"Старий асфальт - це Саляк, нова плитка - це Гусар" 

Як за рік змінився Військовий ліцей їм. Героїв Крут

Є в журналістиці прийом під умовною назвою «повертаючись до надрукованого». Рік тому я написала статтю під промовистою назвою «Спортзал з гнилою підлогою, допотопні тренажери і смердючі туалети без дверей», де описала свої гнітючі враження від імпровізованої екскурсії територією Львівського військового ліцею імені Героїв Крут.

Нагадаю передісторію. Рік тому керівником ліцею призначили полковника Юрія Гусара, який до того часу багато років працював на посаді заступника начальника Академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного. Перед ним протягом 28 років ліцей очолював Роман Саляк, який на момент звільнення мав 74 роки. Зміна влади відбулася не лише тому, що старий керівник вже був у поважному віці, і заклад, м'яко кажучи, занедбав, а через те, що, згідно з указом президента України від 2017 року, такі військові заклади мають очолювати кадрові офіцери. Виходячи з цього, Саляка мали би звільнити ще два роки тому, коли з’явився відповідний указ.

З Юрієм Гусаром я знайома давно, за два місяці до його призначення у ліцей ми зустрілися у Зоні проведення операції Об'єднаних сил на сході України, де я була у відрядженні, а він — у ротації. Тож коли дізналася про його нове робоче місце, поїхала привітати, а заодно подивилась ліцей. Те, що побачила, у голові не вкладалося, повірити не могла, що у наш час, та ще й на п'ятому році війни, військовий ліцей в «українському п’ємонті» виглядає гірше, ніж у часи розвалу Радянського Союзу! Стільки років поспіль ліцей, по суті, був відданий на відкуп попередньому керівникові, який або через власну безгосподарність, або з інших причин довів його до стану напівруїни. Дивно, що протягом усіх цих довгих років місцева влада закривала на це очі. Вочевидь, не хотіла зв'язуватися з попереднім керівником, який ледь не приріс до свого керівного крісла. Та краще пізно, ніж ніколи…

Новий керівник сам був шокований катастрофічним станом довіреного йому закладу. У ліцеї прогнила не лише підлога у спортзалі, а й атмосфера у колективі, яку відповідним чином «виплекав» попередній начальник. Достатньо сказати, що середній вік педагогічних працівників тут перевищував 60 років… Полковник Гусар розумів, як не просто буде розгрібати ці «авгієві стайні», аби з закладу, який ніби застиг у 90-х минулого століття, зробити справді український сучасний військовий ліцей. До того ж колишній керівник не змирився зі своїм звільненням, почав судову тяганину. Та про це згодом.

…Минув рік, і я знову приїхала у ліцей. Якщо театр починається з вішалки, то військовий заклад — з плацу. Рік тому перше, що мене вразило, це покоцаний асфальт на плацу з латаними-перелатаними ямами. Поки ним йшла, мусила дивитись під ноги… А ліцеїсти тут щодня марширували. Зараз плац наче переродився: вистелений плиткою з відповідною розміткою. Лише у самому кутку залишився шматок старого асфальту. Таке враження, що це спеціально зроблено, аби «відчути різницю». Заступник начальника з виховної роботи ліцею Тарас Гривул каже мені, що ліцеїсти між собою жартують, мовляв, «старий асфальт — це Саляк, а нова плитка — це Гусар»…

Так виглядав плац ліцею рік тому
Так виглядає цей плац тепер

Через плац, де вишикувались ліцеїсти, ідемо у їдальню. Я приїхала якраз вчасно — в обід, тож не відмовилась від запрошення пообідати разом з ліцеїстами. Сідаємо з паном Гусаром за вільний столик, до нас підсідає двоє ліцеїстів. Один береться розливати першу страву — на кожному столі окрема каструля, тож можна брати і добавку. На перше гороховий суп — густий, наваристий. Мені смакував. На друге — гречка і курятина. Велика тарілка салату з буряка — для всіх, хто за столом. Запиваємо обід компотом з сухофруктів.

