Віллу на «Хресті» не продали, її просто ремонтують

Власник архітектурної перлини – Наукове товариство імені Тараса Шевченка – здав її в оренду проєктувальній фірмі

Хоча тріщини на фасаді вілли стабілізовані, вона вимагає фахової реставрації, а це дуже коштовна справа. Фото авторки

Таємничу віллу на «Хресті» нарешті почали ремонтувати. Йдеться про будівлю на вул. Чупринки, 21, на перетині вулиць Чупринки та Київської. Роками вона стояла замкненою і потроху руйнувалася. Ця гарна, але доволі похмура будівля, оповита сумними легендами, завжди привертала увагу львів’ян, особливо жителів району Кастелівки. Нещодавно вони помітили, що буйні хащі на подвір’ї вілли хтось почав вирубувати. Одразу виникла думка: мабуть, вчергове продали гарну історичну будівлю якомусь сучасному скоробагатьку!

На щастя, це не так. Як відомо, з по­чатку 90-х вілла належить Науково­му товариству імені Тараса Шев­ченка. Як розповів «ВЗ» голова комісії архітектури та містобудування НТШ, декан з магістратури Львівської полі­техніки Юрій Диба, громадська організа­ція Наукове товариство імені Шевченка не має коштів на реконструкцію. Фактично усі вільні кошти, які надходять від членських внесків та меценатів, йдуть на видавничу справу. Це видання «Записок НТШ» — ба­гатотомної праці, яка має традицію понад 100 років. «Три останні роки цей будинок НТШ не ужиткувало, він був замкнений, не опалювався, — каже пан Юрій. — Опалення дуже дороге… Попри те, що будинок дуже гарний, він холодний. Тут немає зовніш­нього тиньку. Стіни у дві цеглини із добре випаленої клінкерної цегли дуже холодні. Тут є котел. Поки були кошти, НТШ опалю­вало. Потім президія Товариства та редак­тори перебралися у приміщення на вул. Винниченка. На президії НТШ почали ду­мати, як задіяти будинок, щоб він не сто­яв пусткою, не зістарювався. Хоча будинок не руйнується, але тут є тріщини на фаса­ді, які з’явилися ще за Другої світової ві­йни. Тріщини стабілізовані, однак будинок вимагає фахової реставрації — із підсилен­ням фундаменту, капітальними роботами. Це дуже коштовна справа. Тут мільйоном не обійдеться. Треба залучати меценатів, а це можуть бути і місто, і область.

А на перші роки ми вирішили передати віллу в оренду проєктно-архітектурній фірмі. Вона буде займатися косметичним ремонтом вілли і сплачувати мінімальну оренду на видатки НТШ. Фірма, звичайно, не забере цей будинок собі. Це неможливо, бо це короткострокова оренда, яка не передбачає передачі у власність. НТШ є колективним органом, там питання не вирішу­ються у кулуарний спосіб, вони виносяться на президію, раду НТШ. Фірма всі видатки бере на себе, натомість буде використовувати одне з приміщень вілли. Тут же буде засідати і прези­дія НТШ. Для іміджу архітектурної фірми це ви­гідно, бо це репрезентаційний будинок".

Юрій Диба розповів, що хоча будинок зовні дуже виразний і цікавий, інтер’єри тут дуже скромні, немає ні ліпнини, ні розписів. Пер­ший власник, ректор Львівської політехніки, жив скромно. Єдиний ексклюзивний елемент, який є в інтер’єрі, — кахельна піч фабрики Ле­винського. Зараз її закрили цератою, щоб не пошкодити під час побілки. Тут циклюють під­логу, роблять стяжку в санвузлах. А найваж­ливіше — відремонтували дерев’яні автентич­ні вікна. Щодо садочка довкола вілли: свого часу останній власник, Островерхов, насадив тут троянди. Але згодом ця ділянка перетво­рилася на хащі. Рідкісних рослин тут не було. Буде робитися фаховий проєкт благоустрою, залучать фахівців. Обіцяють із цілого будинку зробити архітектурну «візитівку».

