Нардепів залишили без «броні»

Відсутність у парламентаріїв політичного імунітету влада може використати для репресій проти опозиції, вважають експерти

Фото з відкритих джерел

Українці, які у своїх політичних снах бачили, як народним депутатам за їхні кримінальні прогрішення накидають на руки кайданки, можуть тепер бути вдоволеними: парламентарії, які два десятиліття мали «броню» від переслідування силовиків, власними ж руками скасували цю недоторканність. Пункт про депутатський імунітет вилучено з тексту Конституції. 373 голоси «за»! І тепер, кажуть, не буде жодних проблем засадити за ґрати тих, хто, зловживаючи статусом законодавця, краде бюджетні кошти, чинить оборудки з майном, приховує свої статки, розпускає руки, вершить інші злодіяння. Питати згоду у Верховної Ради на те, щоб оголосити підозру, затримати, заарештувати горе-народних депутатів, прокурорам уже не треба. «Доторканними» члени парламенту стануть від 1 січня 2020 року.

«Подія дня» викликала вели­чезну ейфорію біля телеекранів і у членів нової парламентської більшості. Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія пере­можно заявляв: через шість мі­сяців чекайте гучних «посадок»! Мовляв, будуть вони чи не кож­ного тижня…

Можна було би аплодувати за мужність депутатам ВР 9-го скликання (бо начебто уже не буде «касти привілейованих») — якби це рішення не поро­джувало резонних сумнівів, не мало подвійного дна. Не ство­рювало ризику перетворити­ся в інструмент розправи. Є ве­лика підозра, що тепер навіть найчесніший народний депу­тат стане легкою мішенню сво­їх противників у великих кабіне­тах — якщо політична діяльність цього парламентарія «вождів» не влаштовуватиме. Якщо цей депутат ітиме проти течії, до­зволить собі мати власну, від­мінну від офіційної (скажімо, президентської, прем’єрської, спікерської чи ще чиєїсь) дум­ку. Більше того — критикувати­ме представників влади, виво­дитиме їх на чисту воду. Тому слушним було зауваження представників «Європейської Солідарності», які наполягали, щоб у законі про скасування депутатської недоторканності було чітко прописано: не можна депутата притягнути до відпові­дальності не тільки за політичні висловлювання, а й за всю його політичну діяльність. А вона, як відомо, не обмежується лише сесійною залою.

Народний депутат від Львів­щини Микола Княжицький (ві­домий ще як журналіст) не під­тримав цього закону. І пояснив чому: «Якби у змінах до Кон­ституції було написано, що пе­реслідування за політичну діяльність заборонене, я б голо­сував. Бо за кримінальні злочи­ни повинні відповідати всі. Але у пропонованому варіанті ска­зано, що депутат не несе від­повідальності тільки за виступ з трибуни. А це означає, що за виступ на мітингу, на телеканалі — у час, коли, наприклад, прези­дент здаватиме майбутнє України і її незалежність — можна буде ув’язнити, прийнявши по­передньо аналог „законів 16 січ­ня“. А те, що такі спроби будуть, у мене немає сумніву. У Львові, біля меморіалу Небесній сотні, до мене з подякою підійшов чо­ловік, якого я, пораненого, ви­тягнув з рук „беркутів“, врятував йому життя. Таких під час Май­дану було багато. Якби тоді ді­яла норма, яку хочуть прийняти зараз, нас з ним не було б у жи­вих…».

Колишній перший віцеспі­кер Ірина Геращенко і представ­ник «Батьківщини» Сергій Со­болєв звернули увагу на іншу важливу обставину, яку ниніш­ня мегафракція проігнорувала. А саме — на висновок Конституцій­ного Суду від червня 2018 року. Даючи позитивний висновок про проєкт цього закону, судді зауважували: ухвалюючи його, необхідно враховувати здатність політичної і правової системи не заважати депутатам працюва­ти та вберегти їх від політичного тиску в умовах повної відсутнос­ті депутатської недоторканності.

Цього новий парламент не врахував. Як і не взяв до уваги рекомендацій Венеційської ко­місії про певне обмеження де­путатського імунітету, а не по­вне його скасування.

Бажаючи сподобатися сво­їм виборцям, мегамонокоалі­ція «Слуга народу» так квапила­ся ухвалити резонансний закон, що грубо порушила процеду­ри його прийняття. Зокрема, профільний комітет розглядав це питання ще до офіційно­го відкриття сесії, що супере­чить регламенту. За цей та інші «обломи» провладної фракції вхопилися представники «Опо­зиційної платформи — За жит­тя» і обіцяють оскаржити зняття депутатської недоторканності у Конституційному Суді.

