100 днів із Зе!президентом, які не ощасливили Україну

Суб’єктивні нотатки про перші кроки Володимира Зеленського на посту глави держави

Президент разом із народним депутатом від “Слуги народу” Максимом Бужанським. Тим самим, який тиражує радянські ідеологічні міфи і обізвав журналістку “тупою вівцею”...

Найближчого вівторка, 27 серпня, виповниться 100 днів від часу, коли у крісло президента України волею її народу сів Володимир Зеленський. Такий проміжок часу у всьому світі зазвичай відводять для того, щоб посадовець освоївся на новому місці, зміг проявити свій професіоналізм, чіткіше окреслити плани і почати їх втілення, остаточно визначитися з командою. На цьому етапі з міркувань політичної етики професійні експерти і журналісти поблажливі до об’єкта своєї уваги. Нині час на індульгенцію президенту Зеленському спливає. Уже можна зробити перші висновки. Як на мене, вони далекі від того, на що чекала більшість наших громадян у березні-квітні.

Голосуючи за популярно­го шоумена, 73% україн­ських виборців розрахову­вали ледь не на манну небесну. На чародія, який швидко їх зро­бить щасливими. Який разом зі своїм політичним загоном ви­корінить радянський совок і за­провадить нові, чесні, європей­ські правила поведінки, а відтак високі стандарти життя. Чи хоча би пунктирно проглядається така перспектива?

Даруйте, але я її не бачу!

Комік Зеленський у програ­мах свого «Кварталу 95» бичував різні хиби нашого суспільства, у тому числі — кумівство. А прези­дент Зеленський влаштував на «хлібні» посади чи не весь свій творчий колектив. Кому не ви­стачило місця у канцелярії, того під брендом «Слуги народу» прилаштував у Верховну Раду. Одна з ілюстрацій — новий шеф СБУ, яким став друг дитинства Зеленського, він же — екске­рівник його «Кварталу» Іван Ба­канов. Щоб це призначення не було таким карикатурним, Бака­нову алярмово присвоїли зван­ня лейтенанта. Наскільки про­фесійно працює відомство під його керівництвом, свідчить ре­зонансна втеча з-під носа сило­виків ізраїльського наркобарона під час екстрадиції у Бориспіль­ському аеропорту…

Найсвіжіша протеже Зелен­ського — Ірина Копайгора, донь­ка його викладача у Криворізь­кому економічному інституті (де працює батько президента). Вона є головним претендентом на посаду державної уповнова­женої Антимонопольного комі­тету України. Чого не зробиш для землячки!

У своїх сатиричних сценках, пригадується, артист Зелен­ський гнівно бичував хапуг-чи­новників, які наживаються на на­родному добрі, розкошують за гроші платників податків. Сюже­том для нової вистави «Кварта­лу 95» міг би стати недавній ві­зит президента Зеленського до Ужгорода. Подався він туди не на вітчизняному Ані, у хвос­товій частині якого вмонтовано трап, а на більш комфортному, імпортному Airbus A319, в яко­му власних східців немає. Щоб перша особа держави могла сту­пити на закарпатську землю, трап для неї за 300 км пригнали зі… Львова. Злі язики кажуть, що його транспортування обійшло­ся держбюджету у 500 тис. грн.

Багато хто плескав «ощад­ливому» Зе! президенту, коли він (начебто задля економії державних коштів) відмовив­ся проводити військовий па­рад. Хотілося б знати: а у скільки обійдеться альтернативна за­тія Банкової — провести на Хре­щатику «Ходу гідності»? У ній, як у радянські часи, мають кроку­вати передові медики, вчителі, спортсмени. Щоб всі вони гар­но тримали дистанцію, з Офі­су президента на місця надісла­ли циркуляр: привезти учасників цієї ходи на репетицію, оплати­ти їм транспорт, проживання, харчування. То скільки коштува­тимуть такі тренінги? Як і гоно­рари для найнятих шоуменів Ба­доєва, Коляденко (давніх друзів В. Зеленського), які мають «теа­тралізувати» це видовище?

На ту ж тему: чи в інтересах скромної держскарбниці і київ­ських водіїв, які потерпають від вуличних заторів, планувати до­роговартісний переїзд Офісу президента у нове приміщення? Невже це найбільш доленосна проблема для країни?

Перед виборами Зеленський обіцяв відповідальнішу роботу державних органів. У тому чис­лі силових, судових інстанцій. А ви подивіться, що маємо! Чи не щодня представники Фемі­ди, раніше помічені у зловживан­нях, виносять абсурдні рішення на користь тих, по кому тюрма плаче. І жодної реакції гаран­та, його служб! Ексголова Націо­нальної комісії з державного ре­гулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, якого під­озрюють у запровадженні схеми «Роттердам +», не вірить, що за нової влади може довести свою правоту, каже, що в ній надалі па­нує телефонне право — тому виї­хав з України. Каже: «Я б із задо­воленням прибув на суд. Але не готовий брати участь у судили­щі».

