тихцем «підженився»

Таким у селі пам’ятають однокласники Сашка Панасюка – коли той одружувався з Валею.

Повідомлення про те, що у Польщі знайшовся житель Рівненщини, який 22 роки тому поїхав на заробітки за кордон та не повернувся, об­летіла всю Україну. Сенсацій­ну новину підхопили засоби масової інформації. Почалася процедура реадмісії (переда­вання особи своїй державі), невдовзі чоловік повернеть­ся додому… Та хто чекає на нього? Ми розшукали дружи­ну Олександра Панасюка, яку 22 роки тому залишив у селі Верба Дубненського району Рівненщини вагітною, з малим сином на руках.

Село гуде. Хоча тут уже мало хто й згадає, яким був Саша. Коли востан­нє його бачили, не мав і трид­цяти літ. Важкі то були часи — 90-ті роки минулого століття: безгрошів’я, безробіття… Ка­жуть, тому й подався шукати кра­щої долі за кордон. Та чому не повернувся й стільки часу не да­вав про себе знати — для усіх за­гадка. Особливо дивуються, що не признавався до своєї матері і синів, один з яких від народжен­ня важко хворіє.

— А як дружина з дітьми жила всі ці роки? — запитую у сільраді.

— А ви самі у Валі запитайте, — відповіли мені й показали хатину, в якій тулиться із синами ця ви­страждана і вимучена непростим життям жінка.

Будинок, у якому живе, Ва­лентина Олександрівна ділить із сусідами. Її частина вже зна­двору виглядає дуже бідно. Вхід­ні двері давно покосилися, за защіпку їм служить шматок па­перу, завдяки якому вони щіль­ніше прилягають до коробки й не дають вітру вільно розгуляти­ся у сінях. Стіни давно не бачи­ли ремонту — вицвіла кольорова побілка полущилася і зробила їх плямистими. Замість плінтусів — заліплені цементним розчином шпарини…

На порозі з’являється госпо­диня — худорлява, зі щедрою си­виною на скронях жінка. В її очах помічаю одночасно і радість, і великий сум. Видно: втішена, що суджений, з яким нажила двох синів, живий. Але видушити зі себе перші слова заважає… об­раза на нього.

— Аякже, ждуть його тут, — з притиском каже Валентина Па­насюк, натякаючи на перші по­відомлення про «воскресіння» її Саші.

А тоді, трохи зм’якнувши, по­чинає розповідати про те, як жила з ним і як намучилася потім.

— Хоч він народився на Черні­гівщині, та жив тут, на Рівненщи­ні. Ми ходили з ним в один клас, — розповідає Валентина Олек­сандрівна. — Його батько був десь дияконом у церкві, а мати працювала у нашому селі про­давцем. У них ще була дочка, та вона померла від дизентерії.

У шкільні роки любові між Са­шею та Валею не було. Побра­лися вони вже згодом, коли хло­пець повернувся з армії. Пішов зять до тещі у приймаки. А зго­дом у пари син Сергій народив­ся. Це був 1992 рік, країна лише розпочинала свій шлях незалеж­ності, була криза, люди втрачали роботу. І стали із села виїжджа­ти чоловіки та жінки за кордон на заробітки.

— І я поїхала, — згадує Валенти­на. — Робила в тій Польщі все, що хочеш: помідори та огірки зби­рала, в садах гарувала, кварти­ри прибирала, цвяхи фасувала, парфуми складала, у парниках була… За все бралася, бо треба була копійка. Потім почав і Саша їздити. Бувало, разом нас нема, то Сергійка моя мама глядить.

Так на тих закордонних заро­бітках Валя відчула, що знову під серцем б’ється дитя. Тихцем зі­зналася чоловікові. Каже, він ніби зрадів. І як животик вже було видно, повіз її у Варшаву на вок­зал проводжати на потяг додому.

Як зараз перед очима бачу: був кінець листопада 1997 року. Стояв на пероні й задумливо каже: «Я так додому хочу! На кри­лах летів би», — згадує жінка. — Я запитала, коли ж він планує вер­татися. Пообіцяв бути на «поль­ське Різдво».

Однак жінка не знала, що ба­чить його востаннє.

— Сину, ти пам’ятаєш, як ми з тобою йшли його стрічати? — за­питує вона у Сергія.