Довідка «ВЗ»

Віллу на нинішній вул. Чупринки, 21, у 1890-х роках спроєктували відомі львівські архітекто­ри Юліан Захарієвич та Іван Левинський. Буду­вала його фірма Левинського — для ректора По­літехніки Пляцида Дзівінського. Після Першої світової війни вілла належала купцеві Шулиму Валлаху, а в 1920—1930 роках — відомому піаніс­ту Леопольду Мюнцеру, який під час війни заги­нув у Янівському таборі смерті. Знаменитий пі­аніст грав у сумнозвісному табірному оркестрі (ніхто з оркестрантів не дожив до кінця війни). Від 1932 р. у віллі мешкала родина Олени Ше­парович та Володимира Кузьмовича — громад­ського діяча, педагога, журналіста.

А від 1944 року тут оселився одіозний ко­лекціонер Микола Островерхов. Внучка ад­воката Степана Федака, донька Олени Ше­парович та Володимира Кузьмовича — Ольга Кузьмович, у спогадах «Мій скарб, що став скарбом Львова» писала, що у неї протягом десятиліть зберігалися ключі від цього будин­ку. І що Островерхов, ймовірно, започаткував свою колекцію саме із раритетних предметів та меблів родини Шепаровичів-Кузьмовичів.

Ольга Кузьмович пише у своїх спогадах: «Цей колекціонер, що приїхав до Львова з оку­пантами зі сходу, перебрав нашу хату у 1944 році з усім, що в ній було… Він любувався, зо­крема, у дорогоцінній японській та китайській порцеляні, у французьких фігуринках та рідкіс­них книжках, які позбирав до 10 тисяч… Сам залюбки ходив у шовковому вбранні із шали­ком біля шиї, а збірки французьких косметиків йому би позаздрила кожна жінка… Островер­хов мав різні хитрі засоби здобувати цінні речі від своїх жертв. Розповідали мені, що він часто висилав агентів КГБ до осіб старшого віку жи­дівського чи українського роду з вісткою, що їх чекає в короткому часі вивезення на Сибір. Тому, мовляв, краще випродати чимскоріше все цінне і закупити теплий одяг та сухі харчі. Перелякані жертви продавали все, що мали, підсуненим Островерховим покупцям, і чека­ли на вивіз, який ніколи не приходив».

Старожили пригадують, що Микола, за­вжди у великих чорних окулярах, дбайливо до­глядав за розкішним квітником, який розвів у подвір’ї своєї вілли. По вулиці ходив «балет­ною» ходою. Островерхова огортала завіса різноманітних чуток — про якісь підозрілі спра­ви у його будинку, про скарби, сховані у кімна­тах, про розпусне кубло, яке нібито функціонує під його дахом. Подейкували про нетрадицій­ну сексуальну орієнтацію господаря і його час­тих гостей — молодих і гарних хлопців. Буцім­то тут навіть знайшли мертвим одного із них… За подібні оргії у радянські часи «світив» кримі­нал: мужолозтво каралося позбавленням волі на строк до п’яти років. Однак Островерхо­ву все сходило з рук, бо, ймовірно, він та його брат Володимир співпрацювали з КДБ.

У 1988 році з’ясувалося, що більшість своєї колекції раритетів Микола заповів мос­ковському Музею образотворчого мистецтва ім. О. Пушкіна. Однак колекція за межі Льво­ва не виїхала. Островерхов у 1989 році по­мер. Тоді у Львові вже буяли численні мітинги за незалежність України. Однією з тем ора­торів стало й те, що безцінну колекцію мо­жуть вивезти до Москви. Львівське обласне управління культури відкрило виставку колек­ції у Картинній галереї. За більш ніж два місяці тут побували тисячі львів’ян і гостей міста. Ба­гато відвідувачів упізнали в експонатах влас­ні речі або речі своїх знайомих. Громадськість вимагала, аби унікальна колекція залишила­ся у Львові. Над проспектом Шевченка у Льво­ві вивісили транспарант: «Островерхов грабу­вав народ, Москва грабує Україну!». Львівське управління культури навіть судилося за цю ко­лекцію. Скарб відстояли, і зараз унікальна ко­лекція класифікована, відреставрована, але розрізнена. Різні частини її — в Олеському зам­ку, палаці Потоцьких та Галереї мистецтв.