Передплатити Підтримати

На прийом до вузького спеціаліста поляки чекають… по два роки

Польщі катастрофічно бракує лікарів. Залатати кадрові дірки українськими фахівцями не вийде – через бюрократичні перепони

Лікар у Польщі може працювати і по 70 годин на тиждень. Більше того, може бути одним черговим лікарем… на кілька відділень. Фото з архіву "ВЗ"

«Зателефонував у поліклініку 26 вересня — на прийом до окуліста записали аж на 28 жовтня», — обурюється чоловік у маршрутці. «Розве­ли бардак із тими реформа­ми», — підтакує пасажирка з сусіднього крісла. Українські пацієнти хочуть, щоб лікар прийняв їх у день звернен­ня. Але у сусідній Польщі на консультацію доводиться чекати у середньому… чотири місяці. А якщо пацієнт хоче проконсультуватися з вузь­ким спеціалістом (наприклад, ендокринологом), очікування може затягнутися… навіть на два роки! Черги є й у приват­них клініках, які співпрацю­ють з Національним фондом здоров’я, тобто приймають пацієнтів, за яких платить держава. Аби зробити рентген грудної клітки, я витратила майже півтори години. В одному кабінеті лікар робив пацієнтам рентген, а тоді біг в інший і робив мамографію. Якимось дивом йому вдавало­ся вкладатися у чотири хвили­ни — стільки часу міністерство здоров’я Польщі відводить лікарям на обстеження і кон­сультацію одного пацієнта.

Кадровий голод

Лікарів у Польщі — 130 тисяч, найменше серед усіх країн-чле­нів ЄС (відносно кількості насе­лення). Аби мінімально покрити потребу у медичній опіці, по­трібно хоча б 160−180 тисяч лі­карів. Не дивно, що кожен дру­гий польський медик скаржиться на професійне вигоряння. За рік консультує близько трьох тисяч пацієнтів. Виснажений роботою, частіше помиляється.

Середній вік польського лі­каря — 55 років. Майже кожно­му сьомому медику — понад 65. Водночас щороку 300 випускни­ків польських медичних вишів покидають батьківщину у пошу­ках кращого життя. Щороку 600−800 досвідчених лікарів із Поль­щі знаходять роботу у Швеції, Німеччині, Великій Британії. 5−7 років тому масово виїжджали до Іспанії. Проте це — статистика по ЄС. Справжніх масштабів емі­грації не знають навіть у мініс­терстві. Підрахували лише при­близно, що за кордоном працює (або працював і повернувся) ко­жен дев’ятий лікар.

Мінімальна ставка — 1636 злотих «на руки»

Як і їхні українські колеги, польські лікарі не задоволені розміром своєї зарплати. Лікар без спеціалізації отримує брутто (тобто до вирахування податків, внесків на соціальне і медичне страхування) 2253 злотих. «На руки» виходить 1636, тобто тро­хи більше за 10 тисяч гривень. Для порівняння, у Німеччині за ті самі обсяги роботи лікареві пла­титимуть щомісяця 2400 євро. І Німеччина вже декларує, що го­това прийняти на роботу п’ять тисяч іноземних лікарів.

Середньостатистичний лі­кар у Польщі отримує «чистими» 2300 злотих. Це близько 14,5 ти­сячі гривень. При тому, що се­редня зарплата по країні ста­новить 3200 злотих (на руки), тобто понад 20 тисяч гривень. У тій же Німеччині лікар (вузь­кої спеціалізації, праця якого ці­нується більше) може заробля­ти 80 тисяч євро на рік, і навіть більше.

Вивчився за державний кошт — їдь куди хочеш

За навчання у державних ви­щих навчальних медичних за­кладах громадянам Польщі, а також українцям, які мають Кар­ту поляка (тобто довели своє польське походження), платити не потрібно. Натомість державі підготовка одного лікаря обхо­диться у 270 тисяч злотих.

Щоб стати студентом, до­статньо успішно скласти матуру (випускні іспити у школі на зра­зок нашого ЗНО) з хімії та біо­логії, тобто впоратися з 85% за­вдань, і не «завалити» першу сесію. Як правило, після першо­го року навчання великий відсо­ток студентів відсіюється, і плат­никам податків більше не треба платити за навчання тих, з кого й так лікаря не вийде.

Якщо випускник медично­го університету надумає стати вузьким спеціалістом, мусить скласти Лікарський державний іспит та відбути 13-місячний піс­лядипломний стаж, після чого кілька років попрацювати під на­глядом керівника обраної спеці­альності. В Угорщині та Хорватії для громадян цих країн навчан­ня також безкоштовне, проте після закінчення навчання мо­лодий лікар зобов’язаний від­працювати у державній клініці вісім років. Якщо вирішить пра­цювати за фахом за кордоном, мусить повернути кошти за на­вчання. У Польщі такої вимоги немає, тому молоді лікарі охо­че пристають на пропозиції іно­земних роботодавців.