Обід у їдальні

Рік тому я в їдальню заходила, але їсти не ризикнула. Бо перед цим розговорилася з ліцеїстами, які на лавці їли зелені яблука з дерев. Хлопці-третьокурсники застали часи «господарювання» Саляка. Казали, що зі зміною влади одразу поліпшилось харчування, бо раніше «у каші і зупі опариші плавали», а «варена бульба була як клей: тарілку перевертали, то бульба не падала». Відповідне відео навіть в Інтернет викладали, але нічого не змінювалось… Виявляється, секрет покращення харчування дуже простий: треба було лише змінити постачальників та інших осіб, причетних до харчування — керівника їдальні та бухгалтера. Коли це «зачароване коло» розірвали, їжа стала якісна і смачна. А ще з'явився гарний посуд, бо раніше ліцеїсти їли з металевих тарілок, які нагадували собачу миску. Голова облради Олександр Ганущин, коли це побачив, пообіцяв, що гроші на закупівлю нормального посуду в обласному бюджеті знайдуть.

Раніше на столах не було ні сільничок, ні серветок, а починали їсти і завершували по команді. «У перший день я побачив, як ліцеїсти, особливо першокурсники, не встигали доїсти, бо була команда встати і виходити. Прийняв рішення, що в їдальні ніхто по команді не встає. Нехай їдять стільки часу, скільки їм потрібно, щоб не поспішали, не давилися. Тим паче, що після обіду у них вільний час», — каже Юрій Гусар. Раніше ножів у їдальні не було, друге їли лише виделкою. Віднедавна запровадили ножі, тепер як у ресторані. «Багато дітей не вміли користуватися ножем і виделкою, — каже пан Гусар. — Мусимо привчати ліцеїстів до культури харчування».

З дня на день в їдальні мають встановити нове кухонне обладнання — електричні сковороди, посудомийну машину (досі весь посуд чотири рази на день миють вручну), сучасну картоплечистку, піч конвекційну. На усе це облрада виділила кошти — майже півмільйона гривень. Не завадило б й кондиціонери у залі встановити…

Звертаю увагу, що у одного з ліцеїстів, який сидить за нашим столом, на формі якийсь знак. «Похвались, розкажи, що це за відзнака? —  каже йому начальник ліцею. Хлопець соромиться, червоніє. «Це відзнака для відмінників. Називається «Кращий серед рівних», — відповідає за нього начальник. —  Я її запровадив, коли прийшов сюди». Анатолій Салій був відмінником і у школі. Запитую, чому вирішив вступати до ліцею? «Мама порадила, — зізнається. — Вона — інструктор з військової медицини». Син вирішив йти стопами матері, бути військовим медиком. Юрій Гусар каже, що майже 80 відсотків цьогорічних випускників вступили у вищі військові заклади. Це свідчить, що переважна більшість дітей вибрали війський ліцей свідомо і мотивовано.

Відмінник навчання, віце-сержант Анатолій Салій, який мріє бути військовим медиком

Ситі і задоволені йдемо дивитись зміни на території. Від плацу до спортивного майданчика облаштували так звану відпочинкову зону, поставили дерев'яні альтанки, де ліцеїсти можуть зустрічатися з батьками чи дівчатами, навчатися. Дорогою зустрічаємо ліцеїста. Його обличчя здається знайомим. «Це Захар Білоцький — наша гордість. На зовнішній стіні ліцею ми розмістили велике панно з фотографіями найкращих ліцеїстів — Захар серед них. Його батько воює на сході. Захар на канікулах до нього їздив, допомагав, техніку вміє ремонтувати», — каже начальник ліцею. Беру хлопця під руку, відводжу у бік і запитую, чи відчув зміни у ліцеї за останній рік? Захар вже на третьому курсі, тож рік вчився за Саляка. «Все змінилося — харчування, стосунки між викладачами і ліцеїстами, повністю зникла дідівщина… Старого керівника ніхто не поважав. А за що його було поважати?», — каже Захар.