Той заперечливо хитає го­ловою. І жінка — видно, що емо­ційно дуже сильна, не дозволяє себе пройняти сльозі, — продо­вжує:

— Йому було п’ять, і я з пузом. Ідемо на вокзал. Ми всі елек­трички, всі поїзди зустрічали. І так три дні. Зима, холод, сніг. Пригортала сина, казала, що на­ступний поїзд обов’язково нам привезе тата. Але Саші не було. Потім я зрозуміла, що чекати більше не варто.

Сергій – старший син Валентини й Олександра. Фото авторки

Дитина тоді пережила стрес. Жінка розповідає, на нервово­му ґрунті у нього почалися виси­пи на шкірі. Намучилася вона з дитям… А тут у пологовий треба було вже їхати.

— Ми в той час так бідували, що вам не розказати. Я з матір’ю ходила на базар — все, що тіль­ки можна було, з хати на продаж повиносили, бо Сергія не було за що лікувати. А у пологовому вза­галі лежала впроголодь. Тоді на­родила сина Максима. Як піз­ніше виявилося, у нього важке психічне захворювання, — зізна­ється Валентина Олександрівна.

Лежала у пологовому будин­ку, а з голови не виходив Саша. «Чому так підло зі мною вчинив?». А ще свекруха діймала: «Де ти мого сина поділа?». Відповідала: «Що він — грудна дитина? Вер­неться». Але його все не було.

Пригадався їй і такий мо­мент. Якось місяців через два після народження сина Макси­ма стукає сусідка у стіну: «Йди, до тебе дзвонять!». А свого теле­фона Валя тоді не мала. Прибі­гла вона, взяла слухавку. На тому кінці дрота обізвався чоловічий голос: «Честь». «Хто то вітається зі мною по-польськи?», — поду­мала. І її наче ошелешило: Саша!

— То як життя? — запитав він.

— Прекрасно, — відповіла й не стрималася, випалила: — Ти ж мав приїхати додому!

— Я не приїду… — почула у від­повідь і зі словами «більше не дзвони» поклала слухавку.

Відтоді між ними настала по­вна тиша. Минали місяці, роки, а від Олександра не надходило жодної вісточки. Не надіслав він ні копійки для дітей.

— Ви ж знали, в якому місті був Саша, коли ви разом пра­цювали у Польщі. Невже не пробували його розшукати? — запитую.

— Ні, не шукала. Розумієте, в мене сильна образа на нього була. Хоч у Польщі на заробітках в тому місті я ще була.

Невдовзі вона подала на роз­лучення (мотивувала тим, що не знає місця перебування благовір­ного), зійшлася з іншим чолові­ком та народила йому сина Дми­тра. А мати Саші домоглася, аби її сина визнали зниклим безвісти. Та не лише неньці, а й колишній дружині з міліції почали возити на впізнання фото невідомих трупів, знайдених у Польщі. Вони Валі аж снитися почали. Дивилася на не­відомі понівечені лиця й раділа: не Олександр. Бо простила його і не бажала наглої смерті.

— Чи зраділи ви, почув­ши, що знайшовся ваш Олек­сандр? — запитую.

— Я б хотіла його побачити. Але це залежить, в якому він ста­ні. Якщо адекватний — вихлюпну йому все те, що пережила. Якщо неадекватний — нема про що й балакати. Чи можна чекати від нього якоїсь допомоги, не впев­нена, — каже.

Валя зізнається, що і з дру­гим чоловіком сімейне життя не зладилося. Давно сама усе тяг­не лише на своїх тендітних пле­чах. Ніби мимохіть зізнається, що за цей час доля випробову­вала її ще й онкологічною хворо­бою, та рак їй вдалося подола­ти. А про те, що звідусіль обсіли борги, старається не думати.

Тепер мріє вибратися зі страшних злиднів, у яких опи­нилася. Каже, готова переїха­ти у будь-яке село, де знайдеть­ся робота для неї і хата-пустка, в якій могла б будувати нове життя з синами. Чи буде у ньому місце знайді Саші, зараз навіть думати не хоче. Каже: усе в руках Госпо­да, поживемо — побачимо.

І тільки мати Надія, яка живе у Рівному, впевнена: син приїде до неї! Усі ці 22 роки вона не знахо­дила спокою через нього…