Якщо «просто припинити стріляти», можуть вбити Незалежність

Новій владі пора зрозуміти: не мир, а перемогу треба здобувати будь-якою ціною

Карикатура: Радіо Свобода

28 років — чудовий вік для людини: коли ще досить молодий, здоро­вий, повний сил і бажань, і водночас уже є певний життєвий досвід та досягнення (якщо, звісно, було бажання чогось досягти). У 28 років люди міцно стають на ноги, готові брати на себе відповідаль­ність, є самостійними і самодостатніми. З країною все по-іншому. 28 років — ще дитячий вік. А діти зазвичай надто емоційні, вередли­ві, інфантильні, непослідовні, схильні до різних хвороб, насамперед хвороби росту. Вони хочуть швидкого вирішення своїх проблем, їм треба догоджати, потурати їхнім примхам та забаганкам… Ой! А чи не ці риси притаманні переважній більшості виборців Зеленського?

Можете мені заперечити, мовляв, п’ять років тому Україна була ще менш зрі­лою, але зуміла за себе постояти, продемонструвала зовсім не дитя­чу поведінку на Майдані та у проти­стоянні з агресором. Усе так. У пе­ріод сильного стресу спрацював інстинкт самозбереження. В юному віці він також спрацьовує. Але по­тім суспільство знову розслабилось і закапризувало. Така малеча конче потребує якоїсь розради, забавки. Як кажуть у народі: чим би дитя не тішилось…

Популярний комік на посаді пре­зидента — саме те, що було треба, така собі віддушина для народу, який «втомився від війни». Те, що біль­шість українців війни і близько не від­чули, бачили її хіба по телевізору, а за останні п’ять років стали жити на­віть краще, ніж у «жирні» мирні часи, то вже таке… Телевізор утовкмачу­вав, що народ «втомився». Дітьми так легко маніпулювати, вони ж такі довірливі. Їх легко переконали, що прийде до влади «гарний хлопець» Зеленський і все вмить налагодить­ся, «розсмокчеться» (пригадуєте «лікувальні» сеанси шарлатана Каш­піровського через телевізор?): ко­рупція зникне сама собою, війна припиниться, бо треба лише «пере­стати стріляти», і настане епоха ба­гатства. Одне слово, не життя буде, а казка! Діти ж люблять казки.

Але казками ситий не будеш. Сталося те, що сталося. Мусимо жити у тих реаліях, у яких після пре­зидентських і парламентських ви­борів ми опинилися. Мусимо до­рослішати і мудрішати усі разом. На відміну від 73 відсотків, які повелись на казки, а точніше, на казковий се­ріал «Слуга народу» Зеленсько­го, меншість гостро відчуває не­безпеку, яка нависла над країною. Тому, як на мене, найбільша відпо­відальність нині лягає саме на цю активну, небайдужу меншість. Від­повідальність за те, аби вберегти ті здобутки, які країна має після Ре­волюції гідності. І, відтак, вберегти Незалежність. На жаль, останні ви­бори, зокрема парламентські, пока­зали, що реванш можливий: пооди­нокі реваншисти вже просочились у владу, почали розправляти крила і нахабніти (достатньо подивитися на одіозну поведінку новообраних нардепів від «Слуги народу» Бужан­ського і Дубинського, які не прихо­вують своїх українофобських на­строїв).

Війна принесла нам багато біди, але є від неї і певна користь — ми по­збулися однієї болючої ілюзії. Ще не всі, але вже чимало українців зрозу­міли, хто насправді наш найбільший ворог. Сусід, який століттями мас­кувався під дружнього брата, у всій потворності показав своє справ­жнє обличчя. Стало зрозуміло, що має нас за ніщо. Росія, попри «най­більшу геополітичну катастрофу ХХ століття» (цитата Путіна) — роз­вал Радянського Союзу, імперсько­го комплексу не позбулася, з існу­ванням України як окремої держави не змирилася.

Зрештою, ще задовго до війни президент Росії не раз зневажли­во висловлювався щодо України, називав її недодержавою, «штуч­ним утворенням, помилкою істо­рії» (цитата Путіна з 2008 року, під час засідання Ради НАТО-Росія, де він намагався відмовити Альянс від співпраці з Україною). Але саме за­вдяки такій політиці путінської Ро­сії став очевидним наш природний, єдино можливий вектор розви­тку, який можна охарактеризува­ти влучною фразою Миколи Хви­льового — «Геть від Москви!». Тому закріплення у Конституції страте­гічної мети вступу у НАТО і Євро­пейський Союз — надважлива віха на шляху до утвердження незалеж­ності України, її національної без­пеки. Як і декомунізація, яка по­вертає нас до правдивої історії. Та отримання Томосу, тобто унеза­лежнення Української православ­ної церкви від Москви.

Україна почала захищати себе на багатьох фронтах. Але нам забра­кло хоча б ще п’яти років, аби за­вершити розпочате. Останні події в країні свідчать, що точку неповер­нення ми таки не встигли перетну­ти. Забракло терпіння та розуміння. Значна частина людей не оціни­ла великих досягнень на шляху до утвердження незалежності, не від­чула небезпеки її втрати.

Нинішня гібридна війна з Ро­сією — продовження багатовіко­вої боротьби за незалежність. За­мирення з Росією, на яке наївно сподівається Зеленський, — не­минучий шлях до поразки, до ка­пітуляції. І, як наслідок, до частко­вої чи повної втрати незалежності. На жаль, нова влада цього не розу­міє. Або вдає, що не розуміє. Але це добре усвідомлюють патріоти, які заплатили високу ціну за шанс України бути вільною. Пригадую, одразу після перемоги Зеленсько­го на президентських виборах мені зателефонувала вдова дисидента, багатолітнього політв’язня совєт­ських концтаборів Івана Геля, пані Марія. У її тремтячому голосі відчу­вався шалений біль за долю країни, за її майбутнє. Мене тоді вразив її вислів: «Я не хочу, щоб україн­ців знову відправляли у Сибір». Ця 83-річна жінка з власного досвіду знає, чим закінчується для україн­ців «дружба» з Росією. Пані Марія у казки Зеленського не вірить. Як і у його «мирні плани».

Як влучно сказав Роман Без­смертний, Зеленський нагадує мишу, яка довірилася коту. Кіт якийсь час пограється з мишею, але згодом її обов’язково приб’є. У грі миші з котом миша прирече­на, ця гра завжди закінчується пе­ремогою кота. Тому Зеленському треба припиняти загравати з Пу­тіним і сподіватися на диво. Дива не буде! Сльозливими телефонни­ми дзвінками Путіна не проймеш… Треба розбудовувати армію і бути готовими до повномасштабного захисту української незалежності. Якщо просто припиняєш стріляти, тебе вбивають.