Захар Білецький на канікулах їздив до батька, який служить в зоні ООС

Прощаюся з хлопцем і йдемо до спортивного майданчика. «Пригадуєш, в якому стані були турніки?», — запитує мене Юрій Гусар. Ще б пак! Таке не забувається. Перекошені іржаві жердини, які хиталися, справили на мене незабутнє враження. «Виявляється, спортивний майданчик не так важко було відновити своїми силами, без додаткових коштів», — каже керівник ліцею. Зараз турніки виглядають як нові.

Такою була доріжка до спортмайданчика ще рік тому
Так вона виглядає зараз
Старий спортмайданчик
Відремонтований спортмайданчик

За словами Юрія Гусара, вже є готовий проект будівництва розширеного спортивного комплексу. На його реалізацію надійшли кошти за субвенцією — мільйон 750 тисяч гривень. Збудують сучасну бігову доріжку, бо наразі ліцеїсти бігають у сусідньому парку, волейбольне та баскетбольне поля, встановлять сучасні вуличні тренажери. До речі, спортзал, де прогнила підлога аж провалилась, також повністю відремонтували. Але на цьому амбітні плани керівника не вичерпуються. «А тут, — показує на ділянку, яка рік тому була вся у хащах, — плануємо будувати басейн. Раніше цю територію облюбували безпритульні пси, які тут збиралися зі всієї Погулянки. Довелось їх „попросити“. Дехто мене звинувачував, що я, мовляв, собак не люблю, тому повиганяв їх з території ліцею. Вибачте, але ліцей — не місце притулку вуличних псів. Тут же діти вчаться! Якщо їх пес покусає, хто за це відповідатиме? Попереднє керівництво, схоже, більше любило псів, ніж ліцеїстів…»

Підходимо до смуги перешкод. Її повністю відновили, точніше, збудували з нуля. Раніше стирчали з землі лише кілька іржавих жердин. «Смугу перешкод, яка є невід'ємною частиною військового вишколу та навчання, також збудували своїми силами, — каже керівник ліцею. — Щоправда, меценати допомогли матеріалами — цемент, наприклад, дали добрі люди з Миколаївського цементного заводу».

Залишки смуги перешкод за старого керівництва, де бігали собаки і повзали гадюки
Нова смуга перешкод

Біля смуги перешкод нас наздогнали двоє хлопців у військовій формі. Спочатку подумала, що це ліцеїсти, але хлопці явно старші за віком. Виявилось, це колишні випускники ліцею (закінчили його у 2009 році). Тепер працюють в Академії сухопутних військ. Приїхали, щоб подивитись на зміни, які тут відбулися. «Коли я вчився, моя мама щороку здавала гроші на ремонт ліцею, — згадує один з колишніх ліцеїстів. — Але поки я вчився, жодного ремонту так і не було. Сюди (територія, де колись господарювали пси. — Авт.) нам було заборонено заходити (Юрій Гусар каже, що тут ще й було повно гадюк, вужів. — Авт.). Турніки завжди хиталися… Нікому нічого не було потрібно. Єдине, що мали робити бездоганно, це підготуватися до уроку дружини колишнього начальника Олени Наумівни Марченко (викладала зарубіжну літературу. — Авт.). Якщо ліцеїст не підготувався до її уроку, йшов мити туалет на третьому поверсі. Її всі панічно боялися. По суті, вона керувала, а не Саляк. Він виходив до нас раз на тиждень і говорив одну і ту ж фразу: „Легше мавпу навчити, ніж ліцеїста“. Ці слова запам'ятав на все життя…»