«Працювать, працювать… і у праці сконать»

Згідно з трудовим зако­нодавством, лікар у Польщі зобов’язаний відпрацювати 48 годин на тиждень. Закон не за­бороняє йому ночувати на ро­боті, а квартиру — здавати в оренду, проте це має бути ви­ключно його рішення. Мусить підписати «клаузулу опт-опт» — документ, який підтверджує, що він добровільно погоджуєть­ся працювати понаднормово. Насправді таку згоду лікарі да­ють «добровільно-примусово», адже замінити тих, кому більше залежить на особистому житті, ніж на професійній кар’єрі, ні­ким.

«Клаузула опт-опт» не визна­чає верхньої межі: лікар може працювати і по 70 годин на тиж­день. Більше того: може бути одним черговим лікарем… на кілька відділень. Тож не дивно, що серед медиків ростуть про­тестні настрої. Один за одним вони відкликають підписаний документ, через що у лікарнях закриваються цілі відділення, бо у них просто нікому працюва­ти. Два роки тому молоді фахівці навіть голодували, аби привер­нути увагу суспільства до цієї проблеми.

Підтвердити український меддиплом — довго й дорого

Польська влада, схоже, по­вірила, що на місце молодих польських фахівців прийдуть українці. Не прийшли, бо україн­ському лікарю простіше ностри­фікувати (підтвердити) диплом у Чехії, Німеччині, США чи Бельгії, ніж у Польщі.

Процедура визнання дипло­ма — платна і може затягнутися на рік-два. Потрібно скласти іс­пити з предметів, які людина не вчила у своєму університеті, Лі­карський державний іспит та іс­пит з польської мови, довівши екзаменаційній комісії, що воло­дієш професійною мовою вільно (це необхідно, аби між лікарем та його пацієнтами не виника­ло непорозумінь у майбутньо­му), а також відбути 13-місяч­ний післядипломний стаж… на волонтерських засадах. Зарп­лату отримують лише власники Карти поляка та ті, що одружені з громадянином або громадянкою Польщі. А ще треба заплатити за переклад документів і візу, вина­йняти житло, харчуватися тощо.

Аби легально перебувати на території Польщі, доведеть­ся виробити карту тимчасово­го перебування, бо візи на рік із такою метою, як «нострифіка­ція диплома», не відкриють. Під­става видачі карти — рахунок з круглою сумою у банку, як під­твердження, що людині буде за що жити до моменту отримання першої зарплати. Коли диплом визнано і стаж відбутий, потріб­но отримати допуск до роботи від Вищої медичної палати, зна­йти працедавця, і вже з цим за­прошенням на роботу зверну­тися до воєводи, який і видасть дозвіл на працю.

До лікарів з України значна частина польських пацієнтів ставиться без зайвого пієтету: «Знаємо про вашу якість освіти. В українські університети всту­пають поляки, які по кілька ро­ків не можуть скласти матуру в Польщі»…

А подякувати?

Українські лікарі вперто не хочуть визнавати того факту, що отримання грошей від пацієнтів — це корупція. Називають не­формальні оплати «подякою», «чайовими» або «гонораром» за добре виконану роботу. У Поль­щі, коли я запитувала про не­формальні оплати, лікарі аж мі­нялися в обличчі: «Та ви що! У жодному випадку! Такі справи відразу береться розслідувати прокуратура».

Однак за медичну послу­гу мусить хтось заплатити: або держава, або страхова фірма, або сам пацієнт зі своєї кише­ні. Це складно пояснити дея­ким людям, особливо старшим, які обов’язково нагадають, що конституція гарантує їм без­коштовну медичну допомогу. До речі, у польській конститу­ції також є схожий пункт: «Гро­мадянам, незалежно від їхньо­го матеріального становища, гарантується рівний доступ до медичних послуг, які фінансу­ються державою». Як це пра­цює на практиці?

Кожен поляк щомісяця відра­ховує 9% своєї заробітної плати до Закладу соціального страху­вання. Після цього Інститут соці­ального страхування переказує ці кошти Національному фонду здоров’я, куди роботодавці та­кож сплачують внески за сво­їх працівників. НФЗ розподіляє гроші по воєводствах. Отрима­ти допомогу можна лише у тих закладах, які підписали угоду з фондом. Це може бути і приват­на клініка.

Якщо людина безробітна або працевлаштована за до­говором підряду, сама ви­бирає, де їй застрахувати­ся — у державному НФЗ чи приватній медичній кліні­ці, але застрахуватися му­сить у будь-якому випадку. Якщо працівник окремо пла­тить за приватне медичне страхування, це не звільняє його від обов’язку сплачувати внески у Національний фонд здоров’я. Власне це і викли­кає найбільше незадоволення поляків (особливо молодих): ніхто не хоче платити за по­слуги, якими не користується.