«Я тепер маю спокійні сни. Відсипляюся за останні 10 місяців...»

Мати звільненого з полону моряка-галичанина Андрія Оприска готує синові теплий домашній прийом

Ольга Василівна Оприско. Фото Галини Терещук

Уже майже тиждень після довгого поневіряння по російських тюрмах, слідчих ізоляторах всотують у себе силу рідної землі 35 колишніх українських бранців Кремля. Серед них і 47-річний галичанин Андрій Оприско, старший матрос малого броньованого артилерійського катера «Нікополь», якого із 23-ма побратимами у листопаді 2018-го російські спецслужби захопили під час спроби проплисти Керченською протокою. «Високий Замок» регулярно висвітлював усі перипетії тих подій, постійно був на зв’язку з матір’ю моряка, Ольгою Василівною, колишньою вчителькою Черницької школи. Говоримо з нею і тепер, коли син уже на волі. Із самим Андрієм поспілкуватися наразі не вдалося — на час медичного обстеження і лікування журналістам наполегливо порадили не турбувати моряків. Зрештою, колишнім бранцям треба пройти певні службові процедури…

— Андрій мені подзвонив з ае­ропорту «Бориспіль», як тільки приземлився їхній літак, — роз­повідає кореспонденту «Висо­кого Замку» Ольга Василівна Оприско. — Моя внучка Оля і внук Андрій чекали його там. Міцно обнялися, розплакалися… Оля дала татові свій телефон, набра­ла мій номер. Я саме у своїй хаті дивилася пряму трансляцію по телевізору. Піднімаю слухавку і чую: «Мамо, я вже вдома, у Киє­ві. Не переживай, все добре…».

Наша перша розмова була дуже короткою. Не було часу розмовляти, бо моряків повез­ли у госпіталь. Уже звідти син дав мені знати, що щонайменше тиждень проведе у «Феофанії», а потім поїде до Одеси, на місце своєї служби.

В аеропорту серед інших на­ших хлопців зустрічав коман­дувач Військово-Морських сил Ігор Воронченко. Він сказав, що основна зустріч військових мо­ряків буде саме в Одесі, там їх вшанують з усіма почестями.

Як далі складуться обстави­ни — не знаю. Але Андрій пообі­цяв, що відпроситься додому. Він не використав відпустки за два роки, кажуть, їм належиться ще й додаткова відпустка…

— Чи не хотіли теж поїхати до Києва зустрічати сина?

— Хотіла, але що з того, якщо здоров’я не дозволяє! Маю про­блеми з ногами, тиск то підніма­ється, то падає…

— Не знаєте, чи ваш Андрій і далі захоче служити на фло­ті? А може, після пережитого шукатиме тепер цивільну ро­боту?

— Не розмовляла з ним на ту тему, бо не було можливості. Нехай спокійно проходить медогляд, не хочу його тривожити зайвими запитаннями. Чекала його так багато, почекаю ще.

Як почуваюся? Я тепер маю спокійні сни. Відсипляюся за всі останні десять місяців, від­коли Андрій потрапив у полон. Раніше взагалі не могла зімкну­ти очей, до третьої-четвертої ночі телевізор дивилася, слуха­ла новини: а раптом щось добре скажуть про мого Андрія і його хлопців? А останні дні, від 7 ве­ресня, так міцно сплю, що про­кидаюся о восьмій ранку. Ще ні­коли так довго не спала!

Зате удень ніяк не можу стри­мати своїх хвилювань. Раніше, коли з Андрієм і його товаришами сталася вся ота біда, я зібрала всі свої сили у кулак і трималася, че­каючи його. А тепер не можу ніяк стриматися — плачу і плачу…

Пані Оля підтвердила нам, що коли її Андрій повернеться до рідної хати у селі Надітичах (Ми­колаївський район Львівської області), то серед іншого поста­вить на святковий стіл улюблені страви сина: борщ, пиріг із кар­топлею і гречкою, який зазвичай у їхньому селі печуть по неді­лях, подасть до нього «ґудзува­тої» сметани (із грудочками до­машнього сиру). Зробить так, щоб син цілковито відчув себе удома.