Йдемо у навчальний корпус. На першому поверсі при вході бачу стенд, де розміщено план капітального ремонту спального комплексу для ліцеїстів. У нових кімнатах житимуть по десять чоловік (зараз живуть по тридцять — Авт.). Ці умови повністю відповідатимуть європейським стандартам. Але для реалізації проекту потрібно щонайменше 24 млн. грн. Влада обіцяє гроші знайти. Йдемо дивитись класи на першому поверсі. Зміни відчутні вже у коридорі. Пригадую, раніше тут висіли картини, що нагадували епоху України радянської. Нині на стінах — сучасні фотографії випускників ліцею, відзначених державними нагородами. Є серед них Герої України. Уроки вже скінчились, класи закриті, але через скло бачу, в якому ідеальному вони стані. Кожен клас має новітнє інтерактивне обладнання. Спочатку за рахунок меценатів відремонтували і обладнали один клас. Полковник Гусар запросив керівництво області, показав зразковий клас і сказав, що у таких умовах мають навчатися діти. З обласного бюджету вдалося викроїти 450 тисяч грн, за які було закуплено сучасні технічні засоби для навчання. «Я принципово заборонив збирати гроші з батьків на ремонти класів. І, виявляється, можна жити і працювати без традиційних поборів з батьків!» — каже полковник Гусар. Сподівається, що такими ж темпами зможуть обладнати класи на усіх чотирьох поверхах…

Так колись виглядали навчальні класи ліцею
Так вони виглядають тепер

А тепер повернімося до судової тяганини, яку затіяв попередній керівник ліцею. Він вкрай боляче сприйняв своє звільнення. Може, з часом і був би готовий піти на заслужений відпочинок, але за умови, що йому на заміну прийде «його людина», яка продовжить керувати закладом у стилі Саляка та його дружини. Призначення полковника Гусара зруйнувало ці «довгограючі» плани. Крім того, нова мітла повимітала на світ Божий увесь бруд, який роками нагромаджувався за пофарбованим фасадом ліцею… Тож колишній керівник подав до суду і зажадав поновлення на посаді. Суд першої інстанції програв. Тоді звернувся у Львівський апеляційний суд, який раптом задовольнив його позов. Директорка департаменту освіти і науки ЛОДА Любомира Мандзій, згідно з рішенням суду, була змушена скасувати свій попередній наказ щодо звільнення пана Саляка. Суд зобов'язав виплатити колишньому директору матеріальну компенсацію за рік «вимушеного прогулу» — понад 130 тисяч гривень. Та цього пану Саляку виявилось мало, і він написав заяву ще й на відпустку, зажадавши доплати «на оздоровлення» та традиційної винагороди до Дня педагогічного працівника (її зазвичай виплачують як премію у розмірі посадового окладу). Але повернутися у свій робочий кабінет так і не зміг. Формально посади, з якої його звільнили, вже немає. Він був директором, а згідно з новим статутом тепер керує ліцеєм начальник. Крім того, згідно з указом президента України, керувати закладом може лише кадровий військовий. Пані Мандзій скерувала в Апеляційний суд лист з прохання роз'яснити, яким чином може виконати їхнє рішення щодо відновлення Саляка на посаді, якої вже не існує? А керівництво ліцею подало касаційну скаргу у Верховний Суд з вимогою призупинити дію рішення Львівського апеляційного суду.

Тим часом сам Роман Саляк у супроводі свого адвоката 2 вересня прийшов у ліцей. Одразу попрямував у відділ кадрів дізнатися, чи немає наказу про його відновлення на посаді. Його розчарували: такого наказу не було.

Тоді, знервований, почав ходити по території, коридорами головного корпусу і усім, кого зустрічав, погрожував звільненням. На нього реагували як на привида… Та чутки про можливе повернення Саляка найбільше налякали ліцеїстів та їхніх батьків. Вони рішуче налаштовані чинити акції спротиву. Бо ніхто з ліцеїстів не хоче бути «гіршим за мавпу»…

Всі фото авторки