За нової влади триває циніч­на відомча війна між Генпрокура­турою, Спеціалізованою антико­рупційною прокуратурою, НАБУ, Державним бюро розслідувань, яка дискредитує ці органи в очах українців та наших міжнародних партнерів. Дійшло до того, що, всупереч службовим інструкці­ям і здоровому глузду, «кроти» у цих конторах регулярно злива­ють закриту службову інформа­цію. Складається враження, що вона в руках ворогів України опи­няється швидше, ніж на столі її президента. І знову — мовчок з Банкової.

Приклад грубого ігнорування закону час від часу показує сам глава держави. Вчасно не підпи­сує (і тим блокує) ухвалені пар­ламентом закони. Втручається у роботу місцевих рад (приклад хамських «розгонів» секретарю Бориспільської міськради). Аби сподобатися рядовим українцям, всупереч праву, без проведено­го розслідування, перед телека­мерами направо-наліво звільняє лісників, митників, «надзвичайни­ків», — які, кажуть адвокати, легко виграють справи в Європейсько­му Суді. Протизаконно, ледь не викручуючи руки, Зе! президент вимагає від представників біз­несу на Прикарпатті за їхні ко­шти будувати державні дороги. У Дніпрі по-більшовицьки стиму­лює місцеве самоврядування до штурмівщини при спорудженні моста…

Неприємно вражає епатаж­ний стиль поведінки президента, зверхня манера його спілкуван­ня, постійне «тикання». Міністри і народні депутати для нього — «чу­ваки». Декого називає «розбій­ником», з криком вимагає, аби вийшов із залу, провокує охоро­ну вивести тих, хто йому запере­чує. Складається враження, що Володимир Зеленський мавпує авторитарні манери білорусь­кого колеги Лукашенка, хамські звички харківського мера Керне­са, популізм екснардепа-ради­кала Ляшка.

У багатьох випадках Зелен­ському зраджує елементарний людський такт. Уявляю, що пере­жили родини загиблих шахтарів Червонограда, коли дізналися, що, їдучи висловити їм співчут­тя, усміхнений президент весело жував шаурму і робив оптиміс­тичне селфі…

Аби наблизитися до народу, Зеленський просив, щоб його не називали по батькові, а кликали просто — Володимир. Цю примі­тивну забаганку-фамільярність, взявши під козирок, тут же ста­ли повторювати у регіонах. Ке­рівник Львівської ОДА пан Маль­ський довів до відома підлеглих і журналістів, щоб кликали його тільки Маркіяном. А інакше що?

Під час виборчої кампанії Зе­ленський ховався від журналіс­тів.

Оточення Зеленського теж налаштоване встановити бер­лінську стіну перед представни­ками ЗМІ. Один з одіозних «слуг народу» дозволив собі обізва­ти журналістку «тупою вівцею». І керівництво партії своєю зая­вою фактично підтримало цьо­го хама.

Політологи зазначають, що з приходом до керма держави Зеленського почалися репресії проти його політичних опонен­тів. Водночас цілковите спри­яння отримують одіозні політи­ки позавчорашного дня, які після п’ятирічного переховування за кордоном повертаються додому. Ще один новий «тренд»: депута­ти від «СН», яких уже попереди­ли, що вони — «політичні ніхто», стають сліпими виконавцями волі партійних вождів і президен­та. Їхні дискусії, виступи з парла­ментської трибуни, виявляється, теж зло…

Ознаки кабінетного автори­таризму першої особи країни ми побачили, коли Зеленський не­заслужено розпікав міністра за­кордонних справ Клімкіна — за його державницьку позицію у си­туації з полоненими українськи­ми моряками. І тоді, коли пре­зидент звільнив з мінської групи Романа Безсмертного, — бо той, бачте, дозволив собі покритику­вати Банкову за її неадекватну реакцію на чергову вилазку оку­пантів.

Прикро, що при Зеленсько­му на Україну у світі почали мен­ше зважати. Важливі українські справи обговорюють без очіль­ників нашої країни. Як тут не при­гадати попереднього президен­та Порошенка, який від своїх західних колег домігся дотри­мання правила «нічого про Україну без України». Зеленський, по суті, проковтнув загибель чоти­рьох наших воїнів під Павлопо­лем, безвольно благаючи Пу­тіна «вплинути на ту сторону». Виявом такої безвольності ста­ла і млява реакція Банкової на гучний дипломатичний скан­дал — коли дружина ізраїльсько­го прем’єра зневажливо подріб­нила і кинула на землю вручений їй хліб-сіль. Як і вкрай запізні­ла реакція гаранта на ініціативу Макрона повернути Росію у клуб світових лідерів…

На минулих виборах автор цих рядків підтримував не Зе­ленського. Дехто з моїх друзів стверджував, що я помилявся. Мушу сказати їм, що перші 100 днів владарювання нового пре­зидента моєї думки щодо нього не змінили. На жаль.