Процедури — це важливо. Але ще важливіше — справжні, за­вуальовані, приховані від зага­лу мотиви вчиненого. У багатьох політиків, експертів закралася підозра, що, скасовуючи імуні­тет членів парламенту без за­пропонованих опозицією засте­режень, нова влада шантажує депутатів, сковує їхню незалеж­ність, робить їх покірними, без­вольними у своїх руках. І вод­ночас нарощує свою домінуючу силу. Порушує демократичний баланс стримувань і противаг між парламентом та президен­том. Породжує авторитаризм, узурпацію влади. На таку дум­ку наштовхують ініціативи Во­лодимира Зеленського безпо­середньо підпорядкувати главі держави Національну гвардію, законодавчі ініціативи про пра­во президента призначати і звільняти керівників Державно­го бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро (раніше такі повноважен­ня мала Верховна Рада). Від­повідні законопроєкти уже віді­слали до Конституційного Суду «скопом», фактично не обгово­рюючи їх, не даючи змоги за­пропонувати альтернативу. На сумні роздуми наштовхує і збе­реження на посаді глави МВС одіозного Арсена Авакова, за керівництва якого розпереза­лися новітні тітушки, — так звані «народні дружини», які були зна­ряддям психологічного терору проти колишнього президента. Попахує недобрим ідея нарде­пів від «Слуги народу» встано­вити, як і у Росії, контроль за користувачами мобільних теле­фонів…

Народний депутат із «Голосу» Сергій Рахманін з трибуни пар­ламенту докоряв «слугам наро­ду»: «Можливо, я неуважно чи­тав передвиборчу програму кандидата у президенти Зелен­ського, але я не пам’ятаю, щоб він обіцяв збільшувати свої по­вноваження. Якщо подивити­ся на деякі зміни, зокрема і кон­ституційні, і законодавчі, то він фактично збирається підпоряд­ковувати собі всі силові структу­ри, починаючи від Національної гвардії, що дуже дивно вигля­дає з огляду на чинне законо­давство, закінчуючи можливіс­тю створювати у необмеженій кількості регуляторні органи. Мені здається, що я якусь серію „Слуги народу“ пропустив…».

За всю історію українсько­го парламентаризму депутат­ської недоторканності було по­збавлено 21 парламентарія. У тому числі — з політичних моти­вів. Першим через це «завдяки» комуністичній групі «239» по­терпів колишній дисидент Сте­пан Хмара, якому силовики вла­штували провокацію. З нового року процес може бути постав­лено на потік. Оглядачі припус­кають, що першими жертвами склепаного нашвидкуруч зако­ну можуть стати політичні су­перники Зеленського. Їм уже чи не щодня виписують повістки у Державне бюро розслідувань, цькують у пресі і у самій сесійній залі. До публічного морального терору опозиціонерів долуча­ються одіозні представники по­завчорашньої влади, які мріють про вендету. Випадково чи ні, але вони доводяться близькими друзями, юридичними радни­ками-консультантами одного з олігархів, який вивів на політич­ну сцену тріумфатора недавніх виборів. Того самого, що запи­сав собі в актив першу «перемо­гу» — скасування депутатського імунітету.

Коментар для «ВЗ»
Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

З точки зору великого суспільного запиту, обмежити депу­татську недоторканність потрібно було. Це питання назріло-пе­резріло. Парламентська опозиція опинилася у такій ситуації, що, навіть маючи застереження до цього закону, не могла проголо­сувати проти. Команда Зеленського так все зробила, що не мож­на було вчинити інакше, бо це було би політичним самогубством.

Визнаючи, що цей закон — крок у правильному напрямі, все ж маю застереження до нього. Скасування депутатської недотор­канності у тій формі, в якій її подано, може призвести до викорис­тання політичної машини, правоохоронних органів проти когось з опозиції чи представників громадянського суспільства. Такі по­боювання небезпідставні.

Треба розрізняти поняття «імунітет» й «індемнітет», тобто коли депутата не переслідують за його політичну діяльність, при цьому зберігають відповідальність за кримінальні злочини. Але ми ро­зуміємо, що правоохоронні органи іноді можуть зробити так, що ти виявишся винним у тому, до чого не мав відношення, — напри­клад, підкинути невинному пакетик наркотику. Таке було у наших реаліях…

Особливі побоювання виникають через те, що ми бачимо, як президент прагне сконцентрувати у своїх руках абсолютну вла­ду, у тому числі — над правоохоронними органами. Подані ним як невідкладні законопроєкти про право глави держави признача­ти керівників НАБУ, ДБР, а також збереження на посаді Авакова — взаємопов’язані ланки одного ланцюжка.

Інша тривога — кричуще недотримання процедур під час ухва­лення рішень. Не думаю, що звернення опозиції щодо цих пору­шень щось змінить. Ми бачимо, що Конституційний Суд готовий розшаркуватися перед новою владою, і це теж робить ситуацію загрозливою. Сумно і те, що нинішня парламентська більшість приймає рішення поспіхом, без належного обговорення, з мані­пуляціями…